Зовсім інший Фелікс Житогнєвський, котрий наймає квартиру на Вільчій вулиці (ніхто й не знав, що між квартирами Подлясінського і Житогнєвського є замаскований шафою перехід). Це легковажний землевласник, якому живеться зовсім непогано, який не гребує торгівлею з німецькими інтендантами і щоразу, приїхавши до Варшави, заходить в казино, відкрите німцями для таких, як він.

Житогнєвський у свою чергу є повною протилежністю Францішеку Булі, власникові парокінних підвід, які гучно називає експедицією.

Щодня від десятої до шістнадцятої Юзеф сидить у конторці коло телефону і приймає замовлення на перевезення меблів або обов’язкових поставок картоплі, І як не дивно, ці замовлення його “підприємство”, а певніше, четверо п’яниць-возіїв, виконувало справно. Чи міг цей поважний дрібний буржуа, можливо, патріот, але в такому ж дрібнобуржуазному дусі, що ненавидів німців, але багатів на них, бо в Варшаві, крім кінного, іншого транспорту не було, чи міг цей чоловік, що гордовито вихвалявся набитим валютою бумажником, який виглядав із кишеньки жилетки, мати щось спільного зі зрадником і ренегатом Віталісом Казимирусом?

Колись поляк — він став тепер запеклим литовським націоналістом і служить у німців консультантом головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель. Принаймні так можна прочитати в його документах. А документи справжніші, мабуть, від справжніх, бо виготовлені найкращими фахівцями в цій справі, які визнали, що призначити Казимируса на посаду, котра головному управлінню безпеки рейху і не снилася, буде безпечніше, ніж видати йому документи якоїсь існуючої німецької установи. Складна машина гітлерівської бюрократії губить самих німців.

Після кожної зустрічі з Подлясінським Клосс дедалі дужче дивувався цим чоловіком. Щоправда, він і сам перетворився на німця, успішно грав цю роль уже кілька років, міцно зжився з нею…

Але Подлясінський грає чотири ролі відразу, і в кожній він неповторний.

Вартовий заступив Клоссові шлях.

— Даруйте, пане обер-лейтенант, покажіть перепустку.

Заглиблений у думки, Клосс не помітив, що дійшов до будинку комендатури варшавського гарнізону. Солдат козирнув і відчинив йому двері.

Все сталося так, як Клосс передбачав. Юзеф Подлясінський зайшов до брудного під’їзду облупленої кам’яниці на Мокотовській вулиці, минув перший і другий двір і тільки в третьому, побалакавши спершу з двірником, глянув на вікна своєї квартири. Фіранка була завішена — все мало бути гаразд.

На сьогоднішню зустріч з Клоссом Юзеф не взяв Мундека, вісімнадцятилітнього битого жака з Людної вулиці, який завше супроводжував його, крокуючи метрів за тридцять, і ладний був щомиті захистити, вихопивши схований у кишені штанів парабелум. Річ у тому, що до обіду не прийшов Адам, хоч вони достеменно і не домовились про зустріч. Боячись, що той, прийшовши після обіду, не застане його вдома, — а це ускладнить передачу одержаної від Клосса інформації,— Юзеф залишив Мундека, щоб він затримав Адама. Тому перед тим, як зайти в квартиру, Юзеф мимоволі глянув у вікно на фіранку — якби сталася небезпека, Мундек попередив би про неї.

У маленькій кухні, куди Юзеф зайшов просто з коридора, Мундека не було. Він всунув у двері свою розпатлану голову, тільки тоді, коли Подлясінський, знайшовши в купі потрібний недокурок, витяг з кухонної шафи стару німецьку рацію й заходився передавати одержану інформацію про рух підводного човна, а також ряд цифр, серед яких переважали одиниці, трійки й сімки.

— Адам не приходив? — запитав Юзеф.

— Приходив, — відповів Мундек. — Через півгодини він буде у графа Житогнєвського.

— Гаразд. Спи собі.

Він вирядив хлопця в кімнату, бо хоч і знав його добре й щодня довіряв йому своє життя, все ж не хотів, аби хлопчина помітив, що книжка, яку Подлясінський розгорнув на столі обіч списаної дрібним почерком цидулки Клосса, найденої в недокурку, зветься “Прокурор Аліція Горн”. Цей популярний напередодні війни роман був цього місяця ключем шифру всього варшавського підпілля. Що менше хлопець знатиме, то краще. Він уже й так знає надто багато, хоча б те, що Подлясінський і Житогнєвський — це одна й та сама особа. Цього від нього не вдалося приховати.

Ще більш знає Адам. Той знає всі його чотири прізвища, але Адамові Юзеф довіряє, як самому собі. Два роки вони сиділи разом в одній тюремній камері в Равічі. Два роки сам на сам з людиною і вдень, і вночі — цього досить, щоб їй довіряти.

Його прізвища знає ще Клосс, але це зовсім інша історія. Не Юзеф вирішував, чи може довіряти Клоссові, за нього поручився Центр. Вісім місяців тому Юзеф дістав термінову шифрограму Центру, в якій повідомлялося, що віднині він разом зі своїми людьми надходить у розпорядження офіцера розвідки під криптонімом Я23.

А через кілька днів, коли, перевтілившись у Францішека Булу, Подлясінський, розважаючись, годував лебедів в Уяздовському парку, до нього підсів юнак у мундирі німецького офіцера і зовсім несподівано для Юзефа чистою польською мовою назвав пароль. Відтоді вони тримають між собою безперервний зв’язок, зустрічаючись щодня віч-на-віч, або телефонуючи, або ж Юзеф знаходить від Клосса записку в тайнику чи, так як сьогодні, в недокурку.

Тільки-но Юзеф скінчив передачу, як почувся приглушений дзвоник. Не будячи Мундека, він відчинив двері глибокої шафи, зайшов усередину, відсунув її задню стінку і опинився в такій самій, хоч, звичайно, більш елегантній і стильній шафі у спочивальні Фелікса Житогнєвського. На ходу накинув на себе барвистий шовковий халат, і цей новий одяг немовби внутрішньо змінив його. Згорблений пенсіонер залишився десь там за стіною, а тут до дверей ішов старий джентльмен, людина, яка завше мала гроші, має їх зараз і сподівається, що матиме і надалі.

Крізь вічко побачив стрічку магістратської шапки Адама, потім його очі. Глянув глибше — вічко було таке, що в нього можна було побачити на півповерха вище і нижче. Все гаразд, Адам сам.

— Рахунок за газ, пане граф, — хитрувато всміхнувся Адам, заходячи до кімнати. Він ніколи не забував говорити цієї фрази, хоч вона й стосувалася того, хто міг стояти за дверима в одній із сусідніх квартир. Адам освітив електричним ліхтариком газометр, акуратно записав на квитанції цифру спаленого газу, взяв гроші, відокремивши від них записку і поклавши її за стрічку шапки.

— Як справи, Адаме?

— Усе гаразд, шеф. Коли ти виконаєш свою обіцянку і пошлеш мене до лісу? У мене порозпухають вени від цього ходіння по сходах.

— Ти мені потрібний. Не забув, де ми зустрічаємося через тиждень?

— Ні. В експедиційному підприємстві.

Вони міцно потиснули один одному руки. Відвідини інкасатора з газового заводу тривали не довше, ніж треба. Обидва були досвідченими конспіраторами і знали, що навіть така дрібниця, як тривалий візит інкасатора, може принести нещастя.

“Власне кажучи, — подумав Подлясінський, — ніколи навіть побалакати з хлопцем. Отаке життя”. — І на якусь мить йому стало жаль темної камери № 311 у кримінальній в’язниці в Равічі.

Клосс швидко впорався з роботою в тюрмі гарнізонної комендатури. Справи там були ще безглуздіші, ніж він передбачав. Троє солдатів, які їхали у відпустку з фронту, облаяли унтер-офіцера, начальника патруля жандармерії, назвавши його брудною прусською свинею, і той вирішив вчинити з цього політичну справу, бо солдати були віденцями.

Клосс змушений був закликати його до порядку. Унтер-офіцер аж побагровів од злості, коли обер-лейтенант Клосс коротко пояснив йому різницю між солдатами-фронтовиками, які на тиждень вириваються з пекла Східного фронту, і жандармським щуром, що від початку війни сидить у глибокому тилу і зганяє свій жир, переслідуючи солдатів, що проливають кров за фюрера.

Хлопців він, звичайно, наказав випустити, а унтер-офіцерові заявив, що за свавільну затримку солдатів-відпускників його буде покарано. Для себе ж цілком несподівано, під час допиту солдатів (аж ніяк не героїв, як Клосс доводив жандармові, але бувалих фронтовиків, що з’їли чимало солдатської каші), він дізнався про дислокацію двох бронетанкових полків і однієї піхотної дивізії.