— Гаразд, містере Сілбер.
Коли службовець причинив за собою двері номера, Сілбер підійшов до вікна. Втягнув повітря — скільки зміг. Не надто глибоко. Легені палали вогнем, і він мало не задихнувся від кашлю. Довелося розплачуватися за це кров'ю. «Я повинен протягти скільки треба, — подумав він. — Ніяк не можна зараз розклеїтись. Спершу слід закінчити справу. Це єдине, чим я можу допомогти Еліс та дітям». Він змусив себе одійти од вікна, відкрив валізу, заніс до ванної кімнати туалетне приладдя. Налив склянку води, вийняв з пластмасової пляшечки дві червоні таблетки. Через силу проковтнув. Йому важко було ковтати. Таблетки, які пройшли у шлунок з водою, пекли нутрощі. Сілбер обіперся на раковину, проклинаючи свою кволість. Насилу переставляючи ноги, він підійшов до ліжка і витягся на ньому, заплющивши очі. Трохи полежавши, зняв телефонну трубку. Глянув на годинник. Близько третьої.
— Будь ласка, розбудіть мене рівно о четвертій, — сказав він телефоністці. — Дзвоніть, поки не прокинусь. Можливо, я міцно спатиму. Дякую.
Поклав трубку на апарат. І майже одразу заснув.
Він неквапно поголився, відчуваючи втіху від м'якого дотику бритви. Короткий сон освіжив його, в голові трохи проясніло. Надто швидко втомлюється він останнім часом. Поліційне управління за десять — п'ятнадцять хвилин їзди звідси. Хотілося пройтися пішки, та він знав, що йому не стане сили вибратися нагору. Він змив з обличчя рештки піни, втер у шкіру лосьйон і повернувся до кімнати. Одягнувшись, упевнився, що конверт на місці, у внутрішній кишені піджака, і вийшов з номера. В таксі він сів позаду і звелів їхати до поліційного управління. «Ну й дивина, — думав він. — Я ніякого уявлення не маю, що в цьому конверті, і мене воно й не цікавить. Я знаю лишень, що в Еліс тепер вистачить грошей, щоб прожити з дітьми за кордоном.
Щоб жити пристойно, не голодувати. Цікаво, чи одружиться вона знову». Він сам здивувався, відчувши, як сильно хоче, щоб вона вийшла заміж. Близькість смерті змушувала високо цінувати, кожну відпущену йому хвилину життя. Шкода, якщо Еліс та діти будуть позбавлені справжнього, повноцінного сімейного життя і…
Таксі зупинилося. Девід Сілбер розплатився і вийшов на тротуар. «Вісімнадцять сходинок, — знизу підрахував він. — Іди повільно, тільки не квапся».
Та хоч як обережно він вибирався сходами, все одно перед очима миготіли різнобарвні кола. Він постояв, силкуючись вирівняти дихання: серце мало не вискакувало з грудей. Нарешті став дихати рівніше, серце трохи заспокоїлось. Він увійшов до будинку і повільно рушив до високої конторки. Сержант глянув на нього і запитав:
— Ви у якійсь справі, сер?
Сілбер кивнув. Він вийняв з кишені запечатаний конверт і тримав його обома руками.
— Мені доручили передати ось це. Сержант споважнів.
— Що там у вас, містере…
— Девід Сілбер.
— То що ж там у вас, містере Сілбер?
— Не маю найменшого уявлення.
— Справді? — Сержант постукав олівцем по столу. — То ви просто посильний?
— Можете називати мене так.
— А від кого лист, містере Сілбер?
— Цього я також не знаю. — Сілбер нахилився вперед і подав конверт.
— Не заперечуєте, як я розпечатаю? — посміхнувся сержант.
— Ні, звичайно…
Сержантове обличчя знову споважніло. Читаючи, він кілька разів підводив голову і пильно дивився на хвору людину, яка стояла перед ним.
— А ви знаєте, що в цьому листі? Сілбер усміхнувся й помотав головою.
— Я ж вам казав, не маю жодного уявлення. — Він озирнувся навколо себе. — Сержанте, ви не заперечуєте, якщо я сяду? Я погано себе почуваю.
— О, звичайно. Сідайте отут.
Сілбер з полегкістю опустився на стілець. Він позирав на полісмена і чекав. Більше йому не було чого робити. Передати листа двадцять восьмого червня. Така була інструкція. В другій половині дня двадцять восьмого червня особисто передати листа в поліційне управління міста Сан-Франціско. Простежити, щоб листа розпечатали на його очах. Потім чекати.
— Це не розиграш, містере Сілбер?
— Що?.. Даруйте, я не розчув… Ні, сержанте. Не думаю, щоб це був розиграш.
Ніхто не стане влаштовувати такий розиграш. У першому листі, який він одержав, були точні інструкції, що він має зробити. І сотня стодоларових банкнотів. Десять тисяч. Готівкою. Він уже відіслав сім'ю за кордон. Вони — ті, хто надіслав інструкцію та гроші, — написали йому й про це. Він дивився тоді на гроші й плакав. Це ж їжа, одяг, ліки… Тепер він зробить усе, чого вони вимагають. Він точно виконає їхні настанови.
— То ви не знаєте, що в цьому листі? — Сержантова ввічливість танула, чим далі він читав листа. — Слухайте, Сілбер, чи як вас там, та це ж відвертий шантаж!
Девід Сілбер утратив здатність мислити.
— Звідки мені знати? — пробурмотів він.
— Вони вимагають викуп за десять міст. Великих міст. Ви мене чуєте, хай вам чорт? Послухайте, я прочитаю… — Та раптом сержант замовк і глибоко зітхнув. — Годі, Сілбер, — мовив він з погрозою в голосі. — Яку гру ви затіяли?
— Я вам сказав. Я просто виконую доручення. Мені звелено…
Розлючений сержант махнув рукою.
— Годі! — відрубав він. — Отже, ви сліпий хлопчик-посиль-ний, і хтось, кого ви не знаєте, наказав вам принести сюди листа, так? І що ви маєте намір робити далі, Сілбер?
Хворий мляво знизав плечима.
— Це залежить від вас, сержанте.
— Залежить від мене? — Сержант глипнув на Сілбера витріщеними очима, потім глянув поверх нього. Біля них уже стояло кілька людей, з цікавістю дослухаючись до розмови.
— А, чорт! Зачекайте-но, містере Сілбер. Зараз я покличу слідчого Баумена — нехай ще він поговорить з вами.
— Ну ось що, містере Сілбер. Я не хочу надто тиснути на вас, навпаки, хочу допомогти вам, чим зможу. Я певен, ми з вами зрештою домовимось, але ж це справді виходить за межі здорового глузду. В цьому листі перелічено десять міст. Починається з Лос-Анджелеса, далі Фінікс, Оклахома-Сіті, Чікаго, МайаміА Нью-Йорк, Вашінгтон, Філадельфія, Канзас-Сіті, нарешті, Нешвілл.
Слідчий Баумен иильно придивлявся до людини, що сиділа перед ним. Баумен давно набив руку на допитах в'язнів і свідків. Та зловити Сілбера на гачок ніяк не вдавалося. Ані іскорки ці каврсті в його тьмяних очах. Або його зовсім не обходив зміст листа, або це був артист, якого Баумен не зустрічав за всі двадцять два роки служби.
— Хоч би що ви казали, Сілбер, — холодно промовив Баумен, — ніхто не давав вам права розповсюджувати листи з погрозами.
— З погрозами?
— Даруйте, я забув, — саркастично зауважив слідчий. — Ви ж нічого не знаєте. В цьому листі, містере Сілбер, повідомляється, що в п'ятьох із перелічених десяти міст сховано атомні бомби і коли не буде сплачено викуп, то ці міста, одне по одному, злетять у повітря. Ну, знаєте, — провадив Баумен, цього разу з приязною усмішкою. — Ми, звісно, готові якось домовитися з вами, але атомні бомби? Невже ви гадаєте, ми повіримо цій нісенітниці? — І він потрусив листом перед носом у Сілбера.
Сілбер байдуже стенув плечима. Баумен нічого не міг збагнути. Сілбер, безперечно, не був утікачем з божевільні, а проте… Зміст листа являв собою чистісіньку нісенітницю… «Але чому мені здається, ніби тут щось є? — дивувався Баумен. — Не можу позбутися відчуття, що цей бідолаха не бреше».
— У листі поставлено вимогу, щоб мн зв'язалися з федеральними властями й одержали від них сто мільйонів доларів — зважте, сто мільйонів! — у облігаціях на пред'явника, цінних паперах та банківських чеках. Усе це ми маємо передати вам. Вельми розумно, — визнав Баумен. — Ніякої готівки. І майже ніяких слідів ще довго після їхнього пред'явлення до оплати. — Слідчий Баумен пожував кінчик згаслої сигари. — Я трохи розуміюся на цьому, Сілбер, і хочу поздоровити вас. Чудово зроблено. Я навіть сказав би, майже бездоганно. — Він суворо поглянув на бліду, знесилену людину. — Слухайте, Сілбер, що ви за горішок, га?
Сілбер залишався байдужим. Баумен змінив тактику.
— Сілбер, ви знаєте, що я можу заарештувати вас за такий лист?
