Хруснув пліт, ліг під колеса. Трактор виперся на вулицю, виволік за собою плугами добрий кусок плоту і заглух.
Шофер підскочив до кабіни трактора і рвонув дверцята…
Лігши грудьми на кермо, сидів Олексій Гордійович і… солодко похропував.
— Живий?! — сипалися з кузова машини доярки, бігли до трактора. — Дивись, може, п’яний?
— Ні, просто заснув. Агов, вставай, приїхали! — затузав його за плече шофер.
Учепилися в Гордія і доярки, допомагали шоферу витягнути його з кабіни. Важкого Олексія Горді&овича поклали під липу на траву. І так йому стало, мабуть, гарненько, що він навіть вільно розкинув руки, заснув ще міцніше.
З ближніх хат і з контори повиходили люди, оточили тракториста і Ганну Макарівну, яка присіла біля чоловіка, гладила його волосся.
— Шкоди скільки наробив! А хто ж мені відшкодує всі збитки?! — кричала тітка Магда, шкільна прибиральниця. Це її город переорав трактор.
— Оплатимо, оплатимо вашу шкоду… — сказав голова колгоспу Трохим Іванович.
— Дзвоніть у “швидку допомогу”! Хіба не бачите — вся сім’я заражена! — кричали доярки.
— Це муха цеце їх укусила! Я чула в школі, в Африці є така муха… Вкусить — і людина засинає! — говорила тітка Магда.
— Не вигадуйте, тітко! Білорусія ж не Африка! — заперечували їй.
— Розходьтеся, жінки! Тут вам не базар! Корови не доєні, а ви ля-ля розводите! Режим порушиться! — говорив Трохим Іванович, але його, здається, ніхто не слухав.
— Коли вся сім’я ненормальна, значить, епідемія! Лікарка з міста так говорила! — викрикувала тітка Магда.
— Олег же Максимович не з їхньої сім’ї!
— Люди, а хто знає, де Подвійний Гордій? І як Ваня?
— Нема їх у Клинцях! Ми ж звідти їхали! — мовила одна з доярок.
— А може, вони всі грибами отруїлися? Я раз була якихось вовчих з’їла, так достоту сп’яніла! — доказувала своє тітка Магда.
— Од грибів такого не буває!
— Правда, від грибів не може бути! — погодилася тітка Магда. — Льоня Гордій посивів у класі І за декілька хвилин! І як почав говорити по-всякому, як почав! Збіглися вчителі, а ніхто зрозуміти не може! А Олег Максимович плаче, як дитя. “Тітонько, миленька, — до мене каже. — Даруйте мені за все!”
— Машини у вулицю завернули… Одна, дві… Три “швидкі допомоги”! І міліцейська машина! — закричали з юрби.
— А хто їх встиг викликати?
— Ой людоньки, розходьтеся!
“Швидкі допомоги” стали півколом, охопивши натовп. Міліцейська проскочила трохи далі, зупинилася біля ґанку правління колгоспу. Захлопали дверцята… На вулиці посвітлішало від людей у білих халатах.
— Де голова колгоспу? — запитала найтовстіша тітка в білому халаті, одягнутому не так, як слід: кишеньки були на спині.
— Тутечки, тутечки!
— Під липою хворі! З головою в них не в порядку!
— Я голова! — підійшов Трохим Іванович до товстої тітки. — А ви завідуюча санепідемстанцією? Дуже приємно… — подав тітці руку.
Тим часом Олексія Гордійовича (він так і не прокинувся) понесли до машини. Ганна Макарівна пішла за ним сама. Вона нічого не розуміла, що робиться, щасливо всміхалася.
Завідуюча санепідемстанцією заговорила вказівним тоном:
— Товаришу голова! Нам треба приміщення для ізоляторів. Усіх тих людей, що були в контакті з хворими, належить ізолювати. Далі… По радіо слід оголосити про карантин. Ніхто з Березівки нікуди не повинен виходити, так само і з Клинців. Будуть на всіх дорогах і виходах пости, порушників штрафуватимемо — і в ізолятор. Далі… Накажіть бульдозеристу, щоб на виходах із сіл викопав неглибокі ями, а шофери підвезли тирсу. Зробимо карантинні подушки.
— А як же робота? — спробував заперечити Трохим Іванович. — У нас же деякі живуть у Клинцях, а на роботу ходять сюди.
— Ніякого ходіння, жодних контактів! Обходитися місцевими силами… Далі… Де у вас живе Магдаліна Петрівна Сивицька? Ізолювати у першу чергу!
— Тутечки була… Тітко Магдо, де ви? — почали оглядатися доярки. — А ген вона, побігла у свій двір!
- Ізолювати! — вставила, як пістолет, палець у бік тітки Магди завідуюча санепідемстанцією.
Виконувати наказ кинулися двоє санітарів. Але тітка Магда встигла ускочити в сіни і замкнути засув.
— Зараз же відчиніть! Чуєте? — застукав один у хатні двері, а другий відразу почав виймати раму вікна, щоб залізти.
— Рятуйте! Злодії! — доносився глухий крик прибиральниці.
— Далі… - карбувала сувора завідуюча санепідемстанцією. — Хто протягом вчорашнього і сьогоднішнього дня кудись відбув у відрядження — скласти списки. Треба давати телеграми в ті міста, щоб санепідемстанції їх виявили, ізолювали. Далі… Школа на декілька днів закривається… Далі… Нам потрібні провідники, ми повинні зробити дезинфекцію в хаті Гордіїв і в квартирі Олега Максимовича. Далі…
— А як же доярки? Ось вони… Декотрі з Клинців… Зібралися їхати в поле доїти корів, — доказував своє голова.
— Ніяких виїздів! Вони мали контакт з Гордіями! Ізолювати! Дзвоніть у Клинці бригадиру, нехай організовує нових людей замість доярок. А з Березівки — щоб ніхто нікуди ні на крок! Далі…
Багато різних “далі” було в завідуючої санепідемстанцією.
Потім почали говорити з головою працівники міліції.
Санітари привели під руки тітку Магду. Вона і справді говорила, мов хвора:
— А курочки мої недоєні… А телятко моє ненагодоване… А поросятка мої на сідалах сидять невипущені! — голосила вона. — А чого ж я приперлася додому, хай би була в яке болото сховалася!
Тітку Магду посадовили в “швидку допомогу”, а всіх, хто був у натовпі, повели до клубу-в ізолятор.
Через деякий час вернувся шофер, що возив моркву в райцентр. І не питали в нього, сам розповів про диво, яке бачив на дорозі: про залізного робота-чоловічка, що може говорити, і про хлопчика Ваню на прізвище Гордій. Голосував він, хотів їхати у Мінськ. І, мабуть, вдалося підсісти, поїхати, бо коли повертався назад, без моркви, на дорозі не було вже ані Вані, ні того робота-реготуна.
Повели і шофера в клуб, у ізолятор. Бо дивно було чути від нього про якихось роботів-реготунів, і де? На якійсь глухій дорозі-гравійці.
А в Мінськ працівникам санепідемстанції та в міліцію полетіли телеграми з описами прикмет Вані Гордія; “Знайти! Затримати! Ізолювати!”
12
Ваня прокинувся від хрипкого сміху і шелесту газети. А може, і не це збудило, а те, що машина стояла — не поколисувала, не підтрушувала, не гула. Правда, гудіння і шерхоту шин було ще багато, тільки більше приглушеного: мабуть, повз них мчали інші машини.
— Що це ви робите? — здивувався Ваня.
Дядько Микола стояв навколішки перед Ерпідом і тримав перед ним газету.
— Перегорніть, з іншого боку також є літери, — говорив Ерпід.
Дядько Микола повернув газету іншим боком.
— Ще перегорніть, — поставив вимогу Ерпід через секунду.
— Так я ж середину показував уже, розгортав, — сказав дядько і тільки тепер відповів на Ванине питаня: — Ну і ну… Цей твій робот навіть читати не вміє!
— Умію, — з якоюсь впертістю мовив Ерпід.
— Це вже тепер умієш, а спочатку ні в зуб ногою!
- Інформацію не зрозумів… Кому бити ногою в зуби? Навіщо? І за що бити?
Дядько Микола розгублено закректав, і Ваня поспішив на виручку:
— Дядько хотів сказати, що ти в літерах ні бум-бум не тямив.
— Бум-бум… Інформацію не зрозумів. Здається, у мові одного африканського племені є слова бум-бум.
— Та годі тобі! Будеш все знати до кінця, постарієш, як вівця, — Ваня почав сердитись. Цей Ерпід будь-кого може вивести з терпіння.
— Вівця… Овечка… Свійська тварина… — бурмотів тим часом Ерпід. — Ви овечкам розповідаєте все до кінця? А чому мені не хочете?
— О боже… Помовч, дай дядькові сказати. А тобі я все потім розтлумачу. Я тобі всі книги перед носом перегорну, що ми в школі проходимо. І Льонині покажу… За один день восьмирічку закінчиш.
— Ага, — почав говорити дядько. — Не вмів читати, так я показав йому всі літери, знаки. Одразу схопив і почав читати цілими сторінками — розгорни та поверни, просить.
