Він на мить змовк і озирнувся на султана; султан, поважний, величавий, закрутив головою, що в турків, як знаємо, означає згоду.
І далі Петр провадив уже вільніше й загальнодоступніше:
— Зрада чи не зрада, але скажіть–но, хлопці, відверто і щиро: що це за начальник, який дозволяє спокійнісінько викинути себе з вікна? Що це за генерал, коли у скруті він губить капець? Чи може такий вайло бути надалі прикладом і взірцем? Чи заслуговує він на горде ім’я яничара, не кажучи вже про ім’я найвищого начальника яничарів, такий завошивлений нездара з немитими ногами?
При цих словах Петр з найбільшою огидою понюхав капець, загублений Чорногорцем, і всі, від султана, його радників і яничарів до останнього чауша, аж затремтіли, адже турбота про гігієну для мусульманина є першим і основним релігійним обов’язком, а звинувачення, що хтось не миє ніг, є найстрашнішою образою.
— Може, ви хочете під орудою цієї смердючої гниди, — загримотів Петр на закінчення, — якщо вона не розбилася на смерть, і надалі служити й воювати?
— Нізащо! — крикнули яничари.
— Дякую, саме це я, Знання Його Величності, хотів почути, бо це хотіла почути і сама його величність.
Султан покрутив головою на знак згоди.
— А тепер, — вів далі Петр, — поговорімо про те, хто стане наступником Ісмаїла.
— Будь ним ти, о мужній! — заволали гуртом усі яничари. — Будь нашим начальником, о могутній, о той, хто викидає з вікна, о той, хто карає підлість, о чесний, о великий!
І, ставши навколішки, вони піднесли до стелі свої палиці на знак шани й покори.
Петр трохи помовчав, усміхаючись, мовби насолоджувався своїм тріумфом, а далі відповів так:
— Не можу, хлопці, бо титул Знання Його Величності, який Пан панів зволив мені надати, не дозволяє мені взятися за завдання таке відповідальне. Я запропоную вам дещо інше. Не маю сумніву, що ви, яких вибрали для сторожової служби в сералі і для виконання почесного обов’язку охорони священної особи Завжди Звитяжного Падишаха, є кращими серед кращих і найдобірнішими з добірних і взагалі першими серед перших яничарів. Ану лишень, кому з вас пощастить перемогти мене в двобої на палицях, на який я вас викликаю, нехай стане тим, ким Ісмаїл–ага перестав бути.
— Бак! — озвалося з усіх кінців і закутків.
— Чи Той, Для Якого Намає Титутлу, Відповідного Його Гідності, погоджується з моїм рішенням? — запитав Петр.
Султан, ще натхненніший і сміливіший, покрутив головою й відповів:
— Далебі, ти чудово виявляєш себе на посаді Знання Його Величності, Абдулло, бо точно схоплюєш бажання моєї величності. Правильно, іди й бийся, не зволікаючи, з моїми яничарами, на цьому ж місці, щоб ми всі це бачили й не мусили турбуватися. Кляту ситуацію, коли яничари втратили свого начальника, буде вирішено мужньо і як слід, а ми, крім того, отримаємо ще й цікаве та захоплююче видовище.
— Ну, то вперед, — сказав Петр. — Хто вийде першим? І з зухвалою усмішкою він оглянув гурт розбишакуватих здорованів, мало сподіваючись, що серед цих забіяк знайдеться хоча б один, здатний не лише перемогти в двобої, але й мудро і вправно повестися як генерал і член Великої Ради, аж раптом помітив серед них звичайнісінького парубка, який, ну, нічим не різнився від своїх товаришів, хіба що був помітно нижчим і ширшим, ніж переважна їх більшість, але його просте сільське обличчя здалося Петрові на диво знайомим, невловимо нагадуючи щось давнє й забуте, сцени з його дитинства, палаючу піч пана Янека, його чорний халат і шапочку, покійника графа Гамбаріні, батька Джованні, і ще бозна–що. «Хто б це міг бути? — міркував він. — Хтось із моїх співучнів з єзуїтської школи? Але яким чином хтось із них потрапив би в яничари? А може, хтось із тих телепнів, які тоді добивалися місця пажа в палаці під Петржіном?»
Поки він так розмірковував, серед яничарів, спочатку розгублених і безпорадних, почався рух — їм пощастило виштовхнути з–посеред себе світловолосого велетня з сіро–голубими, ясними очима й дуже випнутими щелепами, на добрих півголови вищого за Петра. Розгублено усміхаючись рідкими, але гострими іклами, якими він, безперечно, звик хрумати кістки, як ми хрумаємо сухарі, цей яничарський Тарзан легкою, нечутною ходою вийшов на середину арени, обмеженої спереду канапами султана і сановників, позаду купою мішків із грішми, праворуч і ліворуч чаушами, обережно, мов склянку, поклав на землю свою палицю і відразу почав роздягатися, не встиг ніхто сказати навіть слова, як він уже стояв оголений до пояса, самі м’язи та кості, сухожилля і біляве волосся, краса, та й годі! А з горішніх віконець слабенько й делікатно, але виразно голосами сопрано пролунав зойк подиву — та й не дивно, адже жінки гарему, приречені на пухкі обійми султана, мабуть, зараз уперше в житті побачили тіло порядного парубка.
Петр скинув лише халат і залишився в сорочці, не бажаючи виставляти напоказ рубці від нагая, які посмугували його спину, і привітав свого м’язистого супротивника палицею Чорногорця. Світловолосий яничар, піднявши свою палицю, яку спочатку був поклав на підлогу, повторив привітання, і двобій розпочався.
У такому двобої супротивники тримають свою зброю обома трохи розведеними руками і нападають один на одного в лоб усією довжиною палиці, найчастіше просто вперед, намагаючись сильним ударом уцілити в груди супротивника, або згори вниз, щоб хряснути його по маківці голови, або навскоси вниз, ударом,спрямованим на ключицю противника, або знизу вгору, цілячись у суперникове підборіддя, або вертикально виставленою палицею вперед, і все це якнайшвидше, якнайзлагідніше, якнайупертіше, відбиваючи удари суперника перпендикулярно наставленою палицею. Також дозволяється відпустити один кінець палиці й розмахнутися ним однією рукою, як мечем, або стати до супротивника боком і діяти палицею, як списом чи вилами, одне слово, що довго пояснювати, дозволяється все, навіть копняки й удари кулаком, бо двобій на палицях — розвага народна, а не лицарська, зате вищою мірою мужня: знести удари, спричинені взаємним зіткненням обох палиць, і не впасти після двох–трьох із тремтячими м’язами всього тіла, вивихненими суглобами й перевернутим шлунком, о, для цього треба бути парубком зі сталевими м’язами та лапами, як ломи, і все тримати в полі зору, та ще й мати гостру спостережливість і голову в порядку.
З боку Петра було великою сміливістю, якщо не нахабством, викликати на поєдинок палицями незліченну кількість яничарів, хоча він знав, що яничари спеціально тренуються і муштруються в цьому суворому виді спорту — відомо, що палиця була не лише їхньою парадною зброєю, але й чимось на зразок військової ознаки, — але він сподівався на те, що ми при переліку неодмінних якостей доброго фехтувальника палицею згадали насамкінець, себто на свою гостру спостережливість і якість своєї голови. Так він вважав і на самому початку виявилося, що не помилився: коли яничарський Тарзан, страхітливо вищиривши рідкі ікла, кинувся на нього всією вагою свого велетенського тіла в лобову атаку, Петр, удаючи, що має намір відбити його удар вертикально наставленою палицею, в останню частку секунди відхилився убік і підставив йому ногу, використавши при цьому один зі ста прийомів, яких у далекому минулому навчив його незрівнянний Франта, син повії Ажзавтрадодому, отож нещасний Тарзан, до кінця своїх днів не збагнувши, як це могло статися, простягся на весь зріст перед падишаховою канапою.
А Петрові тієї ж миті сяйнула заспокійлива й очевидна думка: Франта! Ну, звичайно ж, Франта — це той яничар, обличчя якого видалось йому таким на диво знайомим, Франта дорослий і змужнілий, обтертий надзвичайно суворим життям, але ж той самий Франта, його улюблений приятель з дитячих літ. І Петр, підбадьорений радістю, хряснув палицею по сідниці Тарзана, який уже підводився, і цей удар був таким сильним, що парубок знову впав; цього разу він уже не міг піднятись без допомоги друзів, які відвели його, враженого подивом (він кульгав, бо удар пошкодив йому якийсь важливий руховий м’яз), у глиб зали, щоб він уже ніколи не потрапляв у поле зору і не ставав предметом зацікавлення таких поважних і високопоставлених панів, як султан і його оточення. Sic transit gloria mundi[18] — земна слава часом триває дуже коротко, приходячи і відразу ж відходячи так бурхливо, що й кліпнути не встигнеш.
