— Як ви себе почуваєте, обер-лейтенанте Клосс? Ви можете відповідати? — почув її голос.
Він зрозумів, що вона казала, хоч водночас усвідомив собі — слова ті були сказані іншою, якоюсь чужою мовою. Іншою мовою говорила до нього мати, іншою мовою щойно мислив він сам. Але ж він чудово зрозумів, що ця жінка говорила до нього? До нього? Дивно, адже вона зверталася до якогось обер-лейтенанта Клосса. А він же не обер-лейтенант Клосс, він Сташек Мочульський, йому дев’ять років, і він тяжко хворий на скарлатину…
Клосс почув чи скоріше відчув, що жінка йде. Побачив перед собою вузьку смужку підвіконня, а під ним кілька секцій радіатора. Почав їх лічити — одна, дві, три…
І знову через кілька годин, а може, й днів, він почув якісь голоси. Не розплющуючи очей, він торкнувся обличчя долонею і не відчув пов’язки. Поволі розплющивши очі, Клосс побачив чоловіка в білому халаті, накинутому на мундир, а обіч нього ту саму дівчину з непокірливим волоссям, що вибивалося з-під чепця. Золоте пенсне на носі чоловіка забавно підстрибувало при кожному русі його голови.
— О, я бачу, що наш обер-лейтенант приходить до тями, — промовив чоловік.
— Де я? — запитав Клосс.
— У шпиталі в Вісбадені, обер-лейтенанте Клосс.
— Як я тут опинився?
— Розбомбило ваш поїзд, — відповів лікар. — Вам ще добряче поталанило — живими лишилося всього двадцять чотири чоловіки, а вас майже не поранило.
— Але в мене все болить.
— Удар, легка контузія, можливо, струс мозку. Вас не млоїть?
— Ні, тільки ніяк не можу збагнути, як я опинився в цьому поїзді.
— Із знайдених при вас документів виходить, що ви їхали до Франції.
— Ви весь час говорили про Париж, — втрутилася медсестра. — Про каштани на майдані Пігаль.
— Про каштани? — зацікавився лікар.
— Що я ще казав? — спробував підвестися Клосс, але гострий біль під лопаткою змусив його знову опуститися на подушку.
— Спокійно, — зауважив лікар. — У вас усі кістки цілі, але багато потовчених місць. Вас знайшли за двадцять метрів від насипу — очевидно, відкинуло вибуховою хвилею.
— Що я ще казав? — допитувався Клосс.
— Якісь дурниці, — байдуже відповіла медсестра. Половини я геть не зрозуміла, бо ви говорили чужими мовами.
— Не хвилюйтеся, будь ласка, — заспокоїв його лікар. — Це нормальне явище при струсові мозку. Але можу вас запевнити, пане обер-лейтенант Клосс, що ви не виказали жодної військової таємниці, а коли б навіть ви що-небудь і сказали, то все одно ніхто б нічого не зрозумів, бо пошкодження, які ви дістали, пов’язані з розладом мови.
— Відколи я вже тут? — поцікавився Клосс.
— Три дні. А через два тижні ми пошлемо вас на комісію. Але після неї на багато не важте. Підете на фронт.
— Я хочу піти, — відповів Клосс, — мене направили в частину, я мушу вже там бути.
Лікар знизав плечима, золоте пенсне знову стрибнуло в нього на носі. Він поправив його лівою рукою, і тільки тепер Клосс помітив, що замість правої руки в нього звисає порожній рукав.
— Буде так, як ви хочете, — відповів лікар. — Сестро, з завтрашнього дня давайте пацієнтові посилену дієту — він мусить набратись сил, перш ніж дістанеться до своєї частини. — Лікар повернувся на каблуках і рушив до дверей. За ним подріботіла медсестра.
Клосс розгледівся по палаті. Чотири однакові білі ліжка, всі, крім одного, — зайняті. Поранені лежали забинтовані, як мумії, в одного нога була підвішена на витяжці. Чулося його розмірене дихання або хропіння, яке тільки й порушувало тишу.
Клосс заплющив очі, намагаючись пригадати те, що сталося три дні тому. Поїзд. Так, він пам’ятає м’яке купе, блакитнуваті сутінки, якогось офіцера, що лежав, зручно розкинувшись на канапі. Полковнику Клосс назвав своє прізвище, той також відрекомендувався. Що він сказав? Яке назвав прізвище? Не може згадати, хоч лусни. Якась банальна розмова. Полковник ґречно почастував його сигарою. Він не міг заснути, і тому товариство молодого обер-лейтенанта, напевно, його тішило. На думку полковника Тіде, Клосс тільки тепер пригадав, що саме так його звали, дуже багато молодих офіцерів замість фронту посилають в окупаційні війська. Полковник Тіде вважав, що це помилка, що цих молодих офіцерів кривдять, бо тільки на фронті можна набратися бойового досвіду і швидше зробити кар’єру. Клосс у всьому з ним погодився…
Так, це він пам’ятає, але що було раніше? Він сів до цього вагона в Мюнхені, сів у останню мить, коли поїзд уже рушав. Чому ж так довго чекав? У цьому й є якась загадка, але яка? Адже він пам’ятає, що прийшов на вокзал задовго до від’їзду, що з півгодини прогулювався між газетним кіоском і підземним переходом. Можливо, на когось чекав? Пам’ятає, що купив у кіоску коробку цигарок і викурив кілька до відходу поїзда. Але на що чекав? А, може, на кого? Клосс безтямно вдивлявся в секції радіатора, полічив їх — було їх чотирнадцять, — потім глянув вище. На підвіконні стояв горщик з папороттю, він нещодавно бачив такий самий, але де це було? Тільки той горщик не стояв на підвіконні.
І Клосс пригадав зненацька вітрину маленької крамниці на одному з перехресть Пулавської вулиці у Варшаві. У ній поміж купою китайської порцеляни і старою шаблею стояв горщик з папороттю — знак того, що вхід вільний. Він прийшов туди близько п’ятої, коли господар уже опускав жалюзі. За півгодини до цього Клоссів шеф, полковник Роде, вручив йому конверт з наказом про виїзд. Керівництво абверштелле пригадало, що обер-лейтенант Клосс працював по засиланні агентів у Кольбергу, і вирішило використати його досвід у Франції. Ось так обер-лейтенант Клосс дістав службове призначення в нормандське містечко Сен-Жіль. Необхідно було терміново повідомити Центр про раптове рішення німецького командування; це й змусило Клосса відвідати крамничку в глухому провулку, якої майже ніхто не відвідував. Трудність полягала в тому, що Клосс мусив виїхати негайно, бо полковник Роде вирішив востаннє скористатися нагодою передати через свого офіцера посилку для рідні у Мюнхені.
— Ти довго пробудеш у Мюнхені? — запитав антиквар.
— Не більше одного дня. У п’ятницю я мушу прибути в Сен-Жіль.
— Де це?
— Якийсь закуток у Нормандії, — знизав плечима Клосс, — пошукаєш на карті.
— Я передам, — мовив антиквар. — Інструкцію дістанеш у Мюнхені. Виїдеш з Мюнхена післязавтра, останнім паризькім поїздом. На пероні до тебе підійде наша людина і скаже, що робити далі.
— Як я його впізнаю?
— Він тебе сім упізнає, спитає, чи не їдеш ти в Сен-Жіль?
Так. Саме там, на вітрині антикварної крамнички, він бачив востаннє папороть, схожу на цю, що стоїть на підвіконні в шпиталі. І в Мюнхені він був, пригадує будинок полковника Роде з заґратованими вікнами і його дружину, гладку, кокетливу бабегу. Клосс не скористався її гостинністю, переночував у гарнізонному готелі, а потім пішов на вокзал.
Останній поїзд до Парижа відходив того дня о шістнадцятій п’ятдесят. Клосс поставив валізу в купе, яке ще порожнювало. Балакучий полковник Тіде з’явився пізніше. Клосс вийшов на перон і почав прогулюватись від поручнів підземного переходу до газетного кіоска. Повз нього проходили якісь люди, але ніхто не підійшов і не спитав, чи їде він у Сен-Жіль.
Уже спалахнув зеленим вогнем семафор, коли Клосс побачив, як з тунелю вибіг чоловік у формі залізничника, і інтуїція підказала йому, що це саме той, на кого він чекає. Паровоз різко й пронизливо засвистів, чувся грюкіт дверей вагонів. Чоловік також упізнав Клосса.
— Твоє переведення, — квапливо сказав він, — захопило нас зненацька. Зв’язок на місці, в Нормандії. Тебе знайдуть. Запам’ятай пароль: “У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”. Відповідь: “Зюзанна любить їх тільки восени”. Далі тобі скажуть: “Вона шле тобі свіжу партію”. Повтори.
Але Клосс не встиг повторити. Поїзд рушив, поволі набираючи швидкості. Він скочив на підніжку найближчого вагона, побачив, що залізничник уже зник у юрбі.
Клосс зайшов до вагона, наткнувшись у проході на кондуктора-служаку, який вичитав йому нотацію про те, як небезпечно стрибати в поїзд на ходу.
