Він спинив потік своїх слів, помітивши, що блакитні очі юного кардинала нажахано втупилися у його праву руку, на безіменному пальці якої сяяв величезний діамант.
— Так, ти маєш слушність, — сказав Петр, — це той самий перстень Чезаре Борджіа, який ми удвох знайшли на руці мертвого Йогана, лакея твого батька, і якого ти, либонь, через недоумкуватість подарував Прекрасній Олімпії, бо ти забув про те, що, коли двоє чинять однаково, це не зовсім те саме і що кардинал кардиналові не рівня, і те, що вийшло у кардинала Сціпіона Боргезе, не обов’язково вийде у тебе, і те, що Олімпія не зважилася прийняти з рук папиного небожа, вона без вагання прийме від кардинала другорядного, якого відсунули майже за межі італійського півострова; не вирячуй на мене очі, все це я вивідав від самої Прекрасної Олімпії. Так чи інакше, але, побачивши цей перстень на її руці, я сказав собі, що було б прикро, аби ця коштовність, яка і для мене була цінна як сувенір, раз і назавжди зникла з нашої історії, а потім я запропонував співачці, що викуплю його. Це було непросто, бо вона жінка жадібна, несентиментальна, терта життям, але врешті мені це вдалося. Цього разу їй винятково сприяли небеса; наша вусата красуня після цієї надзвичайно успішної трансакції забезпечила і себе, і свого чоловіка, і своїх дітей на багато–багато років.
Юний кардинал знову похилив голову і, зітхнувши, сказав:
— Сувенір, кажеш, пам’ятна річ. Для мене ця коштовність також сувенір, бо нагадує мені чудову пору нашої дружби. Я був заплішеним дурнем, коли, замість подяки небесам за честь бути твоїм приятелем, піддався нашіптуванню провінційних інтриганів і хитрунів, настроївши тебе проти себе. Бачу це тепер, коли вже запізно. А може, не зовсім пізно? Ти засипав мене погрозами й образами, та все ж таки прохопився переді мною, що цей перстень для тебе такий же сувенір, як і для мене; а ти можеш при погляді на нього забути про мене? Вибач мені, Петре, за всі образи, це тобі зробити просто, бо ти, як видно, багатий і сильний, в той час коли я, як ти зауважив, лише другорядний кардинал.
Він затнувся, бо Петр знову почав сміятися.
— Ти оперуєш дивовижними аргументами, Джованні. Чому я маю тобі вибачати? Тому що твої злочини не пішли тобі на користь? Тому що ти виставив себе на посміховисько, прийнявши церковний сан, який пасує тобі, мов корові сідло? У мене є дані, що ти не робиш нічого, щоб заслужити свій титул намісника Страмби. Чим же ти займаєшся? Може, бодай працюєш над собою, самовдосконалюєшся, боронишся від смерті?!
— Від смерті?! — здивувався юний кардинал.
— Смертю, — зауважив Петр, — я називаю не лише кінець тілесного життя й безповоротний відхід у небуття, але й блаженно–ліниву покору цьому небуттю уже в той час, коли тілесне життя ще триває, тобто неробство, обжерливість, брак активності і волі до дії. У мене досить грошей, щоб оточити себе розкошами і віддатися солодкому неробству. Але поглянь, я замість цього будую свій острів і вчуся.
— Чи можна довідатися, чого? — ввічливо поцікавився юний кардинал.
— Всього, чого можна навчитися, — відповів Петр. — Наприклад, за два роки, що тут сиджу, я оволодів арабською, турецькою і перською мовами та їхнім предивним, красивим письмом. Я пишу кутастим куфічним письмом, яке найкраще виглядає на пергаменті зі шкіри газелі, книжковим письмом насх, оздобним письмом тумар, листовним письмом рік’а, орнаментальним письмом тхултх, а також письмом рігані і мугаккак. А чого навчився ти у свої вільні години й хвилини?
Юний кардинал мусив визнати, що нічого не навчився.
— І я маю помиритися з тобою тому, що винний ти і, як на диво, ти ще й нікчемний та лінивий? — запитав Петр. — Чекати вибачень дарма, бо ж у тобі добра нема?
— Маєш слушність, — погодився юний кардинал. — Але признайся, ради Бога, чому ти розмовляєш віршами?
— У час свого сумнівного розквіту, в чому тобі посприяв і я, ти не зміг вибачити, що я онук холощія худоби і син шарлатана, — вів далі Петр і не збираючися відповідати на питання юного кардинала. — Я не подав би тобі руки, навіть якби ти й не був жалюгідно смішним і нікчемним, бо несвіжу кашу, як відомо, не варто гріти, і руки я тобі не подам ніколи, бо, торкнувшись твоєї руки, знову згадаю страшне обличчя мертвої Фінетти з виколеними очима, і я не зможу стримати нападу люті й розчавлю твої малесенькі пташині пазури.
І Петр ухопив масивний бронзовий дзвіночок з міцною ебеновою ручкою, що стояв на столі, і на очах нажаханого юного кардинала зім’яв його голими пальцями правої руки, мов паперову торбинку.
— Ні, Джованні, нашої дружби не вдасться воскресити, — провадив Петр. — Однак ти можеш спокутувати свої гріхи, виборсатись зі становища солом’яного опудала, одягненого у пурпур, мало того — хоча це й не дуже ціниться серед людей твого штибу, — послужити для блага і спасіння людського роду.
— Як? Що я маю зробити? — нетерпляче вигукнув юний кардинал.
— Те, що ти вже колись зробив, — відповів Петр. — Новий coup d’etat, малу палацову революцію у Страмбі.
Юний кардинал почервонів, і серце його закалатало.
— Не розумію, — прошепотів. — Думай про мене що хочеш, що я ще більший дурень, ніж ти вважав, але я не здатний зробити нічого іншого, ніж повторювати: не розумію, не здогадуюся, чому і проти кого я маю робити у Страмбі, де мене призначено намісником, палацову революцію.
— Проти себе самого, — кинув Петр. — І передусім проти тих чорносутанників, які від твого імені правлять твоїм рідним містом так блискуче, що справа чимраз гірше йде, аж бачить прикро те. Хіба не правда, що у Страмбі покута за убивство жде?
— Так, це правда, — відповів юний кардинал. — Але чому ти знову заговорив віршами?
— Ця звичка виробилась у мене, коли я вивчав східні мови, ці люди залюбки висловлюються римованою прозою, і я часом теж, якщо не стежу за собою, — сказав Петр. — A propos[9], це правда, що, як мене повідомили, ти особисто наказав позатуляти у замковому парку соромітні місця скульптур гіпсовим листям?
Юний кардинал почервонів.
— Я хотів виявити трохи спасенної запопадливості.
— Ну, гаразд, — кивнув Петр. — Але тепер мене вже не цікавить спасіння Страмби, у мене зовсім інші клопоти. Не хочу від тебе нічого іншого, тільки в належну мить відчинити чи наказати відчинити страмбські брами, щоб я спокійно увійшов до них зі своїм військом, не гаючи даремно часу на тривалий штурм міста.
Юний кардинал мляво підніс руку до чола.
— Ох, як у мене знову розболілася голова.
— Це просто, зовсім просто, — вів далі Петр. — А надто коли тобі допомагатиме й радитиме той облізлий лис, ти знаєш, про кого йде мова, про чудового Джербіно, який, наскільки я розумію, був мозком і душею палацового перевороту два роки тому й якого ти зараз несправедливо назвав провінційним хитруном і інтриганом. Якби ти тоді не зіпсував його планів своїм власним втручанням, усе б склалося на твою користь. Тому не нехтуй його порадами і тримайся позаду. Коли з цим буде покінчено, я знову візьму в свої руки жезл, як законно обраний герцог Страмби, а ти повернешся до свого рідного палацу на piazza Monumentale, з якого ми, певна річ, виженемо того римського гульвісу, експонента папи. А з його компаньйонами нехай собі побавиться страмбський люд.
— Ох, Петре, Петре, — прошепотів юний кардинал, — я знову починаю жити! От лише що скаже на це все Його святість?
— Сподіваймося, що розгнівається, але не настільки, щоб луснути від цього, бо я навіть люблю цього старого чоловіка, — сказав Петр. — Його люблю, а папство ненавиджу, — в цьому суперечність, але не така велика, щоб розумом цього не збагнути. Я повернуся до Страмби, але цього разу не для того, щоб створити з неї ідеально справедливу країну, зразок для всього світу, а скоріше для того, щоб мати певний вихідний пункт для своїх подальших дій. Насамперед мені треба захистити її фортечні мури, щоб я міг спокійно зібрати військо, яке ще досі не зібрав: у Італії немає стільки зброєздатних чоловіків, скільки потребую, тому я збираю під свої корогви швейцарських, німецьких і чеських найманців, словом, увесь християнський люд, окрім іспанців, тому що, коли я скину з престолу папу і ліквідую папство, моїм наступним завданням буде об’єднання Італії, чого я не зможу вчинити, доки не вижену з італійського півострова іспанських зайд.
