Оце про Франту Ажзавтрадодому. А Петр, позбувшись клятого Чорногорця і прикривши своїм давнім приятелем спину, став володарем Османської імперії, тепер уже насправді і — сміємо сподіватися — остаточно.
Ми сказали: остаточно; все свідчило про те, що новий лад став справді, при всій обмеженості людського життя, необхідним, бо не було нікого, хто б Петрові не зичив добра, усі були задоволені, передусім сам султан був щасливий, що ніхто вже нічого не казатиме про призначення нового радника, який його надихав і підбадьорював. Петр, який знову мав державні засоби, що давали йому можливість втілити свою давню мрію — порятувати людство і вивести його на шлях розуму й справедливості; Франта, який, мабуть, не був би живим людським створінням, якби йому — навіть при своїй початковій нехіті — врешті не сподобалося те, що з яничарських казарм він потрапив до чудового палацу померлого Чорногорця, з численними слугами, гарними рабинями, яствами й напоями, ложами, вистеленими гагачим пір’ям; розвеселилися і яничари, яким небіжчик Чорногорець урізав платню і харчовий раціон. Кажемо, померлий Чорногорець, кажемо, небіжчик, бо хоча нещасний ага й пережив дефенестрацію, лише зламавши при падінні на тверду землю кілька ребер, але ненадовго, бо, щойно усвідомивши, що його навіки зганьблено і виставлено на посміх, Чорногорець у нападі люті ввігнав собі в груди кинджал і сконав зі словами страхітливого чорногорського прокляття на посинілих устах.
А щасливий султан подбав про те, щоб чинність нового ладу була належно оформлена. Того вечора, коли Петра мали офіційно перед усім світом призначити на нову посаду Знання Його Величності, у всьому сералі, в садах і в палацах улаштували чудове свято, на яке покликали представників усіх європейських та азіатських посольств та місій і в якому могли взяти участь, хоча й завуальовані й під наглядом євнухів, і жінки з султанського гарему, володареві дружини, наложниці й незаміжні принцеси. На торжестві вистрелили сімдесят тисяч петард і ракет, отож нічне небо на цілих дві години перетворилося на розжарену піч: це супроводжувалося таким страшенним гуркотом, що приготовлені дресировані тварини, ведмеді й тигри, які мали розважити гостей своїми штучками, здичавіли від жаху й побилися, а шуліки, які в спокійний час були постійною декорацією стамбульського неба, налякано розлетілися хтозна–куди й повернулися лише через три тижні. За це свято заплатили життям дев’ятсот валахів, п’ять тисяч курчат, курей та індичок, з його нагоди для приготування національної страви під назвою пілаф знадобилося шістнадцять караванів рису. Дотепний шевальє де ля Прері, який був присутній на цьому гулянні, написав про нього у своєму звіті французькій королеві–регентці, що тут міг задовольнити себе радше un gourmand, ніж un gourmet, себто скоріше ненажера, ніж тонкий ласун, бо турецьке кухарське мистецтво є déplorable, жалюгідним, але ця критична шпилька мусила залишитись непоміченою, адже шевальє уже в наступному абзаці розповів про політичну сенсацію, яка трапилася в сералі того ж дня і того ж вечора. А трапилось от що.
Після вечері, коли прибрали посуд, султан скликав усіх присутніх представників інших країн до тронної зали, і коли під звуки імператорського парадного маршу, який грав оркестр гарему, складений суцільно із жінок, переодягнутих чоловіками, всі зійшлися, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, оточений справа і зліва своїми міністрами й високими сановниками, прикрасив груди Петра Куканя із Кукані, alias[19] Абдулли–бея, орденом Срібного півмісяця.
— Він є моїм знанням, а його знання є моїм знанням, — сказав він серед іншого, мужньо долаючи сильне хвилювання. — Бо він від самого Аллаха отримав надзвичайно чудові здібності, і сам Аллах звивистими стежками направив його на мій двір, щоб Абдулла допомагав мені виконувати тяжку роль монарха. Тому все, що скаже він, має таку саму силу, як і слова з уст моєї величності.
Цього справді було вже забагато; адже навіть чужоземні дипломати, зрозумівши ці слова, застигли наче статуї і величезною залою за хвилину зашумів шепіт, повторюючи різними мовами основну думку: «Неможливо!» Sans blague! Net möchlich! Accidenti! — Це означає, що той гарний молодик не звичайний улюбленець, а довірена особа — зауважив на це трохи згодом у кулуарах, як завжди дотепний, шевальє де ля Прері.
Звідкись із кутка озвався голос недоумкуватого принца Мустафи, про якого все ще не знали, що він став християнином:
— Сказано в сурі про Йосифа: «І сказав фараон: «Віднині ти матимеш у нас високе становище й довір’я».
Але найдивовижніше було попереду.
Коли Срібний півмісяць, оздоблений самоцвітами, засяяв на його грудях, Петр, стрункий, імпозантний у своєму зорянистому халаті, подарованому султаном, владним порухом руки вгамував шепіт у залі і мовив таке:
— Сталося, що з вини негідних слуг і радників Того, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжного Пана Двох Святих Міст, світом поширилася неправдива чутка, що Османська імперія ослабла і занепала і що минулися часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного чи Сулеймана Законодавця, коли весь світ тремтів від жаху на саме турецьке ім’я і посвист турецької кривої шаблі і коли цілі народи падали на коліна в пил перед турецьким вершником. О, нізащо, нехай ніхто не тішиться хибним уявленням, буцімто дні турецького розквіту полічені. Полічені дні лише тих віроломних, шолудивих і розпещених одинаків, які винні в незначному й тимчасовому послабленні турецької могутності, одного з яких, найві–роломнішого, найшолудивішого й найрозпещенішого, я залюбки власними руками викинув з вікна і позбавив цю країну його паралізуючого впливу. Так буде з кожним, хто спробує перешкодити мені виконувати святе завдання, для чого покликав мене своєю незрівнянною мудрістю падишах, завдання знову зробити цей край страшним і нещадним бичем, що карає всі паскудства світу.
Тимчасом як Петр говорив, султан поважно крутив головою на знак згоди й так жахливо шкірився, що дипломати не могли не зрозуміти: усе, що тут мовилося, сказано цілком поважно і що саме цієї миті з гуркотом відкрилася нова сторінка світової історії.
Поки товмачі, які притишено перекладали на вушко отетерілим дипломатам зміст його виступу, доторохтіли своє, Петр трохи помовчав, а тоді повів далі:
— Бо ця надзвичайна імперія була створена передусім для того, щоб навчити всі народи покори й страху й щоб постійно карати їх за бундючність, заздрощі, глупоту й себелюбство, а якщо комусь і здалось, що вона останнім часом забула про цю свою велику місію, хай має на увазі, що йшлося про спокій тимчасовий, як тимчасовим є перепочинок, який дозволяє собі лев перед полюванням. Це все, що я хотів сказати вам у першу чергу, і вимагаю, щоб ці мої слова, які, як вам відомо, є і словами його величності, ви передали своїм правителям.
Закінчивши, Петр низько вклонився султанові і вийшов із зали гідними pas du courtisan.
Саме коли він сідав до нош, якими його мали доставити додому, до чарівної Лейли, до нього підійшов шевальє де ля Прері, прекрасний кавалер, якому чудово пасували мушкетерські вуса.
— Дозвольте привітати вас, ваша високість, з нагородою, а головне, з вашим виступом, — сказав він своєю чудовою французькою мовою, за якою доглядав, що видно з його листа королеві, як за мистецтвом. — Ще ніколи не доводилося мені чути таких сильних, рішучих і мужніх слів. Ви дивитеся на мене, ваша високість, як на чужого, мабуть забувши, що свого часу я мав честь зустрітися з вами при дворі герцога Танкреда у Страмбі — я шевальє де ля Прері, а ви тоді були месьє Кюкан де Кюкан. Ох, де ті часи, і хто б тоді міг подумати, що ви колись так докорінно зміните свої політичні погляди, які тоді, якщо я не помиляюся, були абсолютно гуманістичні.
— Вони гуманістичні й дотепер, — відповів Петр тією ж мовою, яку він засвоїв, що з ним часто–густо траплялося, навіть не знаючи до ладу як; може, коли приятелював з капітаном д’Обере. — Вони гуманістичні й дотепер і нічого в них не змінилося.
