— Ходім до мене додому. Я познайомлю тебе з мамою і татом. А може, і діда передаси? Гордій Гордій, Подвійний Гордій… Він будь-кого заткне за пояс.

— Дід — богатир, велетень? Навіщо йому затикати когось за пояс? Це гра така?

— Не велетень він, а звичайна людина. Але в усьому світі такого нема. У нього і ордени, і медалі є, він партизаном був, розвідником.

— Кандидатура підходить, можна і діда.

— Чого ж ми гав ловимо? Я тебе зараз на плече… ось так… — Ваня ухопив Ерпіда під пахви, хотів було підняти та покласти собі на плече. Але Ерпід був такий важкий, що навіть з місця не зрушився. — Ого! Мабуть, сто кіло…

— Дев’яносто дев’ять кілограмів і дев’ятсот дев’яносто грамів. Та я хочу сказати, що ми гав не ловимо і не будемо ловити. Тваринний і рослинний світ, грунти має досліджувати Ерпід-два. Мені доручено підтримувати з ним зв’язок.

Ерпід замовк, заморгав жовтою і зеленою лампочками, заворушив вусами. Ваня зачекав трохи, потім похитав головою: “З цим Ерпідом живіт можна надірвати від сміху”. Пішов за ялинку, куди кинув половинку панцира. Почав розглядати її уважніше. Не гладкою вона була зсередини, а буцім від грецького горіха. Були там і горбки, і западинки, і перегородки.

Наскубав зеленого моху, прикрив, приховав її (про другу половинку зовсім забув). Потім так само вчинив з портфелем. Задер догори голову, щоб запам’ятати якісь особливі прикмети. І нічого такого не знайшов. Тоді нарвав довгих стебел дерези, оповив ними найближчу березу. Прийде сюди пізніше, відшукає панцир, віднесе в шкільний музей. Навіть уявив, як покладуть його в самому центрі кімнати на підставку, а на підставці буде табличка з написом: “Космічний об’єкт. Знайдений Іваном Гордієм біля села Клинці”. Повернувся до Ерпіда.

— Ну що, знайшовся братик?

— Знайшовся. Я піймав його аварійний сигнал, запеленгував координати. Мій висновок: до корабля на орбіті його сигнали не доходять тому, що він не може спрямувати антену в потрібний бік.

— Що ж там у нього за лихо-біда? Треба йти на виручку. А ти не можеш сказати, скільки до нього кілометрів?

— Тридцять дев’ять кілометрів і чотириста п’ятнадцять метрів. Курс — північний схід.

— Північний схід… Північний схід… — завертівся Ваня, метикуючи. — Так у тому ж боці Мінськ! А до нього п’ятдесят чотири кілометри. Ми вчора їздили туди в пересувний звіринець, то шофер казав, що спідометр накрутив п’ятдесят чотири.

— Я назвав віддаль правильно до сантиметра. По курсу.

— Розумник! А хто ж по курсу ходить чи їздить? Тут знаєш які ліси? Пар-ти-зан-ські!

- Інформацію не зрозумів.

— Я тебе з дідом познайомлю. Він тобі такого нарозказує, чого ніде більше не почуєш. Ти був ще де-небудь, на іншій планеті?

— Братик Ваня… Я сконструйований і зроблений спеціально для вивчення Землі.

— А хоч би й був! Ні на якій іншій планеті такого не почуєш. А як ваша планета називається? На ній так само люди чи хто?

— Я запрограмований для приймання інформації. Даних про нашу планету записано мало. Наказано витрачати енергію тільки для вивчення Землі та весь час підраховувати, скільки ще залишилося енергії. Треба, щоб вистачило йа зворотний шлях.

— А може, ти не космічний розвідник, а якийсь заокеанський шпигун?

— Питання не зрозумів. Відзначаю низькі розумові здібності Вані.

— Не ображай… Так ти все-таки полетиш назад на корабель? — Вані раптом до сліз стало шкода розставатися з Ерпідом. — Ти ж казав, що передав мене на корабель. Ну то й досить, а сам залишайся. Ми тебе учням і вчителям покажемо, ученим.

— Не можу. По-перше, всього, що я назбираю, передати не вистачить енергії. По-друге, наказ є наказ. Іван Олексійович Гордій, ти казав, що вчора був у місті Мінську.

— Не тільки я. Увесь клас, у звіринець їздили.

— Зрозумів, роблю висновок: збив з курсу мене ти. Я повинен був приземлитися в місті і зустрітися з тобою там. А ти опинився тут, і мене повернуло сюди.

— А чому… зі мною? Хіба мало в місті людей? Чи взагалі — на всій землі.

— Електронно-обчислювальні машини на борту корабля пропонували мільйони варіантів записів електромагнітних полів людей. Я вибрав запис електромагнітного поля твого мозку.

— Кхи-км… — прокашлявся Ваня.

Ніби маслом по серцю провів Ерпід. “І чим я сподобався йому?” — подумав.

— Після приземлення я навів тебе на себе, — оповідав Ерпід. — Ти йшов на мої позивні.

— Ще щось видумай! Ніяких сигналів я не чув.

- І не міг чути. Ти відчував їх. А тепер пішли шукати Ерпіда-два.

Чоловічок захитався. Унизу в нього відкинулися стулки і випустилися, ніби колеса з літака, невеликі, на півтори п’яді, гусениці, розставилися в сторони ширше від тулуба.

— Х-хе… — іронічно хмикнув Ваня. — Тут ви них багато не наїздиш. Це тобі не місто, не асфальт. На нашому роботі-місяцеході не гусениці, а колеса були.

— Вперед! — уперто прохрипів Ерпід і зрушив з місця в північно-східному напрямку.

Жучок одразу наїжачився, загарчав і хотів знову наскочити на нього. “Заспокойся!” — дав Ваня йому щигля в ніс. Собака скривджено крутнув головою, фиркнув і вирвався з рук, зник у кущах.

Ерпід проїхав усього метр чи півтора і заплутався в кущі.

— Ну, що я казав? Давай задній хід і рушай за мною… Дослідник називається! Без моєї допомоги ти тут і двох кроків не зробиш.

— Зроблю… — хрипів Ерпід, їдучи за Ванею. — Ми відхиляємося від курсу! Ми рухаємося в протилежний бік! — канючив він.

— Дід казав: “Хто нити любить, той дні губить”. — Ваня відгрібав з дороги Ерпіда шишки і камінці, відхиляв кущі, притоптував траву. — Скімлиш, як маленький… Я не можу тебе взяти на руки, ти не дитя. Нам на гравійку треба скоріш — ловити машину. Ех, дасть мені завтра питлю Олег Максимович!

- Інформацію не зрозумів. На Землі що — і машин ловлять, як гав?

— Та ні, це так мовиться. Як ви там вивчали земні мови, що не можете зрозуміти таких простих виразів?

— Ловили думки людей, розшифровували… За словником, який склала електронно-обчислювальна машина, питель, питльованка — гатунок муки. З муки випікають хліб та різні інши вироби. За що добра людина Олег Максимович дає вам муку?

— Яку муку?! Я хотів сказати — березової каші дасть… Ой, знову ти не зрозумієш. Ну, посварити може, батькам поскаржитись, а то й одиницю вліпити…

— Березова каша… Одиницю вліпити… Перше — зрозумів, друге — розтлумач.

— Ну, погану оцінку поставить, якщо не вивчу урока. Це в нас відзнаки такі. Викликає вчитель відповідати урок і ставить відзнаки. Хто які заслужив. А буває, і несправедливо ставить, незаслужено. І от, скажи ти, — по очах бачить, хто вивчив, а хто ні. Відразу і виводить на чисту воду.

- Інформацію не зрозумів. На чисту воду, на чисту воду…

— Горе мені з тобою. Три пуди солі треба з’їсти, щоб нам порозумітися.

- Інформацію не зрозумів. Сіль яких металів мається на увазі? Для чого її їсти три пуди, чи сорок вісім кілограмів? Це що — ліки? Вони додадуть розуму?

— Ох, і зануда ти… — зітхнув Ваня. — Ось стежку бачиш? Шуруй нею до дороги, щоб аж пилюка куріла!

- Інфомацію не зрозумів. Шурують вугілля в топці, щоб ліпше горіло. А пилюка — найдрібніші тверді частинки, які знялися з поверхні Землі або, навпаки, осіли на Землю. Куріти — слабо горіти, тліти, вилучаючи багато диму. Навіщо нам підпалювати пилюку? І чи буде вона горіти? Адже вона складається з неорганічних частинок…

— Облиш, філософе, у мене терпець не залізний, — розізлився раптом Ваня, — Доганяй! — побіг стежкою попереду Ерпіда.

Бігти довелося щосили, бо Ерпід розвинув велику швидкість.

Аж там, де стежка вийшла на дорогу, Ерпід зупинився, моргнув червоним носом-лампочкою.

— Ну, чого ти? Давай сюди! — нетерпляче поманив його Ваня.

— Роблю висновок: ти не вдоволений мною. Я хочу зробити тобі приємне: відключити ту недобру людину.