Я не знаю, що за вар’яти працюють в медичній комісії, коли вони повірили в безнадійне божевілля цієї зозульки.

– Ну, що? – засміявся я. – Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маєш не менше здорового глузду, ніж я.

– А я вже й не збираюся вдавати. Мені так сподобалося те, що ти зі мною зробив, що я тепер від тебе не відстану.

Люблю мудрих бабів.

Вдягаючись, вона спитала, як мене звуть.

– Влодзьо, – сказав я. – Моїй родині не повелося, і вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всі їхні гріхи. А тебе як звати?

Її звали Ганулькою, і мала вона дев’ятнадцять літ.

– І давно ти тут лікуєшся? – поцікавився я.

– Вже півроку. Але скоро мене випишуть.

– Випишуть? І ти вернешся додому?

– Аякже. На поруки батьків. Я по чоловікові дістала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому треба.

– Розкажи мені, як ти овдовіла.

– Спочатку я тобі оповім, як віддалася за того бузувіра. Мої батьки займаються дуже поважним бізнесом. Мама робить аборти, а тато – горілку.

– То ти маєш золотих батьків! – зрадів я за неї. – Твоя мама гінеколог?

– Звідки? Моя мама скінчила штири кляси і не вірить, що земля є кругла. Але вона має делікатні руки і робить аборти навіть на дев’ятому місяці.

– Зачекай, Ганульцю, – труснув я головою. – Я є вар’ят, але не настільки, щоби не знати про дев’ятий місяць. Який тоді може бути аборт?

– Ну який – звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собі шкробанку. А як при тім можна вишкребти цілу дитину – то є проблема пацієнтки, а не моєї мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всі незаконні плоди кохання віддає нашому сусіді. Тут нам із сусідою дуже пофортунило, бо він працює на цвинтарі старшим гробарем. От він тих янгеликів ховає, ще й над ними отченаш відспівує.

– Ага… Ну-ну, далі… – наставив я вуха, бо люблю я людей, котрі киплять творчою енергією.

– Тато мій робив горілку зі всього, що під руку попало, а коли якось нічого ліпшого не знайшов, то вигнав з лайна.

Я відразу аж очима блиснув:

– Яке ж це мені рідне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров’ячих млинців, конячих пампухів і курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.

– Бо татові кізяків забракло. Ну, от він потім той самогон через мамині майталеси проціджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбіду і виходила горілка, як сльоза. Але треба було її ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав мені тато одного хлопця, котрий на горілчанім заводі електриком робив. Татові конче треба було мати корки і наліпки. Але тато не сказав мені, що то є запропащий пияцюра. І от коли він напивався і ліз до мене з обіймами, я тікала до батьків. А коли тато його випихав за двері, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тоді ми задумалися і побачили, що іншої ради нема. Бо колись та свинюка зіправді заявить на нас, і плакала вся наша праця. Одного разу, коли він припхався до батьків, тато вмовив його сісти за стіл і підпоїв так, що той звалився без задніх ніг. Потім ми його поклали на тачку і завезли до сусіда. Той тільки глянув і тяжко зітхнув: «Нічого собі вишкребок! Покажіть мені ту піхву, з якої це чудо вилізло! Та й ще в гарнітурі і в мештах». Мій тато його заспокоїв: «Не переживайте. Я вам заплачу». «Та добре, – каже сусід, – жи я бачу, що тому абортові не дев’ять місяців, а тільки тридцять разів по дев’ять». «А ми вам заплатимо за кожен місяць окремо». На тім і зійшлися, і гробар завіз мого п’яницю на цвинтар та й поклав коло якоїсь старої дримби.

– Так-таки живцем і поховав? – перепитав я.

– А хіба та свинюка вартувала ліпшої долі?

– Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?

– Бо його родина почала ґрандувати, де пропала їхня дитина. Свекор прийшов до нас і сказав, що все про нас знає і коли ми не скажемо, де його син, то піде в міліцію. Що було робити? Моя мама вдарила його по голові пательнею.

– І ви знову завезли тачку до сусіда?

– Ні. Спочатку тато пішов і сказав гробареві, аби той забрав від нас тачку і те, що в тачці. А той спитав: «Але скажіть ми правду: чи то є немовля?» «Так, – сказав мій тато. – Вже немовля. І то таке, що нігди рота не розкриє. Або що?» «Та нічого, – каже гробар. – Бо той ваш попередній аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Нє. Того разу писка вже не розкриє». Гробар сказав, що як стемніє, то забере. Але тим часом свекруха пішла шукати свого чоловіка і влетіла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспіли зашкодити, як вона вилетіла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну і таки привела міліцію. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мій чоловік подівся, я прикинулася вар’яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бізнес і перечекати. Але скоро все стане на свої місця.

Мені її оповідь припала до душі, і я зрозумів, що нарешті натрапив на своє щастя.

З десяти молодичок, які претендували на хористок лише завдяки своєму пристойному вигляду, одна Ганулька могла співати. Решта здатна була хіба ворушити губами.

– Хор у піжамах справляє сумне враження, – сказав я Ганульці суботнього ранку.

– Давай з простирадел поробимо для них грецькі туніки, – запропонувала Ганулька.

– Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспіваєте? Крім національного гімну.

– Може, «І шумить, і гуде»?

– Ну ти ж їх навчи бодай приспів, якщо вже всієї пісні вони не запам’ятають.

Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.

Жіночий відділ, захопившись витинанням гірлянд, порізав усі фіранки і штори і почав витинати прапорці з власних піжам. Ледве вдалося ініціативу зупинити.

В коридорі на стіні вивісили для оглядин портрет депутата Цвібака. Близнюки-дауни – автори шедевру – стояли поруч, побравшись за руки. За зразок їм дісталася світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.

– Це знахідка! – похвалив доктор Філюсь. – У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми – щирі українські психіатри і пацієнти – вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.

– М-м-м… е-е… – задумався пан Гольцман. – Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

– Нема вогню? – здогадався пан Філюсь.

– Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?

– Цими… ну, як його… – наморщила чоло санітарка Оля.

– А-а, ну то не дивно, – кивнув пан Гольцман. – Тому й нема вогню.

Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.

– Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? – замислився пан Філюсь.

– Дуже просто, – сказала санітарка, – вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.

Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.

– Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут – затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!

Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.

Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.

– Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, – сказав пан Гольцман. – Такий би міг стіну проламати.

Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев’яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів.