Довелося тлумачити. А дощ все йшов.
15
Коли у лісопарку зрештою розвиднілося, а потім навіть і сонце зблиснуло, всі зітхнули з полегшенням. Усюди ще звисали величезні, з іскринками всередині краплі, і вилазити не хотілося — під ялиною було сухо. Ваня все-таки рішуче підвівся, замахав руками, як боксер, пострибав на місці, поплескав себе долонями по плечах. Зачепив гілку, і з неї сипонула жменя крапель — якраз Тані за комір. Та підскочила і трусонула ще більшу гілку, щоб потрапило і на Ваню. Але той встиг відскочити.
— Значить, так… Часу в нас залишилося зовсім мало. Всім до Жучка і ведмедя все-таки йти не треба, а то буде багато мороки, — почав міркувати він. — Ерпіде-два, ти чуєш собаку?
— Жучок починає плакати. Він розгубився, не знає, що робити: бігти шукати вас чи вартувати ведмедя. Боїться, що дощ змив ваші сліди і важко буде відшукати Ваню. Питає, чому не цікавитеся таким звіром, такою дичиною.
— А ведмідь мовчить? Терпить біля себе собаче скиглення і нічого не робить?
— Лежить ведмідь, стогне: “Ой, відчепись від мене, зануда! Ой, без тебе дурно…” Він посилено випромінює тепло.
— У нього температура? Захворів, мабуть… Скільки до нього метрів?
Відповів Ерпід-один:
— Сто шістдесят п’ять.
— Таня, наказую: зилиш’итись з Ерпідом-один тут. А з жовтим побіжу я.
— А-а, хитренький… А як тим часом ведмідь кругом-кругом та сюди прибіжить? Хто нас відборонить від нього?
Збунтувався і сріблястий.
— Я зможу додатково ще набути інформації. Ерпід-два всього цього не зробить. Я іду з Ванею.
— Завели волинку… Я тебе не змушував залишатися з нами, могла йти барабанити в свої барабани. А то щось багато в тебе мух у носі, - Ваня навмисне говорив тільки до Тані, Ерпіда не чіпав.
Ерпід-один:
- Інформацію не зрозумів. Можна спитати в Тані? Чому вона тримає мух у носі? Вони не заважають їй, не лоскочуть?
Зареготали і Ваня, і Таня.
— Ну добре… Допомагай Ерпідам, я вперед побіжу розвідати дорогу. А о шістнадцятій нам треба бути на колгоспному ринку!
Чи бачили ви коли-небудь, як іде парусний човен супроти вітру? Майже супроти вітру… Човен іде то правим, то лівим галсом, це значить то правіше, то лівіше від того напрямку, з якого дме вітер. Весь фокус у тому, як поставити вітрила!
Так рухалися і наші супутники. Таких стежин, які б вели саме в напрямку до ведмедя, не було. Були такі, що вели то правіше, то лівіше. Ерпід-один майже щохвилини доповідав, куди вони відхиляються і скільки залишилося до об’єкта. Таня вже захекалася, виплутуючи то одного, то другого Ерпіда з трави і зілля, відхиляючи гілки, обводячи роботів довкола великих калюж. А позабрьохувалися Ерпіди! По самі вуха-антени…
— До об’єкта двадцять сім метрів… Двадцять чотири… — доповів ззаду хрипким голосом Ерпід-один.
— Дивіться, велосипед “Орлятко”! — вигукнув у цей час Ваня.
І справді, поперек стежки-доріжки лежав блискучий, весь у краплинах дощу велосипед.
Поки всі зібралися біля Вані, він і велосипед підняв, і звернуте набік кермо поставив на місце. Спробував і скинутий ланцюг начепити на зірочку-зубчатку, але тільки руки забруднив мазутом.
— Чого він тут лежить у дощ? Гей, хто тут є? — завертівся Ваня на місці. — Хто відцурався велосипеда?
У відповідь не хлопчачий голос почувся, а радісний писк і гавкання Жучка.
— Тут вони! Близько! — зраділа Таня і хотіла вже кинутись у мокру гущавину і бурелом.
— Стій! Розхоробрилась дуже! — зупинив її Ваня.
Ерпід-два доповів:
— Пес скаче від радості. Запитує: “Стояти тут чи виганяти звіра на Ваню?”
— Скажи, хай стоїть на місці, чекає. І ведмедю скажи, що ми з добром до нього, хочемо допомогти… Запитай, що болить.
— Дев’ять метрів до об’єкта ведмідь… Сім з половиною метрів до об’єкта пес, — вклинився зі своїми даними Ерпід-два.
Такого концерту Ваня і Таня ще не чули. Спочатку Ерпід-два загавкав з підвиванням, потім повертів трохи головою і заревів по-ведмедячому, перейшов на бурмотіння, кректання, вуркотіння. Хотілося і сміятися, слухаючи його, а часом і мороз по шкірі пробігав. Знали, що це Ерпід-два так підробляє голоси, і все-таки не вірилося. Ну й мастак, ну й спец!
— Можна підходити, він не буде тікати. І нападати не буде. У нього, мабуть, переламана задня лапа: защемив, падаючи з велосипеда, — перейшов Ерпід-два на людський голос.
— Як… з велосипеда?! — вигукнули Ваня і Таня. — При чому тут велосипед?
— А так, з велосипеда… Просить підійти подивитися.
— Ваня, не слухай його! — перелякалася Таня. — Ведмідь зовсім мало бурмоче, а жовтий говорить багато. Вигадує абищо, а ти віриш, лізеш йому в лапи.
Ерпід-два не знайшов, що йому сказати. Може, образився? Сказав сріблястий:
— Ви забуваєте, що ми не тільки голос чуємо, але вловлюємо думки, образи, що з’являються у ваших головах. У звірів особливо, бо в них звуків мови мало, майже все треба розшифровувати.
Ваня все-таки не квапився лізти в гущавину.
— Скажи Мишкові, хай сам вилазить сюди, хоч на трьох лапах. Бо ти ж не можеш в гущавину лізти, а без тебе я не домовлюся з ним, — звернувся до жовтого.
І Ерпід-два рикнув — ніби олень викликав на поєдинок іншого. Щось подібне Ваня чув і бачив по телевізору.
У гущавині затріщав хмиз, і відразу шалено загавкав Жучок. Пес, мабуть, вирішив, що ведмідь хоче дати дьору.
— Жучок, тихо! Іди сюди! — прикрикнув Ваня.
Песик неохоче відскочив з дороги ведмедя, обурено подзявкав, пискнув. А Мишко викульгував на стежку — здоровенний, по саму шию Вані (Таня відразу відбігла, стала за Ерпідами, вхопила в руку хмизину). Голову ведмідь тримав понуро, поглядав на Ваню ніби спідлоба. Очі його були невеликі, круглі і темні, сумно-понурі. Мишко не дуже намок, але там, де шерсть намокла, темніли плями. Зате Жучок вибіг, ніби з річки витягнутий. Шерсть прилипала, мордочка зробилася маленька, незнайома. Він дрібненько тремтів усім тілом, поскиглював і чомусь винувато крутив хвостом.
Ведмідь відразу ліг на живіт, голову поклав на передні лапи, закліпав очима, чекаючи. Жучок осмілів, забіг за Ваню і так струснувся, що навсібіч віялом полетіли бризки. І відразу став кудлатіший. Сів на хвіст і стомлено, на весь рот позіхнув, облизнувши собі ніс.
— Скажи ведмедю, хай на бік ляже, — мовив Ваня, і Ерпід-два щось буркнув Мишкові.
Той ліг на правий бік, хвора лапа опинилася згори. Задня ліва…
Ваня присів навшпиньки, почав обмацувати так, як вчив дід Гордій. Ух, і кігті ж у ведмедя! Чорні, криві і, може, сантиметрів по десять… А зісподу лапа в натоптаних жовтих мозолях, за обрисом ступня дуже нагадує людську.
Ведмідь стримано видихав повітря, стогнав терпеливо. А Ваня нічого не вимацав. Не було таких переломів, щоб аж кістка стирчала з-під шкіри, випиналася. Найшвидше, тріснула одна з кісток ступні. Болить, звісно, дуже болить, але ж добре, що нічого з місця не зрушено і відкритого перелому нема.
— При переломах те місце беруть у дощечки чи гіпс. А де ми що візьмемо? Щоб хоч якийсь уламок дошки знайти… — роздумував уголос Ваня.
І, мабуть, жовтий все це перебуркотів ведмедю, бо Мишко тужливо зітхнув і щось буркнув-простогнав у відповідь.
— Мишко шкодує, що так невдало закінчилася його втеча на волю, — розтлумачив Ерпід-два. — Але, каже, хоч на трьох лапах буду шкутильгати, а назад у клітку не вернуся.
— Ну й дурний, скажи йому… Що він зараз знайде в лісі, якщо і вдасться вибратися за місто? — Ваня витягнув зі штанів поясок. — Таню, оно сухостійна сосна, кора плитами повідвалювалася. Візьми два великі жолобки, будемо перев’язувати лапу… Ерпіде, а ти запитай у ведмедя, де він народився — в лісі чи в цирку. Якщо в цирку, то він зовсім не пристосований до життя на волі, в лісі.
— Ти скажи йому, що міліція і мисливці його шукають! — вигукнула Таня здалека.