— Ви з поліції?

— Ні. Але поліція от-от з'явиться до вас. Може, поліція вважає, що ви в чомусь завинили, я цього не знаю. Але тепер принаймні вам відомо, що поліція прийде, тож ви зможете заздалегідь обміркувати, що їй відповісти.

Майстер сидів, опустивши очі на різець у руках. А я стояв і дивився на його руки. Вони були дужі, тонкі й гарні і не пасували до того ремесла, яке він собі вибрав.

— Може, сядете?

Я озирнувся, шукаючи стільця. Але там були самі камені. Я сів на найближчий із них.

— Що ж мені сказати поліції? — запитав він.

Я витяг сигарети й запропонував йому закурити. Він узяв одну своїми гарними пальцями. Я теж узяв одну, подав йому запальничку, потім прикурив сам.

— Кажіть, що хочете. їхнє діло дізнатися у вас правду. Хочу вам лише нагадати одне: не обов'язково казати те, що може бути використане проти вас.

Видно було, що йому відлягло від серця.

— А ви… який ви маєте до цього стосунок?

— Я й сам не знаю, — мовив я. — Але вчора ввечері хтось пробував убити стару сухеньку даму. Я знайшов її долі біля надгробка Вікторії Лунде.

Сигарета в нього в руці затремтіла.

— Я до цього не…

— Звичайно, — перебив я його. — Я такого і в голові собі не покладав. Та хіба вам подобається, коли хтось робить замах на життя старої жінки?

Він промовчав.

— Скільки ви отримали за роботу?

Він знов не відповів. Сигарета й далі ледь тремтіла в його руці.

— Я вам не ворог, — сказав я. — Гляньте, ось мої права водія. Бачите, Мартін Бакке, кандидат філології. Я до поліції не маю ніякого стосунку.

Він глянув на мою фотокартку, тоді на мене, наче хотів порівняти її з моїм обличчям.

— Мені обіцяли тисячу крон.

— А це не забагато?

— Забагато. Навіть дуже. Тому й я погодився на це замовлення. В мене до нього не лежало серце, а однаково я погодився. В нас така робота, що отримати вигідне замовлення важко. Мені потрібні були гроші…

Тисячу крон. Тепер я знав суму. Але не це було для мене найважливіше. Я спитав про плату, користуючись способом, відомим із гри в покер, способом, який мав пробити панцер каменяра. Це був тільки вступ. Тепер я чекав нагоди, щоб поставити йому друге, справді важливе запитання.

Хвилину ми курили мовчки, нічим не порушуючи цілковитої тиші. Світло лампи падало просто на камінь, ямі він обробляв. Там уже були вибиті три літери: «К р і».

— Що це буде — «Крістіан»? — запитав я.

— Ні, «Крістофер».

Мені треба було поквапитись, поки помічник Карла Юргена не дійшов у списку до прізвища Т. Серенсен. Поквапитись із найважливішим запитанням. Я сподівався, що не злякаю ним майстра.

— Хто вам замовив напис?

Майстер дибився на синювагі клубочки диму, що здіймалися до яскравого світла лампи.

— «Трава нічого не ховає», — проказав він. — Мені здалося, що напис дивний. Але гарний… по-своєму.

Він був цілком спокійний.

— Хто його замовив?

Він глянув мені просто в очі.

— Не знаю.

Я не повірив своїм власний вухам.

— Не знаєте?

— Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою… самі гроші, п'ять асигнацій по сотні… просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.

Я нічого не розумів.

— Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? — спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?

— Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, — такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.

Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.

— Із ким же ви розмовляли?

— Голос відповів: «Я пані Лунде, мій номер телефону — тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику». Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.

— Голос пані Лунде? — запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.

— Дивно, — мовив нарешті він. — Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: «Я пані Лунде» чи «Я пан Лунде».

— А це важливо, — сказав я.

Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.

Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.

— Ви весь час кажете «голос», — мовив я. — Що це означає?

— Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу… але мені були дуже потрібні гроші… Чого я кажу «голос»?.. Можна ще одну сигарету?

Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.

— Я кажу «голос», бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний… дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто «голос».

Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.

— Ви маєте якийсь стосунок до музики? — запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.

— Так, — відповів він. — Я, власне, співаю… тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню… Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії…

І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: «Скільки ви отримали?» і «Хто вам замовив напис?».

Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.

— Ви не зробили нічого незаконного, — мовив я. — Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?

Юнак глянув мені в очі.

— Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю.

І знов, коли я приїхав, мені відкрив двері сам полковник Лунде.

В одній руці я ніс валізку, а в другій — течку. Скриньку з книжками я поки що залишив у машині. Полковник Лунде повів мене через вестибюль, де на стіні висіла голова лося, і вгору сходами на другий поверх. Сходи були дуже широкі, на помістку півповерху стояло два плюшеві стільці і столик з якимось вазоном. Здається, він зветься «аспедістра». Звідти сходи вели просто на другий поверх, у довгий темний коридор з багатьма дверима. Я почав їх рахувати. Семеро. Семеро дверей. Одні з них ховалися в невеликій заглибині.

— Це двері на горище, — пояснив полковник. — А ваші зразу за ними, отже, другі ліворуч.

Він відчинив їх і зайшов до кімнати. Я рушив за ним.

— Отут ви житимете, — мовив полковник.

Широке залізне ліжко з бронзовими кулями на стояках в узголів'ї та в ногах застелене білим покривалом. Страхітливий письмовий стіл із цілою горою полиць та шухляд над стільницею і вишуканий старовинний стілець, який, здавалося, потрапив туди випадково. Плюшеве крісло. Підставка з мийницею і дзбан на воду.

— Ванна проти вашої кімнати, — сказав полковник Лунде. — Там можна митися чи приймати душ. Вода не завжди… не цілий день… однаково тепла.

— Я люблю холодну, — сказав я. Я підійшов до вікна.

Принаймні краєвид чудовий. На мить я навіть забув, де я.

Сніг товсто вкривав сад піді мною. Той сад лежав далеко внизу, бо поверхи були дуже високі, та й фундамент будинку напевне сягав метрів на два.