— За якої умови?

— Коли я доведу йому, що я не такий нездара, за якого мене несправедливо мають, — сказав молодий плейбой. — Коли зроблю щось корисне для суспільства і заслужу подяку людства. Одне слово, здійсню щось надзвичайне.

— І що ж це має бути? — запитав Петр.

— Мені треба подбати, щоб випустили на волю нещасного графа N з його почтом, — відповів молодий плейбой. — Папу офіційно образили, але він на цей фатальний інцидент може відреагувати лише рішучим протестом, а це навряд чи допоможе. Отож я маю спробувати пом’якшити вас, пане да Кукан. Я знаю, що папа дав мені це непосильне завдання, аби позбутися мене, але я собі сказав: «Маріо, будь мужчиною і спробуй, це не зашкодить, адже й так усе йде прахом, а завдання, зрештою, можна й виконати». Наскільки мені відомо, ви, ваша світлість, маєте таку силу, що вистачило б одного–двох ваших слів. Скажіть–но, хіба це так важко? Лише пальцем поворухнути. Якщо ж ви звалите це зробити, все буде якнайкраще. Всі радітимуть, всі будуть задоволені, і папа, і граф N, я отримаю свої гроші, та й ви, ваша світлість, матимете з цього користь, бо послуги, які робила вам дядькова фірма, були немалими, він діяв заодно з тратами, думаєте, я не знаю? А я, ставши шефом фірми Паккйоне, знижу для вас транспортний тариф наполовину і всіляко вам допомагатиму. Ради Бога, ваша світлість, я у безвихідному становищі, адже, розраховуючи на спадок, я ще за дядькового життя наробив боргів, які зараз не маю чим сплатити. Якщо ви, ваша світлість, допоможете мені, я охоче покладу на бочку, скажімо, сто тисяч золотих цехінів. Сто тисяч цехінів, нехай йому чорт, чи ж це не сума, про яку варто подумати? То що, по руках? І він подав Петрові руку, але Петр не помітив її.

— Я чекав, — сказав він, — що папа тиснутиме на мене через його ув’язнене посольство, але дивуюся, що він обрав для цього такого наївного посередника, як ви. Я просто не бачу, чому б мав допомагати у справі вашого спадку і чому б мав насідати на його величність, аби вона відмінила заходи, що здійснила з міркувань, безумовно, поважних, які треба шанувати. Тому вважаю розмову закінченою і мені не залишається нічого іншого, як подякувати вам обом за радість від вашого візиту.

— Кажете, що я наївний, — болісно мовив молодий плейбой. — Так, можливо, я наївний; знаюсь на фехтуванні, верховій їзді, на полюванні та на стрільбі, але дипломатія для мене — китайська грамота. Саме задля цього я і взяв собі на допомогу старого Джербіно, який у Страмбі має славу наймудрішої людини на світі, проте ваша світлість явно зурочила його і, як ви зводили переконатися, він навіть рота не розкрив. Але ж моя справа справедлива, клянуся Господом всемогутнім, і якби хтось виклав її краще, ніж це зробив я, вас, ваша світлість, можна було б переконати.

Гарний старець врешті розтулив тонку лінію уст, сховану в білій гущавині леонардівської бороди.

— Ні, — сказав він. — Пана да Кукана не можна переконати, тому я й мовчав. Я чекав, Паккйоне, коли ви виговоритеся, бо знав, що ваші слова нічогісінько не дадуть, адже йдеться про справи настільки важливі, що слова другорядної особи, якою ви є, не можуть відіграти тут жодної ролі. Ув’язнення папської делегації відбулося в рамках справді нової, ворожої Європі концепції, абсолютного політичного повороту, який почала провадити і втілювати в життя його світлість пан да Кукан, щойно досягнувши великого становища в уряді його величності султана Османської імперії, і розповідати про якийсь дядьків спадок, хай би який він був солідний, незважаючи на ці важливі події, це справді, як висловилась його світлість, наївно.

— Але чому ж тоді ми сюди приїхали? — здивовано скрикнув молодий плейбой.

— Його світлість пана да Кукана, — вів далі Джербіно, — як європейця, можливо, зацікавить думка поважних і неупереджених людей з європейських церковних і світських кіл, які із зацікавленням і тривогою стежать за його політикою, їхній голос, який я дозволю собі передати, однозначний: ваша світлість припускається трагічної помилки.

Якусь мить він помовчав, чекаючи, що Петр запитає, в чому, на його думку, полягає ця трагічна помилка, якої він припускається, але Петр мовчав. Та оскільки, як здалося подесті, Петр перестав наполягати на своєму Consilio abeundi, себто розпорядженні, щоб вони йшли геть, яке він віддав хвилину тому обом своїм нічним відвідувачам, він провадив далі:

— Європа хвора, ваша світлість, загрожена десятком смертельних недуг, а ваш метод лікування полягає в тому, що ви хочете вразити її ще однією, новою смертельною небезпекою, відновленням османської войовничості, інакше кажучи: її, якій загрожують зсередини, ви хочете наразити ще й на зовнішню небезпеку, це страхітливий ризик, що може призвести до великої трагедії. Я читав листа, що відіслав тутешній секретар французького посольства своїй королеві, у якому він виклав зміст своєї приватної розмови з вами. Налякана королева–регентка дала копію цього листа Ватікану, австрійському імператорові й іспанському королеві, і завдяки цьому я теж мав можливість кинути на нього оком, отож знаю, про що кажу. Апелюю не лише до вашої розважливості, ваша світлість, але передовсім до вашого європейського походження, прохаючи вас: зменшіть напруження, викликане вашою політикою, і почніть із того, що випустіть на волю графа N з його почтом.

— Ви марнуєте час, точнісінько так, як і ваш молодий протеже, — сказав Петр. — Мені смішно бачити вас, саме вас, у ролі апостола миру і згоди. В ім’я якої вищої ідеї п’ять років тому у Страмбі ви верховодили інтригами Гамбаріні? А роль, яку ви грали, коли я був господарем острова Монте К’яра і коли Гамбаріні зрадив мене вдруге, мені так само незрозуміла. На кого ви працюєте зараз? Хто вам заплатив за те, щоб ви читали мені мораль?

— Я, бідний аптекар і злиденний подеста занепалого містечка Страмби, не можу дозволити собі вести самостійно дипломатичні переговори, — відповів Джербіно. — Тому й не заперечую, що у цей момент перебуваю на службі Його святості. Але про те, що вище згаданий Гамбаріні, я хотів сказати, його Еміненція кардинал Гамбаріні, зрадив вашу світлість не раз, а двічі, мені нічого не відомо.

— Нічого, досить того, що це відомо мені.

Петр хвильку помовчав, а далі поставив запитання, яке сповнило обох його відвідувачів радісним спокоєм:

— Що робить Гамбаріні при французькому дворі?

— На жаль, те, що робив і досі: неподобства, — відповів Джербіно. — Тільки тепер його Еміненція вже не хлопчисько й сидить не у Страмбі, а в Парижі, тому його інтриги набагато серйозніші і злочинніші, ніж тоді, коли він багато років тому повернувся на батьківщину. Мені боляче й неприємно говорити про це, бо я все–таки страмбський подеста, а Гамбаріні віддавна були гордістю нашого міста; справді, блиск його імені спричинився до того, що я тоді схилився на його бік і кілька разів допоміг йому своєю порадою і підтримкою. На жаль, тоді я не знав того, що знаю тепер, тобто, що Джованні Гамбаріні негідний нащадок своїх великих предків. І якщо здогад вашої світлості про його участь у нападі на острівець Монте К’яра вірний…

— Це не здогад, це факт, — перебив його Петр.

— …тоді, — незворушно вів далі гарний дідуган Джербіно, — справді характерним, ба, можна сказати, фатальним є те, що його наміри й дії завжди суперечать намірам і діям вашої світлості.

— Не розумію, — сказав Петр. — Як він потрапив до французького двору?

— Звичайнісінький збіг обставин, — пояснив гарний старий. — Десь років два тому нашу велику співачку, La bella Олімпію покликали до паризького двору на концерт. її виступ, як завжди, мав великий успіх, а коли вщухли овації після концерту, якими розпещені парижани вшанували нашу артистку, королева–регентка виявила їй велику честь, запросила до себе й довго та привітно розмовляла з нею: її величність італійка за походженням і любить порозмовляти рідною мовою. Наша славна Олімпія, між іншим, згадала і свій виступ у Страмбі перед герцогинею Діаною. Ох, герцогиня Діана, каже її величність, від неї я колись отримала чудовий засіб для догляду за руками, рукавички з м’якої шкіри, просочені всередині спеціальною маззю. Нагадаю, що цю мазь я мав честь виготовити за рецептом, успадкованим від предків, і після неї навіть найгрубіша й найзанедбаніша шкіра…