— Галл не холодний, він просто виконує свій обов'язок.

— Виконує свій обов'язок. Якби всі його виконували…

— Вам, мабуть, краще піти спати, полковнику Лунде. Лише скажіть мені, де ваша гвинтівка.

Він здавався втомленим і старим.

— Вона стоїть коло мого письмового столу, в кутку біля вікна.

Я приніс гвинтівку.

— Ви її також чистите?

Полковник Лунде вперше по-справжньому всміхнувся. Теплою, щирою усмішкою.

— Скажіть мені, доценте Бакке, ви ніколи не служили У війську?

— Я служив. І ще й як чистив гвинтівку. Раз мені навіть не дали звільнення за те, що я її не почистив…

Я потримав гвинтівку в руках. Тоді поклав її на плече. Це був маузер з оптичним прицілом.

— Не дуже зручна річ, — сказав полковник Лунде. — Не та зброя, з якою можна непомітно ходити й пробувати когось убити. Надто велика й важка. Але з двухсот метрів я влучаю з неї в середину червового туза… Можу вам показати…

Він простиг руку по пляшку, але я встиг забрати її.

— Іншим разом, полковнику Лунде. Мабуть, нам обом краще піти спати. Я вимкну світло. На добраніч.

Він підвівся. Послухався наказу, мов автомат. Навіть якщо той наказ давав йому я.

— На добраніч.

У вестибюлі сидів сержант Ев'єн.

— Полковник Лунде вдав, ніби не помітив мене, — сказав він.

— Він трохи схвильований, — відповів я. — Довідався, що в будинку буде цілодобова охорона. І незадоволений цим. Вважає, що його ніби взяли під нагляд. Та й кому б це сподобалося…

— Нікому, — погодився сержант Ев'єн. — Нас не дуже люблять…

— Вас хтось змінить?

— Так, завтра о восьмій ранку.

В будинку запанувала тиша.

Я роздягнувся і прийняв крижаний душ. Він здався мені ще холоднішим, ніж звичайно. Потім я вернувся до кімнати.

Я взяв полковникову гвинтівку, переконався, що вона без патронів, тоді сховав її до шафи, замкнув двері й поклав ключик у шухлядку письмового столу.

Я лежав і дивився на блакитну куртку зі значком Товариства лижників, що висіла на спинці стільця поряд із ліжком.

Свято на Голмекколені. Здавалося, що це було сто років тому.

Я відразу заснув.

Коли я вранці зійшов униз, сержанта Ев'єна вже змінив інший поліцай. Але я не зразу помітив його. Він мав ідеальну зовнішність для працівника кримінальної поліції. Його ніхто б не зміг запам'ятати.

— Сержант Вік, — відрекомендувався він, підводячись.

Тоді знову сів.

Я й тепер нізащо не впізнав би його. Він міг би втертися в будь-яке середовище. Тепер він утерся в родину Лунде.

Я поїхав в Управління кримінальної поліції і зайшов просто до кабінету Карла Юргена.

— Сержант Вік уже на місці, — сказав я. — А сам я їду на кілька днів до матері, щоб трохи оговтатись, як ти мені радив.

Я почував себе, як хлопчак у літньому таборі, що звалився у водоспад і мало не потонув, а тепер його відсилають до матері, щоб він очуняв. І, як хлопчак, я радів, що опинюся вдома, в матері.

— Але я пробуду там кілька днів, — мовив я. — Як ти гадаєш, за цей час нічого не станеться?

Карл Юрген підвів на мене ясні очі.

— Я більше ні в чому не впевнений, Мартіне. Не знаю, що й думати. Крістіан почуває себе добре, але я звелів йому триматися осторонь принаймні з місяць. Працювати йому не дозволять. Коли він випишеться з лікарні, то відразу поїде додому, причаїться там і ніде не з'являтиметься.

— Так він обросте мохом, — сказав я.

— Я знаю. Але краще обрости мохом на два тижні, ніж зарости травою назавжди.

Зарости травою.

— Авжеж, — погодився я.

— Більше тебе ніщо не цікавить? — запитав Карл Юрген.

— Мене? Завжди все цікавить. А хіба є щось таке, що мене сьогодні має особливо цікавити?

— Револьвер, — сказав Карл Юрген. — Куля. Відбитки пальців.

— Ти вже дослідив їх?

— Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.

— Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.

Я затамував подих.

— Вони належать пані Люсі, — сказав Карл Юрген.

Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.

— Я не можу повірити в це, — мовив я. — Люсі… вона… вона не така людина…

— Не яка?

— Не така, щоб стріляти комусь у спину.

— А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?

— Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.

— Виходить, що так. Ти її заарештуєш?

— Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.

— Я не розумію.

— Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?

— І ти гадаєш, що Люсі його знайде?

— Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.

— Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?

— Так.

Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.

— Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.

— Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.

Я купив великий флакон парфумів «Жолі Мадам» і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.

Садиба мирно купалася в березневому сонці — воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.

— Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?

— Так, — відповів я.

— Невже згадав про мої іменини?

Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.

— Так, — збрехав я, простягаючи їй коробку «Жолі Мадам»…

— Це мої найулюбленіші парфуми, — мовила моя елегантна мати. — Звідки ти знаєш, синку?

— Просто вони мені подобаються, — відповів я. — І личать вам. Ви будете святкувати іменини, мамо?

— У шістдесят років? Ти здурів, Мартіне. Думаєш, це така радість? Але мені приємно, що ти згадав про них. Як там живе Крістіан?

— Крістіан застудився, — мовив я. З великою бідою це можна було назвати правдою. — Він просив передати вам щире вітання.

Удруге за досить короткий час я відзначав іменини пляшкою шампанського.

Цього разу все відбулося так, як належить. Пляшка стояла не в буфеті, а в льоху, і була як слід заморожена.

— Вітаю вас, мамо, з днем народження!

З днем народження… Я не хотів ні про що думати. Ні про ідо! Я приїхав сюди трохи відпочити. А моя мати знов збудила в моїй душі тривогу тільки тим, що в неї був день народження. Я не хотів думати про Вікторію.

— У вас гарний вигляд, мамо. Я б не сказав, що вам більше ніж п'ятдесят.

— Дякую, синку.

— Від чого це залежить, мамо? Тобто як ви примудряєтесь так гарно триматися? У вас же повно роботи!

— Товариство здоров'я… — почала мати.

Я не мав наміру заводити мову про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям чи Товариство сприяння добробутові Берума. Вона могла годинами говорити про них.

— Я знаю, — сказав я, — Товариство здоров'я процвітає. Ви збудували притулок для сиріт і плануєте збудувати пологовий будинок…

— Притулок для старих, — поправила мене мати.

— Тим краще. Але мене цікавить, чому ви так добре збереглися. Це не комплімент… хоч і комплімент також… але я хочу знати, чому люди так по-різному старіються?