Майор не раз чув про нього під час своєї служби в розвідці; полковник Рінг (вони навіть зустрічалися колись із паном полковником) вербував агентів на території Польщі. Він готував людей, які повинні були лишитися і в глибокому підпіллі чекати наказу, сигналу, щоб почати роботу. Клосс мусив за всяку ціну роздобути цей архів.

— Присягаюсь, що не знаю, — повторив Бролль. Майор вслухався в його голос. Німець говорив спокійніше, здавався тепер упевненішим у собі..

— Отже, ви твердите, що з полковником Рінгом зустрілися вперше в Бішофсфельді?

— Атож, — сказав Бролль.

— Ви брешете! — вигукнув майор. — Встати! — ще дужче крикнув він і відчув на собі уважний погляд полковника. — У січні ви брали участь у нараді офіцерів розвідки в Бреслау…

— Так, — прошепотів Бролль. — Звідкіля ви знаєте? — Тепер він знову боявся. — Але ж…

— Кажіть правду!

— Тоді ми перекинулися лише кількома словами, що не мають ніякого значення. Я зустрівся з ним потім тільки в Бішофсфельді за кілька годин до приходу наших військ. У нього була власна охорона…

— І він віз архів?

— Так. Я дав йому бензину. Він мені сказав тільки, що сховає архів десь на околиці. Не сказав точно де.

— А ви здогадуєтесь?

— Пане майор, — голос Бролля затремтів. — Я хочу сказати всю правду… Ви й так надто багато знаєте, а я…

— Що він ще сказав?

— Він сказав, що лишить когось стерегти архів, — видушив із себе німець.

— Де він зупинився в Бішофсфельді?

— У свого родича. Теж Рінга. Аптекаря. Тобто в його родини, бо аптекаря забрали в армію. Він був там години зо дві…

Майор задав ще кілька питань. Бролль повторював одне й те саме. Можливо, він і справді нічого не знав? Рінг був досвідченим офіцером абверу. Навіщо було втаємничувати цього чоловіка?

Полковник теж вважав, що полонений сказав усе, що йому було відомо. Коли Бролля вивели, він підсунув майорові склянку з чаєм. Чай був холодний і дуже солодкий. Вони мовчали, ніхто з них перший не хотів сказати того, що обом їм водночас спало на думку. Нарешті полковник витяг з-під столу пляшку і розлив горілку в кухлі. Здалеку долинув відгомін артилерійського залпу.

— З півдня, — пояснив майор.

— Старший лейтенант Новак, — сказав полковник, — обнишпорив усі околиці Бішофсфельда. Там є замок, озеро, довкола — ліси… Він нічого не знайшов. Жодних слідів…

Це вони знали обидва. Знали також, що коли той або ті, кому Рінг доручив охороняти архів, зрозуміють, що документам загрожує небезпека, то вони їх скоріше знищать, ніж дозволять їм потрапити до рук поляків.

— Ми мусимо знайти цей архів, — вже вкотре повторив полковник.

Майор підійшов до вікна. Він дивився на дорогу, яка вела на захід, і думав, що все починається знову, що знову треба повернутися до ролі, про яку з приємністю забув би.

— Коли я можу їхати? — запитав він.

Нарешті це було сказано…

— Пам’ятай, що такого наказу ти від мене не дістанеш, — заявив полковник. — У них ти викритий.

— У Бішофсфельді стоять наші частини…

— Наші, — буркнув полковник. — Але ти не поїдеш до командування танкового корпусу. Там фронт! І дідько знає, що там ще може скоїтись.

Майор вибухнув сміхом. Як завжди, коли починав обмірковувати план операції, вагання і неспокій залишали його: він уже думав про деталі, яким надавав величезного значення, бо саме від них найчастіше залежало виконання завдання.

— Мені потрібна переконлива легенда, — сказав він. — Я вирвався з оточення, ясна річ, у цивільному, іду в штаб Шернера. Щось схоже на це.

— Дам тобі в поміч старшого лейтенанта Новака. Він підтримуватиме контакт з командуванням частин. Ти його поінформуєш. Спритний хлопець, не підведе.

Майор мовчав. Він знову був капітаном Гансом Клоссом, він удруге входив у цю роль. Глянув на годинник. Незабаром почне смеркати, старший лейтенант Новак підвезе його до Бішофсфельда, в містечко він, звичайно, ввійде сам.

Майор потер долонею щоки. Добре, що вранці не встиг поголитись — він повинен бути зарослий, стомлений і голодний — офіцер, який вже кілька днів блукає лісом, вирвавшись із оточення…

— Ми, певна річ, нічого не знаємо про цю родину Рінга? — спитав він ще раз.

Полковник заперечливо похитав головою.

Аптека Йоганна Рінга знаходилась на одній з вузеньких вулиць Бішофсфельда, не дуже далеко від базару. На базарищі стояв тепер польський танк, а перед будинком, у якому ще недавно був розташований німецький штаб, походжав вартовий з орлом на касці. З вікон будинків звисали білі прапори; мешканці міста сиділи по домах і з тривогою прислухались до звуків, що долинали з вулиці. Проїжджали вантажні машини, по бруку гуркотіли гармати, часом звучала пісенька; незнайомі слова викликали тривогу і, здавалося, віщували помсту: “За горами, за лісами танцювала Малгожатка з гусарами”.

Інга Рінг стояла край вікна і крізь щілину в шторах розглядала обличчя солдатів. Вони всі здавалися схожими один на одного і грізними. Солдати йшли на захід, в глибину Німеччини, а їхній переможний марш був нестримний. Інга відчула себе раптом дуже старою. їй було всього сімнадцять років, але протягом останніх кількох днів вона двічі пережила страшні потрясіння.

Спочатку прийшли вони. Власне кажучи, спочатку вона пережила те, у що ще кілька тижнів тому ніколи б не повірила: страх.

Дядько приїхав на кілька годин. Він привіз із собою листа від батька, сказав, що батько залишився в обложеному Бреслау, а потім, глянувши кілька разів на годинник, вибіг з дому, навіть не попрощавшись з нею, тільки-но від’їхали вантажні машини з охороною.

Шенк, якому після батька дісталася аптека і який ще того самого дня вранці кричав, що перемога за нами, зірвав із стіни портрет фюрера і почепив на вікнах простирадла. Анна-Марія Елькен (а втім, можливо, її звали інакше) закопала в саду свою есесівську форму і сказала, що вона медсестра з Гамбурга і що в неї є відповідні документи. Берта погодилася, щоб Анна-Марія тимчасово зупинилася в них; власне, тільки Берта не змінилася — в кухні над її ліжком висіла маленька фотокартка вождя. Тобто висіла там до обіду, бо фройляйн Елькен, не питаючи Берти, зняла її й кинула у вогонь.

Здавалося, що все, чим вони жили стільки років, раптом перестало існувати. Інга ніколи не забуде тих кількох годин перед вступом поляків: у містечку панувала тиша, немовби війна про них забула, а на вулицях, під будинками, юрмилися в тривожному очікуванні люди, які ще вчора ходили в мундирах нацистської партії, фольксштурму або СА. Ніхто й не думав про оборону: керівник Ліги німецьких дівчат, одягнена в барвисту спідницю, тягла з крамниці до льоху мішок картоплі, блокфюрер нацистської партії красувався в полатаній куртці і порваних чоботях. Він схожий був на волоцюгу.

— Що сталося з німцями? — запитала його Інга. У відповідь він тільки махнув рукою.

Поляки вступили в місто по шосе з боку Бреслау — запилені, із зброєю напоготові. Вулиці вже були порожні, будинки наглухо зачинені. Потім показався танк і зупинився. Інга бачила його башту з дулом гармати.

Але все це ще не було найгірше, найгірше мало статися. Минула безсонна ніч, вони чули на вулиці тупіт чобіт, автоматні черги, різкі голоси, які говорили щось незнайомою мовою. Всі сиділи у великій кімнаті: Берта, Шенк, Анна-Марія і вона, боячись запалити світло і навіть голосно розмовляти. Інга подумала, що ще недавно німці були в Польщі, що й вони так ночами ходили по польських містах, але ця думка не принесла полегшення. Вона тільки посилила страх.

— Чому так сталося? — прошепотіла Інга. — Скажіть мені, чому так сталося?

Всі мовчали. Анна-Марія курила цигарку за цигаркою, нервово ходила по кімнаті й навіть підходила до вікна.

— Будьте обережніші, — гримнув на неї Шенк, — можуть побачити.

Вранці Інга вибігла в сад. День стояв чудовий, була справжня весна. Вершини гір леліли барвами, як завше в цю пору року. Вона заглянула до своєї альтанки й остовпіла. Крик завмер у неї на вустах. На землі лежала Марта. Сукня її була роздерта, а ліва рука перев’язана клаптями. Коли Інга схилилися над нею, вона розплющила очі.