— А ви, герцог, не бажали б прогулятися з нами?

— З задоволенням, — зрадів Федя.

— Тоді в чому ж річ? Стрибайте.

— А Ніангу можна?

— Звичайно.

— Візьміть і мене! — благально вигукнув конопатник.

— Ти з двох кроків у бика не влучиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, пане стерничий, зайвий вантаж.

— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс. — А хто краще за мене вміє збирати черепашачі яйця? Хто?

— Воно так, — змушений був визнати боцман. — На це Тюлень мастак, нічого не скажеш…

Через кілька секунд радий, аж сяючий Луїс з кошиком у руках уже сидів на носі шлюпки поряд з Ніангом і Федею.

Ось і довгожданий острів. Шлюпка, черкнувши днищем, тицьнулась носом у пісок, всіяний уламками рожевих та яскраво-червоних коралів. Залишені припливом, де-не-де виднілися безпорадні червоні ї сині морські зірки. Величезний краб, наполоханий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим відполірованим хвилями океану чорним каменем.

У небі кружляли чайки і ще якісь птахи, що їх Феді доводилось бачити вперше. Вони то каменем шугали в воду, то знову стрімко злітали в повітря. Птахи кричали, сперечалися, віднімаючи одне в одного здобич — тріпотливих сріблястих рибок.

Луїс, нагнувши голову, побрів уздовж берега й незабаром весело сповістив, що знайшов перші черепашачі яйця.

Матроси витягли шлюпку на берег. Схопивши барила й обпікаючи босі ноги об розпечений пісок, вони підскоком подалися до річки, що протікала неподалік. Хлопчики теж рушили за ними. Під Фединими черевиками стиха шелестів пісок, похрускували черепашки.

Всі стали з насолодою пити свіжу воду, а Кудряш з Ніангом, мерщій стягнувши з себе одежу, полізли в річку купатися.

Того жаркого дня було особливо приємно поринути з головою-в воду й відчути, як тіло набирається бадьорості, нових сил. Федя пірнув і розплющив під водою очі. Повз нього, наче в акваріумі, пропливали чудернацькі риби. Ось промайнула зграйка яскраво-червоних рибок, за ними — голубі, фіолетові…

Зненацька побіля себе Федя побачив чудовисько із зміїною головою, яке швидко перебирало лапами. Злякавшись, він виринув. Вже, м березі Кудряш розсміявся: його налякала невинна черепаха.

— Довго збираєтесь плавати? — спитав Франсіско.

— Шлюпка вже відходить? — здивувався Федя.

— Ні, ні, не турбуйтесь. Ще разів зо три доведеться повернутись, доки припасемо воду.

Хлопчики зраділи, що в них у запасі ще чимало часу, й подалися вздовж річки, ганяючись один за одним. Вони бігли мимо величних струнких пальм, якихось дивних чагарів. Веселі, дзвінкі дитячі голоси порушували тишу первісного лісу.

Матроси вже встигли втретє відвезти воду на каравелу, а хлоп’ята все ще бавились. Віддалік чулося дзижчання пилок, тріск повалених дерев, голоси матросів.

— Годі купатися, — сказав Федя Ніангу, — краще ходімо в ліс, подивимось, що там є.

— Не треба, — крутнув головою Ніанг. — Там багато змій, отруйних павуків. А скільки москітів, комарів! А ще, — очі його округлились від страху, — на нас може напасти із засідки лев.

Кудряш засміявся. Він чув від стерничого що “Улюбленець Нептуна” знаходиться неподалік від берегів Нового Світу (так називали за середньовіччя Америку) і знав, що на цьому материку леви не водяться. Заспокоївши товариша, Федя потяг його за собою в лісові хащі. Йому хотілося швидше побувати в тропічному лісі, про який він так багато читав, де росли екзотичні дерева й кущі. Не раз у своїх мріях Кудряш був разом з відважними мандрівниками, пліч-о-пліч з ними продирався крізь непрохідні нетрі, слухав крики мавп-ревунів, полював на ягуарів…

Хлопчики пішли вгору по течії річки і незабаром опинилися в лісових хащах. Спочатку зустрічалися пальми. Потім з’явилися якісь велетенські дерева з великим, наче шкіряним, листям, густо обплетені орхідеями. Федя замилувався квітами дивовижних, небачених барв і відтінків. Його вразило, що сріблясто-біле коріння орхідей повисає в повітрі. Стовбури лісових велетнів обплітали в’юнкі ліани; їхні гострі колючки боляче дряпали тіло, й кожен новий крок зробити було все важче й важче.

Друзі пройшли всього кілька десятків метрів, а моря вже не було видно, усе навкруги поринуло в сіро-зелений напівморок. Ноги тонули в м’якому вогкому грунті. Важке повітря було насичене запахами цвілі, струхлявілих дерев, падалі. Скоро тіло взялося липким потом, і хлопчакам здавалося, що вони зовсім не купалися. Від незвички у Феді паморочилась голова, кров стукала у скроні.

Вимахуючи кинджалом, Кудряш повільно просувався вперед. За ним ішов Ніанг і щось невдоволено бурмотів. Незабаром Федя вибився із сил і сказав:

— Ти правий, Ніанг. Нічого хорошого тут справді нема. Ходімо назад.

Але в цей час друзі помітили, що попереду посвітлішало, й побачили перед собою велике болото, заросле по краях яскравою соковитою зеленню. Над ним висіла хмара комарів й сповнювала повітря тонким дзижчанням. До Феді й Ніанга їх злетілося тисячі. Діти відчули, як в їхні тіла ніби одразу впилося безліч розпечених голок.

Хлопчики стали відчайдушно відмахуватись, але це мало допомагало. На зміну загиблим комарам поспішали нові й нові армії нахабних немилосердно кусючих комах. Вже через п’ять хвилин обличчя, руки, ноги хлопчиків спухли від укусів.

— Ой Федю, краще ходімо звідси! Тут драговина.

— Зачекай ще трошки, — відмахуючись від комарів, попросив Федя, може, побачимо щось цікаве.

Він рішуче ступив уперед.

Нога по коліно провалилася в рідку багнюку. Кудряш спробував витягти її, але загрузла й друга нога. Ніанг простяг товаришеві руку й ледве витяг його з трясовини.

— Пробач мені, друже, ти маєш рацію, — мовив розгублений Федя. — Певно, саме в дій дряговині загинули Педро й алхімік… — Він не встиг скінчити й з силою смикнув Ніанга за руку. — Обережно!

На дереві, під яким щойно стояв Ніанг, обвившись навколо гілок, причаївся довжелезний плямистий удав. Хлопчики з жахом відскочили й кинулися бігти геть від цього місця.

Вони отямились уже на березі. Обидва важко дихали. Вгледівши хлоп’ят, стерничий сердито напався на них:

— Де вас стільки носить? Ми їх по всьому лісу розшукуємо, боїмося, як би що не скоїлось! Мерщій у шлюпку.

Присоромлені Федя й Ніанг мовчки полізли в човен. Матроси відштовхнули його від берега і взялися за весла. Шлюпка, важко навантажена розпиляними на шматки стовбурами дерев, ледве не черпаючи бортами воду, стала повільно віддалятися у відкрите море.

— Ну й острів, — бурчав Франсіско. — Крім змій і комарів, нічогісінько нема. Добре, що хоч води пощастило набрати та дров заготувати…

Що казав далі стерничий, Федя не чув. Острів не виправдав його сподівань. Мимоволі перед очима хлопчика постали стрункі, білокорі берізки, річки, порослі по берегах задумливими кучерявими вербами, червоною шелюгою, широкі зелені заплави з килимами барвистих квітів, вольготні степові простори з хвилюючим морем хлібів, веселі гаї і діброви, сповнені пташиного гомону… А які чудові повесні білопіняві, квітучі сади!..

Краю мій рідний, де тебе шукати, біля яких берегів?

Федя жадібно ковтнув повітря, напоєного солонуватими важкими випарами океану.

А зима… Невже йому так ніколи й не доведеться в сонячний морозяний день побігати на лижах по запорошеному снігом лісу серед золотокорих сосен, струнких ялинок, помилуватися метушливими синичками, строкатими, з жовтогарячим пір’ям, красенями шишкарями, простежити за зграйкою поважних червоногрудих снігурів?

Згадалося, як одного разу він ішов на лижах через ліс і раптом на голову йому звалилася ціла снігова лавина. Обтрусившись, він побачив на дереві руду білочку, що перестрибувала з гілки на гілку, струшуючи з дерев сніг…

Шлюпка глухо стукнулася об борт “Улюбленця Нептуна”. Мов у тумані, Федя піднявся на палубу й, не кажучи нікому ні слова, мовчки поплівся в каюту. Дістав із альбома картку, на якій була знята вся їхня сім’я: тато, мама, сестричка, він, Федя… Хлопчик довго вдивлявся в рідні, дорогі обличчя, а потім упав на ліжко й гірко-гірко заридав.