— Цього я не знав, — зауважив Шерідан.

— Важко сказати, чия то була помилка. І чи взагалі тут можна говорити про помилку. Якщо суворо дотримуватися статуту, то завинив ведений. Але, враховуючи тодішню обстановку… тут важко скласти провину на когось одного. Але так чи так, а той хлопець — ведений — повивалював усе, що в нього було. Напалм потрапив просто в ціль…

Дюпре глибоко зітхнув. Несподівано Вінсент збагнув, що полковникові нелегко ворушити спогади про ту історію.

— Вони вбили сто тридцять чоловік. То були жінки й діти. Жодного в'єтконговця. І ще чоловік із сто або й більше зазнали тяжких опіків. Майк у цей час розвертався, тож він бачив усю картину. Він ще повернувся і облетів село на бриючому польоті. — Дюпре знову замовк на мить. — Він виблював просто в кабіні, генерале…

— Чим же це скінчилося, полковнику? — запитав Шерідан по паузі.

Дюпре знизав плечима.

— Він просто схибнувся.

— Говоріть зрозуміліше, — мовив Шерідан.

— У Майка наче щось надірвалося. — Дюпре захрускотів пальцями. — Наче хтось у нього всередині клацнув вимикачем. З нього вже досить було і війни, і всього іншого. Наступного ранку він мав летіти. Я півночі сушив собі голову над тим, пускати його чи ні. Зрештою вирішив: хай летить, так буде краще. Ясна річ, я подбав про те, щоб відрядити його на північ від демілітаризованої зони. Але це вже не мало значення. Тобто не мало значення, що я там вирішив. — Дюпре поглянув генералові Шері-дану просто у вічі. — Він відмовився летіти.

— В якій формі? Як це…

— Просто так, узяв та й відмовився. Сказав сержантові, який прийшов будити його, щоб той котився під три чорти. І з іншими льотчиками також надто не церемонився. Коли сержант з'явився до мене й доповів, що Майк відмовляється летіти, я намагався сприйняти це спокійно. Я нагадав собі про те, що сталося напередодні. Сподівався, що в розмові з ним примушу його втратити самовладання, і це зняло б напругу з його нервової системи. Якби така сцена відбулася між нами віч-на-віч, ніхто б про це ніколи не довідався.

Шерідан замислено кивнув, так наче схвилював міркування полковника.

— Але мені не пощастило вивести його з рівноваги, — сказав Дюпре. — Нічого в мене не вийшло. Весь свій гнів Майк, певно, вилив напередодні на свого веденого.

— То він більше не робив бойових вильотів? Дюпре похитав головою.

Шерідан обернувся до Вінсента.

— Що було далі, мені відомо: його віддали до військово-польового суду.

— З таким послужним списком? — недовірливо спитав Він-сент. — Зі стількома нагородами…

— Його мусили віддати до суду.

— Але чому?..

— Тому, що він носив військову форму. Тому, що він присягав. Тому, що він був офіцер. Тому, що ми воювали. Тому, що…

— І його, звичайно, визнали винним! — сердито кинув Вінсент.

— Справді. Але не в такій формі, як ви думаєте.

Вінсент уперше вловив у тоні полковника невдоволення. Дюпре весь напружився, начебто дратуючись, що в ці суто військові справи втручається цивільний.

— Не в такій формі, як ви думаєте, Вінсент, — повторив Дюпре. — Ми не забули про його двісті бойових вильотів. Ми не могли примусити Майка захищати себе, але мали змогу самі захистити його, наскільки могли. Так ми й зробили. Якщо діяти згідно з буквою статуту, Майка мали розжалувати з ганебною атестацією. Але нам пощастило запобігти цьому, його було визнано нездатним до льотної служби через…

— Нездатним?

— Так, чорт забирай! — відрубав Дюпре. — І він таки справді був нездатний. Хіба можна довіряти йому машину, в череві якої може бути атомна бомба, і потім…

Дюпре затнувся. Усі троє перезирнулися. Полковник мав рацію, ще й яку!

Вінсент підійшов до столу, за яким сидів генерал, і глибоко зітхнув.

— Його засікли.

— Де?

— В Денвері. Рейс сто двадцять восьмий, з Денвера на Ло» Анджелес. Без проміжних посадок. Дівчина з ним.

Шерідан підхопився на ноги.

— Щось іще?

— Дещо таке, що ні в які ворота не лізе, — відказав Вінсент. — Ніяких спроб змінити зовнішність. Квитки, щоправда, вони взяли не на свої прізвища, але це й усе. Вони навіть не намагалися маскуватись. Хай йому чорт, що це може означати?

— А вони не…

Вінсент наперед угадав запитання.

— Саме це найбільше й дивує. Вони замовили — на свої справжні прізвища — квитки на рейс «Ер Франс» з Лос-Анджелеса до Парижа. На свої справжні прізвища! — повторив він.

У мозку Шерідана промайнуло все, що він знав про Майка Джеффріза. В нього виник один здогад, і він відчув, як кров холоне йому в жилах.

— А ваші люди не намагалися затримати його? — спитав він. Вінсент похитав головою.

— Ні, було надто пізно. Ті двоє вже на борту літака. Артур, як по-вашому, вони не можуть його захопити?

Шерідан відповів не вагаючись:

— Ні. З Денвера вони могли б полетіти хіба тільки до Канади або в Мексіку. Але вони не зроблять цього. Який їм сенс? Це ж нічогісінько не дасть.

— Ми схопимо їх, тільки-но літак сяде в Лос-Анджелесі, — рішуче сказав Вінсент.

— Хтозна, — мовив Шерідан, і обличчя його затьмарив якийсь дивний вираз.

— Що?

— У мене виникла підозра. Я… — Замовкнувши на півслові, генерал схопив телефонну трубку. — Місіс Сімпсон! Облиште всі справи і з'єднайте мене з базою ВПС у Кертланді. Мені потрібен майор Уоткінс, який відає матеріальною частиною. Якщо він розмовляє по телефону, урвіть розмову. Він потрібен мені не-гайно, незалежно від того, де він і що робить… Саме так. Я не кладу трубку. — Прикривши рукою мікрофон, він запитав: — А ви попередили своїх людей у Лос-Анджелесі?

— Так. На той час, коли літак приземлиться, все буде готове.

— Не виключено, що все буде не так просто, як ви передбачаєте.

— К бісу! — скрипів Вінсент. — Чи довго ви ще будете говси рити натяками?! Кінець кінцем, що ви хочете сказати?

— Страх навіть подумати… — У цю мить Шерідан забрав руку з мікрофона: на тому кінці дроту заговорили. — Майор Уоткінс? Говорить генерал Шерідан. Слухайте мене уважно, майоре, тому що ваша відповідь потрібна мені негайно. Йдеться про ядерну зброю типу М-дванадцять… Так-так. Триста кілотонн. Мені треба з'ясувати от що…

Вислухавши відповідь, Шерідан вилаявся, неквапно поклав трубку на важіль і поглянув на свого колегу з ФБР.

— Боб, зв'яжіться зі своїми людьми в Лос-Анджелесі. З тими, в аеропорту. Накажіть їм, щоб ні в якому разі не чіпали Майка Джеффріза, навіть не наближалися до нього. Накажіть їм дати цьому чоловікові спокій.

— Що-о?

Шерідан поглянув на годинник.

— У мене тут є швидкісний вертоліт у постійній бойовій готовності. — Одвернувшись од Вінсента, він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку. — Місіс Сімпсон, звеліть, щоб мені негайно подали черговий вертоліт. Потім запросіть у ФУА канал екстреного зв'язку з міжнародним аеропортом Лос-Анджелеса. Використайте код надзвичайної важливості. Я говоритиму з ними уже з вертольота.

— Артуре, може, ви все-таки…

Шерідан ухопив Вінсента за руку і потяг до виходу.

— Зараз немає часу на пояснення, — скоромовкою сказав він. — Розповім про все у повітрі. Ходімо.

Коли вони йшли до реєстраційної стойки авіакомпанії «Ер Франс», багато хто озирався на них. їх зовнішній вигляд не міг не привертати уваги. У високого на зріст, ставного й широкоплечого чоловіка впадала у вічі засмагла, майже шоколадного кольору шкіра і темно-сині очі під копицею неслухняного волосся. Його хода була позначена грубою силою і впевненістю в собі. Струнку й також досить високу жінку з довгим білявим волоссям, яка йшла з ним поруч, можна було назвати по-справжньому вродливою. Люди мимоволі задивлялися на них. Чудова пара.

Пет Х'юз несла невеличку дорожню сумку. В правій руці Майка Джеффріза була шкіряна валіза, але й руку, і верх валізи прикривало недбало накинуте напівпальто. В їхніх рухах не відчувалося ні сумнівів, ні вагань: вони твердо знали, куди йдуть і з якою метою.

Вінсент пильно зважував кожне своє розпорядження, його люди досі не робили спроб зупинити Майка Джеффріза та Пег Х'юз, і ті одержали дозвіл на посадку в реактивний лайнь.„пройшли, обминаючи головну будівлю аеропорту, до овальної зали міжнародного сектора, а вже звідти завернули в довгий коридор, що вїв до реєстраційної стойки «Ер Франс»,