Поки ведмідь підкріплявся, Ваня і Таня, зійшовшись, радилися пошепки, що робити далі. Врешті Ваня оголосив:
— Мумрику, ти тільки не гнівайся на нас… Доки не заживе твоя лапа, краще побути тобі в звіринці. Інакше загинеш, а нам буде тебе дуже шкода… Ми полюбили Мумрика і хочемо, щоб ти жив ще довго-довго на радість усім дітям. А заживе лапа, тоді можеш робити, що захочеш. Можеш, наприклад, чекати іншого випадку, щоб втекти… Але ж тебе і мати вчила, і ми, люди, вчимо: спочатку добре подумай, перш ніж щось зробити. Ми ж іншим разом не трапимося на твоїй дорозі. Невідомо також, коли ще прилетять до нас Ерпіди. А без них ніхто тебе не зрозуміє, і все може закінчитись кепсько. Ти в цирку і в звіринці ні разу не вкладався в сплячку, навіть не знаєш, що це таке. А ведмеді на волі це роблять, щоб легше пережити холодну, довгу, голодну зиму. Перед сплячкою вони жир нагулюють, запасають під шкірою. А ти… — Ваня помацав Мумрика за хребет, за бік, під животом, — а ти худий, як тарган, одні ребра стирчать. Просто диво, що так добре годують у звіринці, а ти висох, як тріска.
Тут ведмідь став щось бурмотіти, але Ваня перебив його:
— Почекай трошки, я не все ще сказав. Так ось, на волі взимку ти спати не будеш, будеш тинятись холодний і голодний, безпритульний — лігво в тебе ж так само не підготовлене. А таких ведмедів називають шатунами. Вони злі, шкідливі. Люди таких ведмедів не люблять, роблять на них облави. Тебе можуть просто застрелити. А це болючіше, ніж “приспати”.
Почекав, доки жовтий перетлумачить усе ведмедю і перекладе його відповідь. Ерпід-два сказав:
— Мишко-Мумрик сумує, що іншого випадку може не бути.
— Може і так статись, — коротко розвів руками Ваня. — Але ми сходимо до директора звіринця, розповімо про твою заповітну мрію. І попросимо, щоб тебе випускали літом, весною і восени на прогулянки до лісу.
— О, щоб випуска-али!.. — Мумрик зітхнув на весь лісопарк. — Нам же хочеться з’їсти в лісі щось таке, що треба нам, як повітря, як найнеобхідніші ліки. А люди ж не знають нічого про це, уявлення навіть не мають.
— Так от… Тебе будуть випускати, це можеш вважати, як свою відпустку, відпочинок. Але випускатимуть за умови: ти будеш акуратно повертатися назад. Люди ж теж працюють, а потім їдуть на відпочинок. Хто лісами мандрує, хто їде на море чи на річку купатися… Ну, то згода?
Довго мовчав ведмідь, зітхав, потім щось буркнув. Жовтий тут же розтлумачив його відповідь:
— Я погодився б на це. Але де гарантія, що директор виконає свою обіцянку? Ви поїдете, і він тут же забуде про свої обіцянки!
— На жаль, такі люди ще водяться, але їх все менше і менше, вимирають, — сказав Ваня. — Ми ж його попередимо, що будемо приїжджати в звіринець, перевіряти, з тобою зустрічатися. Та й йому просто соромно буде, коли звір, ведмідь, буде сумліннішим, ніж він. Ну, згода?
Але Ерпід-два переклав ще один сумнів Мумрика:
— Припустимо, я погоджуся з вами… Але ж інші звірі будуть з мене сміятися, зубоскалити. От, мовляв, хоробрий, утік, а потім сам вернувся. За боягуза матимуть.
— Ти найрозумніший ведмідь, якого я коли-небудь знав. — Ваня хвалив Мумрика, зовсім не кривлячи душею. — І ти на таких дурних звірів зважай не більше, ніж на порожнє місце. Самі вони боягузи… Куди, наприклад, може втекти пантера? Нікуди, тут же не теплі краї. Їй хоч би й навстіж двері відчинив, все одно сиділа б, підібгавши хвіст. А взимку їй клітку роблять з скляною стіною, з опаленням. Пестунка вона, а не звір. Зате ти… Ти ж у нас найвитриваліший, найдужчий, наймужніший і найвідважніший, найсумлінніший і найсправедливіший… Який ще, Таню?
— Найгарніший і найкмітливіший, найдотепніший і найласкавіший, слухняний і сумирний, благородний і освічений… — сипонула Таня, мило усміхаючись.
Вона вже зовсім не боялася Мишка, підійшла до нього близенько і розчісувала пальцями бакенбарди, гладила лоб, чухала за вухом, утирала під очима.
І поки Ерпід-два бурмотів усе це ведмедю, Мумрик підіймав голову все вище і на очах веселішав.
— Ну гаразд, піду назад, — врешті погодився він. — Шкода тільки, що налякав хлопчика з велосипедом…
— Мумричку, а ти не розповів нам, як тобі жилося в звіринці, як вдалося втекти, — сказала Таня.
Йшли доріжкою одне за одним. Перший — Жучок, задерши хвіст і пильно поглядаючи врізнобіч, потім Таня вела велосипед, потім котилися, мов танкетки, Ерпіди, шкутильгав ведмідь, замислено крокував Ваня.
Ерпід-два бурмотів сам до себе:
— Рослини не раді дощу… В повітрі зменшилася кількість двоокису сірки і сірчаного ангідриду. Вони розчинилися у воді, в дощі. В землю просочуються шкідливі кислоти. Рослини корчаться і кричать, ніби їх ошпарюють окропом.
Почав говорити Мумрик, але таке, що налякав усіх:
— Скільки коштує моя шкіра? Ваня здвигнув плечима: “Не знаю…”
— Чому ви не знаєте, скільки коштує ведмежа шкіра? Може, ви просто хитруєте, заманюєте мене, щоб потім продати на шкіру?
Ваня і Таня почали навперебій обурюватись і лаяти ведмедя.
— Якщо нам не віриш — у Ерпіда запитав би, що в нас у голові робиться. Він же наші думки читає і бачить!.. І твої теж!
Друга розповідь ведмедя
— Так-от, як жилося… І краще, ніж у цирку, і гірше. Чому краще? Свіжого повітря було хоч захлинися, не те що в темному цирковому підвалі. Дихай на повні груди, нюхай, що долітає до тебе з поля, з лісу… Але й саме тому гірше: так близько була воля! Ось — простягни лапи і… А між мною і волею — залізні грати. Вони не піддавалися ні зубам, ні кігтям. Я стояв чи сидів біля залізних прутів усю дорогу, доки переїжджали з міста в місто. Я тримався лапами за це холодне залізо, я смикав його, ламав, гнув, а воно не піддавалося моїй ведмежій силі. Сльози текли з моїх очей, через них я не бачив світу. Я не витримував, ревів, як дурний, а за мною починали кричати і голосити, янчати і стогнати всі звірі — такий зчинився гармидер…
Мені пробували і собаку підсаджувати в клітку, щоб не так сумував. Але дружби в нас не вийшло, дуже різні ми були — і за вагою, і на зріст, і характерами. Я і чекав кожного нового переїзду, і страждав, побоювався його.
У вашому місті ми давно. Коли їхали, ще квітли дерева. А тепер діти кидають мені в клітку яблука і груші. І ніхто ні разу не кинув мені малини! За все життя — ні разу! Я й в дитинстві не встиг її покуштувати. Нас забрали з галявини тоді, коли малина тільки починала достигати. А мама нам стільки розповідала про неї! Так хвалила їх казковий смак, цілющу силу! Цукерок, правда, сипалося в клітку більше, ніж у цирку. Але хіба одними цукерками живуть ведмеді?! Від них тільки зуби болять, псується шлунок… Та й хіба підсолодиш ними душевну гіркоту.
Їжі в звіринці дають нам вдосталь. Тільки тут, у вашому місті, не розумію, що сталося. А все після того, як з’явився новий доглядач… Завжди від нього пахло не так, як від інших людей. Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: “Хух!” — і витирав рукавом рот, морщився. Він мені так набрид своїми розмовами — здається, роздер би на шматки.
“Ну що, дармоїде? Все топчешся, все ходиш? І хто тебе, такого бурмила, вигадав? — починав він, напившись із пляшки, — Замість тебе одного можна тримати двадцять нутрій і п’ять чорнобурок. Так від них хоч користь людині. А від тебе яка користь? Як з поганої вівці, навіть вовни не вскубеш… От скільки, скажи, коштує твоя шкіра? Не знаєш? І я не знаю… А скільки шкірки з чорнобурок, норок, нутрій коштують — знаю, можу доповісти… Але тобі це до лампочки! Що, може, і тобі дати смоктонути? А трясці не хочеш?”
І частував мене не з пляшки, а мітлою-деркачем у зуби, в морду, в очі. Як прибирає в клітці, ганяє мене туди-сюди, не дає спокою. Тричі я відбирав у нього мітлу, трощив на дрібненькі шматочки… А він, зустрівши біля клітки директора, скаржився, що я агресивний, що колись виламаю грати і передушу всіх людей-глядачів. І взагалі, що давно пора мене забити.
