Клосс витяг з кишені пістолет і відвів запобіжник. На замковому подвір’ї під чобітьми зашурхотів гравій. Клосс ступив кілька кроків до під’їзду і сховався за деревом. Він вивчав замок уважно й напружено. Вікна були зачинені й темні, але коли він проходив повз браму, йому здалося, що в одному з них, на другому поверсі, з’явилося миготливе світло. Зачекав. Знову щось блиснуло у вікні правого флігеля. У замку хтось був.
Клосс зрозумів, яке важке завдання він узяв на себе. Обшукати замок? Дурниця… Якби можна було примусити говорити того, хто пильнував архів! У цьому єдина надія! Можливо, все-таки треба було взяти з собою Новака?
Він розмовляв із старшим лейтенантом перед своїм приходом сюди. Новак чекав у “їхньому” під’їзді; він негайно доповів, що справи зовсім кепські. Командир полку взагалі не хотів з ним говорити. Зрештою, там у них в полку така метушня. їм вдалося відновити зв’язок з командувачем дивізії тільки через артилерію; ідуть важкі оборонні бої з німецькими танковими дивізіями, що наступають з півдня. Полк, очевидно, залишить Бішофсфельде.
— Треба було сказати командирові, яке в тебе завдання, — зауважив Клосс.
— Я не мав такого наказу, товаришу майор, — прошепотів Новак. А потім запитав, неначе Клосс міг це знати: — Що, власне, сталося на фронті?
— Очевидно, Шернер намагається прорватися на північ, — міркував Клосс. — Ця веремія може тривати кілька днів.
— А якщо сюди повернуться німці?
— Ненадовго. Я залишусь. Ти відступиш разом з полком. — Таке рішення Клосс прийняв відразу. А втім, іншого виходу й не було.
— Ви, товаришу майор, залишитесь самі?
— Я завше був сам, — усміхнувся Клосс. Якщо ситуація не зміниться, ти мені ще будеш потрібен уранці. Запитай командира полку, чи зможе він надати в наше розпорядження два взводи на кілька годин.
— Не віриться, — сказав Новак.
— Коли б я був на його місці, теж не дав би, — пробурмотів Клосс.
Світло раптом погасло і потім знову з’явилося. Клосс обережно рушив через двір до замку. Важкі ковані двері головного входу були прочинені. Та він обминув їх і обійшов увесь замок довкола. Знайшов те, чого шукав: чорний вхід. Двері, певна річ, були зачинені, але він мав складаний ніж з повним набором відмичок, з яким він ніколи не розлучався.
Вузьким коридором Клосс пройшов до головного вестибюля — ішов навпомацки, запалювати ліхтарика було дуже небезпечно. А втім, він і не думав обшукувати замок, хотів захопити зненацька чоловіка, якого, він у цьому був певен, залишив тут Рінг. Слабенький вогник запальнички освітив широкі сходи; він підіймався по них навшпиньки.
У коридорі першого поверху було вже видніше. Великі вікна виходили на південь. Клосс знову побачив палахкотливе небо. Ракети падали неподалік від міста, освітлюючи стіну лісу й контури будинків. Клосс дійшов до другого ряду замкнених дверей. Минув їх обережно, зупиняючись і прислухаючись. Скрізь панувала тиша.
Раптом уже в кінці коридора помітив ще одні, трохи прочинені двері. Крізь шпару блиснуло й погасло світло. Хтось, певно, так само, як і він, посвітив собі запальничкою. Це було миттєво, але Клосс устиг побачити силует людини. Вона наближалася з того боку, ішла досить упевнено, не підозрюючи, що, коли стане на порозі… Клосс чекав, притулившись до стіни… Двері рипнули, він побачив руку з пістолетом, ударив по ній, пістолет упав на підлогу…
— Руки вгору! — наказав Клосс.
Перед ним стояла Анна-Марія Елькен у дощовику й береті на голові. Він подумав, що сподівався зустріти тут когось іншого, хоч, власне, з самого початку повинен був підозрювати, що Рінг доручить охороняти архів саме жінці. Фройляйн Елькен дивилася на нього з ненавистю і презирством.
— Випадковий гість Рінгів, — прошепотіла вона. — Ну, стріляй… Чого чекаєш?
Клосс увіпхнув Анну-Марію до кімнати, з якої він щойно вийшов. Освітивши дівчину ліхтариком і не зводячи з неї пістолета, підійшов до вікна, щоб запнути штори. Повернув вимикача — в люстрі загорілися лампочки… Він здивувався: значить, електростанція в Котбусі працювала безперебійно. Кімната була маленька і досить затишна. Під вікном стояв невеличкий письмовий стіл, в кутку — канапа і крісла. На стіні висів величезний портрет Бісмарка.
— Сідай, — сказав Клосс, — і говори. — Він вирішив витягти з неї все. Якщо її залишив тут Рінг, то вона мусила знати місце, де сховано архів. — Куритимеш?
— Закурю, — відповіла Анна-Марія, уважно розглядаючи його. — Хоч ви й офіцер у службі Рінга, але поводитесь досить ґречно.
— Дякую, — буркнув Клосс. Не опускаючи пістолета, він дав їй припалити. — Якщо ви скажете все і без ошуканства, — попередив він, — то у вас ще є деякі шанси.
Вона глибоко затяглася і раптом вибухнула сміхом.
— Все і без ошуканства! Ви ніколи не виходите з своєї ролі! А легко можна собі уявити, що це я ставлю вам запитання…
Що вона знає? Про що здогадується? За кого його вважає? Яку роль він повинен грати, щоб якнайбільше в неї випитати?
Анна-Марія обережно струсила попіл.
— Я могла б, — сказала вона, поволі, — спробувати ще пограти в піжмурки. Розповісти вам якусь вигадану історію, чому я вирушила на прогулянку саме в замок Едельсберг, але я цього не зроблю. Я б’юсь об заклад, що Рінг доручає важливі справи тямущим офіцерам.
Тепер Клосс був спантеличений. Вона вважає його людиною Рінга? А може, провокує? Хто вона, ця дівчина?
— Для чого ви сюди прийшли?
Здавалося, що розмова їй надокучила. Вона кинула недокурок на підлогу.
— Я вже сказала… Не хочу вигадувати байок. Гратиму з вами відкритими картами. Врешті-решт, немає іншого виходу, гер Клосс. Ви себе вважаєте чесним німцем?
— Що це означає?
— Дуже просто… Ви вирішили бути відданим до кінця? А потім загинути, здатися в полон або пустити собі кулю в лоб?
Розмова дедалі більше зацікавлювала Клосса. Він уже здогадувався, але ще не був певний. Невже фройляйн Елькен?.. Ця думка раптом здалася йому забавною, і він ледве стримався, щоб не розсміятися. Вона повинна була це помітити…
— Ви усміхаєтесь, пане Клосс. Я хотіла б, щоб ви сховали пістолет, але ви, звичайно, цього не зробите. А я говорю дуже серйозно. Уявіть собі, що капітан Ганс Клосс замість того, щоб до кінця і без всякого сенсу виконувати завдання, доручене йому Рінгом, опиниться в симпатичній нейтральній країні з бумажником, набитим справжніми грошима…
“Починаєш досить примітивно”, — подумав Клосс.
— Цікаво, — пробурмотів він. — Чому штурмфюрер Елькен малює переді мною такі захопливі перспективи?
Вона була навіть непогана, ця дівчина. Вона, здавалося, зовсім спокійно дивилася на пістолет, від якого в Клосса вже боліла рука.
— Уявімо собі, — вела вона далі, — що до вас звертаються з діловою пропозицією. Назвемо це так.
— Хто?
— Хтось, хто охоче купив би трохи паперів, які в даний момент не являють собою ніякої цінності для Німеччини… і для полковника Рінга, який сховав їх у цьому замку.
Клосс напружено думав. Вона, очевидно, працює на американців або англійців. Певно ж, американців цікавив архів абверу — вони хотіли б добути його, але зовсім не для того, щоб передати полякам. Проте не можна також виключати провокації.
— Чому ви думаєте, — різко спитав він, — що архів тут?
— Не корчте простачка, капітане. Я це знаю, завдяки дурненькій Інзі, а ваша присутність у замку остаточно підтверджує це. Рінг доручив вам охороняти архів.
Клосс мовчав.
— Я пропоную вигідний гендель.
— У місті поляки, — сказав Клосс. Він, звичайно, не хотів розкривати себе перед цією дівчиною. Гра його розважала, але, на жаль, не наближала розв’язання загадки. Він зрозумів одне: архів Рінга треба вберегти також і від американської розвідки.
— Годі й того, — провадила вона, — коли ви скажете, де це. Поляків можна не боятися.
— А звідкіля ти знаєш, — промовив він різко, — що звергаєшся з своєю діловою пропозицією до того, що треба?
— Знаю. Ви сюди прибігли, підозрюючи, що хтось скористається інформацією Інги. Ви вже розквиталися з тією жінкою, про яку вона розповіла?
