За своїми плечима султан почув голос свого недоумкуватого брата Мустафи.

— «Погляньте, — сказав Мойсей людові своєму, — убийте грішників поміж собою, буде це ліпше для вас перед Творцем вашим, і він простить вам, бо він милосердний і жалісливий».

Засідання почалося читанням господарських звітів; які прислали управителі віддалених провінцій, і це читання приємно заколисувало сановників.

— А ось лист, — сказав читець, — писаний рукою французького посла в Стамбулі й адресований його величності. Якщо ваша величність дозволить, я передам цього листа тлумачеві.

Султан покрутив головою на знак згоди. Серед гарно одягнених придворних проскочила іскра хвилювання.

Читець подав папір тлумачеві; той, пробігши його очима, зблід і впав навколішки перед султаном.

— Милості! — проскімлив він.

— Якої милості, бовдуре? — розлютився султан. — Що там написано? Перекладай, бо накажу дати тобі двісті ударів по п’ятах.

Тлумач, тремтячи всім тілом, звівся на ноги, підняв листа, який був випав у нього з рук і почав перекладати непевним голосом:

— Французький посол висловлює його величності султанові Турецької імперії і всім членам уряду своє щире співчуття з приводу несподіваної смерті в Парижі першого радника його величності Абдулли–бея, який мав титул Знання Його Величності.

Запала цілковита тиша, яку лише за кілька хвилин порушив сам султан, що нерозбірливо заквилив, далі закричав на весь голос, переборюючи свою заляканість:

— Його вбито! Вони його вбили! Вони відібрали його в мене! Вони не стерпіли, що мене, Пана Двох Святих Міст, він надихав і я був щасливий від його присутності, його усмішки й думок, цікавіших і дотепніших за які я не чув скільки живу! Він, любий мій, покинув мене, бо ненавидів свого Гамбаріні більше, ніж любив мене, і вже не повернувся, як обіцяв, бо його вбили й назавжди замкнули його вуста. О, Аллах, могутнішого за тебе немає нікого, додай свого гніву до мого гніву і свого прокляття до мого прокляття, й допоможи мені помститися за мого Абдуллу помстою, про яку з жахом згадуватимуть іще тисячу років і яка не залишить каменя на камені в країні франків і жодної живої істоти в їхніх кривавих руїнах! Я зупиню течію їхніх рік порубаними тілами їхніх чоловіків, жінок і дітей! Я насиплю гори з їхніх черепів і кінцівок! Я розвалю їхні мечеті! Я заступлю світло сонця димом згарищ, які залишу по собі! Я розтопчу їхні поля копитами наших коней і оберну країну франків на пустелю! Отепер гяури дізнаються, що таке турецька навала!

— Тому буде необхідно, — додав маразматичний великий візир, — перед початком цього походу присвятити якнайпильнішу увагу святові урді, аби воно було щонайпишнішим… щоб ворогів охопив великий жах іще перед початком війни.

Якщо отець Жозеф мав намір своїм листом розлютити султана і змусити його до нерозважних дій, то досі його задуми сповнювалися пречудово. Але після цього усе мало змінитися.

— Бачу, негідники, — вів далі султан, коли великий візир докінчив своє старече бурмотіння, — що ви довідалися про смерть мого Абдулли раніше за мене, тому й вирядилися, мов павичі, й обвішали себе коштовностями, які вже Давно мусили здати: цього я вам не подарую і не забуду. Не думайте, що зі смертю Абдулли зміниться щось у порядку, який він установив, і що ви знову будете жерти, як свині, бавитися з хлопчиками і красти в Аллаха час! Тепер я запроваджу таку дисципліну, що ви згадуватимете часи Абдулли як утрачений рай! Треба переглянути ваші прибутки і платні, знизити їх на одну десяту й повиганяти вас із палаців у казарми! А тепер складіть–но сюди свої коштовності.

І султан показав пальцем, куди придворні мали скласти свої дорогоцінності, але рука несподівано впала, і він похилився на свій диван, а над тілом з’явився його недоумкуватий брат Мустафа з великими, палаючими очима упиря на дрібненькому обличчі.

— Оце Аллахова відповідь на твої прокляття й блюзнірство, бо Він всемогутній, Він найсправедливіший, — скрикнув принц, ховаючи від поглядів придворних кинджал, якого він ззаду, прикульгавши до султана на своїх павучих ніжках, устромив йому в плечі. Придворні справді не бачили цього, чи, точніше кажучи, не помітили.

— Абдулла, — вів далі принц, — був християнин, так, я не помиляюсь, він був християнин, а проте купував зброю й готував війну проти християнського світу, себто він був зрадником і відступником, плямою на обличчі роду людського.

— Бак! — уперше того дня вигукнули чауші, яких досі стрімкий розвиток подій надто спантеличив, щоб вони могли здобутись не це єдине слово, яке їм дозволялось вимовити.

— А за чиї гроші готував Абдулла війну проти християнського бога Пантарая? — волав фальцетом недоумкуватий принц. — За ваші гроші!

— Бак! — закричали чауші.

— Він забирав ваші родинні коштовності і тяжко зароблені дукати, купуючи на них гармати, якими збирався вбивати побожних послідовників могутнього Пантарая, а мій брат, пришелепуватий легкодух, сприяв йому в цьому і навіть після його смерті збирався продовжувати його злочини.

— Бак! — знову загорлали чауші.

— Але нині Аллах, — провадив принц, — поклав край усім цим підлотам і збоченням, спаливши гарячим подихом свого гніву як Абдуллу, так і мого злочинного брата, і підніс до найвищої гідності мене, принца Мустафу; і я обіцяю й гарантую вам мир зі світом християнського бога Пантарая, а не криваву війну, за яку ви б мусили заплатити не лише земними багатствами, але й життям своїх синів. Але доки настане той мир і доки повернеться спокій на цю землю і в це місто, треба повбивати всіх зрадників, які підтримували інтриги Абдулли і які й тепер, коли він уже не живе, нахабно показали, на чиєму боці їхні симпатії. Вони прийшли на Раду, як він того забажав, одягнені в брудні лахи.

Почувши ці слова, вчений історик Гамді, квилячи зі страху, кинувся навтьоки, а разом з ним підхопився на свої жилаві, криві ніжки великий візир, побігли й ті чауші, що через свою необізнаність були в нужденному вбранні. Але далеко вони не втекли, бо головним входом до зали засідань вдерся гурт яничарів, озброєних, як за давніх добрих часів, традиційними палицями, з мужнім капітаном на чолі, який свого часу (ми це добре запам’ятали) отримав від Петра Куканя із Кукані такого удару по носі, що захлинувся власною кров’ю. Втікачів, які й не стямилися, почали гамселити палицями, тоді зігнали до тісного гурту й витягли на Подвір’я Блаженного Споглядання, де всіх, а в першу чергу Гамді–історика, настромили на палі, де вони вмирали поволі, проклинаючи Аллаха, людей і цілий світ.

А страхіття, що розпочалося в сералі, захопило, мов ядучий дим, все місто. Капітан яничарів, нашвидку підвищений на генерала, зайняв палац, у якому з давніх часів була резиденція його попередників і який генерал Ібрагім–ага, себто Франта Ажзавтрадодому, віддав державі, щоб Петр міг влаштувати в ньому військову академію. Новий генерал власноручно порубав інструкторів сучасної стратегії, генералів фон Готтенрота й фон Шауера, і наказав вирізати їхніх учнів, що жили в палаці, турецьких офіцерів і молодших офіцерів, бо вони безумовно були заражені злочинними, ворожими Магометовій вірі науками обох німецьких чужинців. Сам генерал, як випадало й належало, оселився в палаці, де ще пахло свіжою кров’ю, оточивши себе рабинями й рабами, яких наказав приволокти з грецьких, єврейських та інших невірних кварталів міста.

Скромний будиночок над Босфором, у якому жив Франта Ажзавтрадодому, пограбували й спалили, а чоту яничарів, що залишились вірними йому, вирізали. Пограбували і спалили будиночок ученого історика Гамді, обернувши на попіл його книги й рукописи, що містили славні висловлювання і дії вбитого султана. Це сталося відразу ж після того, як його прекрасна дочка Лейла, темноока й темноволоса, наклала на себе руки, прохромивши собі серце вишуканим малайським кинджалом за мить до того, як вояки, озвірілі і хтиві, виламали двері її кімнатки, сповненої веселих барв.

Вирізали й побожних прочан, які, нічого не знаючи про ті лиховісні зміни, прийшли тим часом у Стамбул, щоб віддати в скарбницю свої гроші й коштовності.