Майор з погонами танкіста, розпашілий чи то від задухи, чи від випитого алкоголю, розповідав щось блідому капітанові інтендантської служби, якого Клосс знав у обличчя.

— Знаєш, брате, скільки наших загинуло в самій тільки Хорватії? Двадцять відсотків особового складу. Це так, ніби кожного п’ятого поставити під стінку і… тра-та-та-та, — почав він імітувати стрілянину. — Але це середня, брате, середня статистична, хай її грець… У деяких піхотних батальйонах не лишилося ані одного чоловіка. Вистріляли до ноги.

Далі Клосс не почув, бо, вгамований, очевидно, капітаном, червонолиций майор стишив голос.

Клосс збагнув, що трапилася нагода підтримати про себе думку ревного службиста. Він підійшов до столика, за яким сиділи майор та капітан, і відкликав майора вбік.

— Обер-лейтенант Клосс з абверу, — відрекомендувався він. — Я хотів вам зауважити, що ви надто голосно говорите про справи, які є службовою таємницею. На щастя, найближче до вашого столика сидів я, але міг же сидіти й хтось інший.

— Мені здавалося, — пробелькотів майор, — що в офіцерському клубі…

— Міг сидіти, — перебив його на півслові Клосс, — хтось такий, хто подав би рапорт, я гадаю, вас нічого переконувати в тому, що чутки про поразки і перебільшення наших втрат караються надто суворо.

— Але ж…

— Не перебивайте, — Клосс, діставши таку слушну нагоду, намагався довести свою перевагу. Це було щось на кшталт особистого реваншу. — Тут міг також сидіти ворог. Ви запам’ятали, що сказав з цього приводу доктор Геббельс? — Клосс побачив, як обличчя майора почервоніло ще дужче і стало набирати синього відтінку.

— Цього разу я дарую вам, пане майор. Я розумію, що офіцерові, який щойно повернувся з фронту, кортить погомоніти, похвалитися успіхами, але про успіхи також, — додав він повчальним тоном, — треба говорити тихіше.

Клосс круто повернувся і пішов від остовпілого майора, котрий трохи хитався на ногах. Звичайно, інформацію про втрати в Хорватії буде передано куди слід.

На порозі з’явився Тіче, і Клосс махнув йому рукою, показуючи на столик. Краєм ока побачив, що майор жестом покликав капітана, і обидва квапливо вийшли з казино. Майор, певна річ, запитає інтенданта, хто цей молодий зухвалий офіцер; той вислухає, яку нагінку він дав майорові, і переконається, що обер-лейтенант Клосс небезпечний, запеклий нацист. Можливо, навіть поділиться з кимось цією думкою, а це якраз найбільше потрібне Клоссу.

Він думав про це, слухаючи монотонний, як дзюрчання води з крана, голос лейтенанта Тіче, колишнього аптекаря з невеличкого злиденного баварського містечка. Тіче скаржився, що його відділення досі не може захопити радіостанції, яка доводить командування до люті. Але що він може вдіяти, коли радіостанція працює в квадраті кільканадцяти найгустіше населених вулиць центру міста. Щоправда, по вівторках, але завжди в різні години, а Тіче не може послати своїх нікчемних п’яти пеленгаторів на цілий день, бо, по-перше, вони потрібні не тільки тут, а по-друге, коли він якось організував таку операцію, — це було саме того вівторка, коли за допомогою обер-лейтенанта Клосса йому вдалося викликати кільканадцять пеленгаторів з периферії, — радіостанція, ніби відверто глузуючи з нього, взагалі зухвало мовчала.

Тіче трохи пожвавішав, коли з’явився кельнер і запропонував панам офіцерам баранину, бо, незважаючи на непоказну фігуру, був страшенним ненажерою і завжди вражав Клосса своїм апетитом. Клосс подобався йому передусім своєю військовою виправкою, що її Тіче сам, скільки не прагнув, не міг досягти, а також привабливою манерою триматися, якою обер-лейтенант здобував прихильність друзів. Доброзичливе приятелювання, запропоноване Клоссом, він сприйняв як дар. Але Клосс ніколи не користався з цієї переваги, навпаки — радячи щось або переконуючи в чомусь Тіче, він намагався зробити це в такий спосіб, щоб той міг подумати, ніби все це визріло в його власній голові. Натомість Клосс міг у будь-яку годину заходити до приміщень, що знаходилися в секторі Тіче, а це дозволяло йому переховувати свою радіостанцію.

— Скажи, Гансе, що мені робити, аби в мене не забирали людей, — жалівся Тіче своїм плаксивим голосом, уминаючи третю порцію пудингу, политого малиновим соком. — Що мені зробити, аби в мене не забирали людей? — повторив він. — Сьогодні я знову змушений був віддати чотирьох своїх хлопців у відання гестапо. Цей Нойманн там страшенно не популярний, а наш Оссетцький ходить перед Лойтцке на задніх лапках, як наймит.

— Навіщо Нойманнові твої люди? — байдуже запитав Клосс.

— А дідько його знає, — фиркнув Тіче прямо над пудингом. — Він готує якусь грандіозну операцію. Його цікавлять абоненти електростанції чи то газового заводу, я вже й не пам’ятаю.

Прискаливши око, він дивився на кельнера, який прибирав посуд. Клоссові здавалося, що Тіче роздумує, чи не замовити ще чогось. Але той, напевно, вирішив, що годі, бо попросив тільки пива.

— Знаєш, Гансе, — промовив він, здуваючи шумовиння, — мене страшенно дратують оці колишні поліцаї, що наловчились ловити тільки дрібних злодюжок і альфонсів, а тепер одягли чорні мундири і корчать із себе неабияких розвідників.

— Ти маєш рацію, — мимоволі притакнув Клосс, бо думав саме про те, яку ж це велику операцію готує кривоногий гауптштурмфюрер. Хоч він і був згоден з Тіче, однак з Нойманном вирішив не легковажити. Він знав таких службистів — повільних, терпеливих, упертих, як осли. Знає, що саме такі бувають найгіршими противниками.

Голос штандартенфюрера Лойтцке по телефону не віщував нічого доброго.

— Зараз іду, — відповів Нойманн.

Цього разу він не скористався ліфтом, не квапився побачити безбарвні, риб’ячі очиці свого шефа. Головними сходами двоє унтер-офіцерів СС тягли вниз скривавлену дівчину. Це, очевидно, була якась видатна діячка, коли її допитували нагорі. Звичайно допити провадять у підвалі, в приміщенні колишнього польського Міністерства освіти і віросповідання. Дівчина судорожно вчепилася за поруччя. Один з унтер-офіцерів почав ламати їй пальці. Нойманн гидливо відвернувся.

“Застосовують свої улюблені методи, — глузливо подумав він. — З цієї дівчини вони вже нічого не витягнуть”.

Коли б довелося вести цю справу йому, то він би вчинив інакше. Насамперед не заарештував би дівчини…

Побачене нагадало Нойманнові про операцію, що її він саме проводить і про яку зараз доповість штандартенфюрерові, котрий, коли б не його рухливі руки, у яких він безнастанно щось крутить, своїм виглядом скидався на мерця.

Для Нойманна все було зрозуміло. З’ясовано, що з офіціанткою з їдальні “Клубної” підтримує зв’язок якийсь Адам Прухналь, років двадцяти восьми, зареєстрований у картотеці польської довоєнної поліції у числі покараних за комуністичну діяльність. Тиждень тому за ним встановлено невідступний нагляд. Водночас старанно вивчається коло людей, з якими він зустрічався у вільний від роботи час.

Але найважливіше — робота цього Прухналя. Нойманн інтуїтивно відчуває, що інкасатор газового заводу дістає інформацію в одній з квартир свого району. Дільниця знаходиться в центрі міста і має кілька вулиць. Це приблизно три з половиною тисячі квартир. Якби вдалося з’ясувати, в якій з них Прухналь буває чотири рази на місяць — адже інформації надходять регулярно щотижня — справа була б простіша… Лойтцке, звичайно, запропонує розповсюдити фотокартку цього інкасатора. Минулого тижня він висунув таку пропозицію.

— Ви довіряєте мені, пане штандартенфюрер? — запитав тоді Нойманн. — Певна річ, ми спіймаємо в сіті плітку, але тоді щука від нас утече. А вона й справді грізна. Я розшифрував текст останньої інформації. Наша щука вже знає про успіх підводного човна У-265, хоч в останньому зведенні окружної військової комісії про це ще не згадується. В інформації вказується також, що піхотний взвод має бути оснащений кулеметом із спеціальним охолодженням, підготовленим до африканського клімату, і обіцяно пізніше подати його технічну характеристику.