— Сама ваша присутність — уже загроза, — сказав Гофберг. — Люди, яких я вам дав у поміч, повинні заходити до вас по кілька разів на день і навіть уночі, доповідати, що в них було на обід і що б вони хотіли з’їсти на вечерю. Адже стан загрози, чорт забирай, повинен виникнути в мешканців будинку, а не в нашої людини. А може, ви хочете, Клосс, щоб я прислав гувернантку, яка водитиме вас за ручку? Судячи з характеристики з попереднього місця служби, ви — офіцер самостійний і інтелігентний. Так пам’ятайте, що наступну характеристику писатиму вам я. Хайль Гітлер! — верескнув він на прощання і поклав трубку.

Клосс розсміявся, скрутив цигарку, запалив і тут же пошкодував за своїм сміхом. А може, Гофберг щось пронюхав? Може, провалився хтось із підпільників? А можливо, йому вдалося розкрити явку в годинникаря, і всю цю гру затіяно лише для того, щоб викрити його, Клосса, як агента польської розвідки? Він повинен чекати, нікуди звідси не відлучаючись; завдання зв’язало йому руки й ноги, а оці люди, шестеро солдатів на чолі з фельдфебелем, що приїхали з ним сюди і обжираються зараз яблуками з графського саду, можливо, приставлені не охороняти його й допомагати йому, а навпаки — стерегти й не спускати з нього очей. Недаремно вранці, пригадав Клосс, блукаючи знічев’я по фільварку, він кілька разів здибав одного й того ж солдата. Звичайно, можливо, що солдати нудьгують так само, як і він, і так само, як і він, заглядають з цікавості в усі закамарки. А якщо ні?

Але для чого треба було Гофбергові ставити йому пастку? Якщо яка-небудь важлива ланка зв’язку справді провалилася, якщо хтось виказав Клосса, то годі було б зробити очну ставку, кілька разів простежити або, нарешті, створити безвихідне становище й змусити Клосса зайти до годинникаря з повідомленням. Ні, це не дуже ймовірно. Та все-таки щось його тривожить, роль, яку йому наказано зіграти, надто неясна, щоб Клосс не міг підозрювати пастки.

Він спробував тверезо обміркувати ситуацію. Врешті-решт, у нього дуже мало підстав, щоб серйозно сподіватися пастки. Ні, це всього-на-всього загострений інстинкт самозбереження, звичка вівці, перебраної у вовчу шкуру, яка роками живе у вовчій зграї, змушує Клосса брати до уваги навіть найменший сигнал небезпеки.

Припустимо, що Гофберг і справді вирішив добути документацію Лятошека, чого не вдалося зробити кільком його попередникам на посаді шефа тутешнього абверштелле. Легкий, міцний і стійкий до високих температур сплав, винайдений польським інженером, — ласий шматок для авіаційної промисловості рейху.

Та в усій цій історії є доля іронії, якої, напевно, не помічає не тільки Гофберг, а й інші аси контррозвідки “великого рейху”, що полювали за документацією Лятошека, і яку легко завважив тільки Клосс. А саме: фашисти, котрі йменують себе “юберменшами” — надлюдьми, прагнуть скористатися плодами думки слов’янської “підлюдини”, народженої в країні, господарство якої вони презирливо називають “polnische Wirtschaft”![5]

Отже, це може бути не пастка, а своєрідний екзамен, яким Гофберг хоче перевірити свого нового офіцера. Полковник справді хоче добути документацію цінного сплаву, і його міркування, що вона знаходиться десь тут, цілком правдоподібні. Тікаючи від німців, родина Лятошеків залишає в Пшетоці найдорожче: дитину і документацію винаходу.

Придуманий ним спосіб знайти картонну течку (невідомо чому Клоссові здавалося, що це буде саме картонна течка, хоч з таким же успіхом це могла бути й металева скринька) свідчить, що Гофберг не такий простак, якого з себе вдає. Несподіваний арешт, обшук могли б не дати ніяких наслідків, а точніше, напевно не дали б їх, оскільки Пшетоцький міг сховати невеликий предмет (все одно, чи то течку, чи скриньку) деінде, можливо, в когось із вірних слуг, хоч на перший погляд він не здавався людиною, що має друзів у бараках. Міг також вивезти його в один із сусідніх маєтків або закопати в землі в тільки йому відомому місці.

Теоретично є, звичайно, можливість “перекопати весь фільварок”, як сказав Гофберг. Але ж тільки теоретично, бо щоб перевірити лише за допомогою міношукача близько чотирьохсот гектарів маєтку, з них понад сімдесят гектарів лісу і мочарів, вистачило б роботи кільком десяткам людей на кілька років. Через те Гофберг обрав найкращий варіант: створити загрозливу обстановку, посіяти в Пшетоцького підозру, що цінним матеріалам загрожує небезпека, й примусити його переховати їх.

До цього моменту мета Гофберга збігається з метою Клосса. Він теж охоче роздобув би документацію Лятошека і передав би її куди слід. Але в Пшетоці повинен з’явитися ще хтось, людина, яка, можливо, не признається Клоссові, яка сама вирішить, чи потрібна їй Клоссова допомога, яка намагатиметься використати створену Клоссом загрозливу обстановку для того, щоб добути матеріали або як-небудь виманити їх у Пшетоцького.

Стривай, стривай… Якщо їх виманити, то це може зробити тільки добре знайома Пшетоцькому людина, котра має право знати, що документація знаходиться в старого, і запропонувати безкорисливу допомогу. Цього Клосс не повинен допустити.

Але поки що в Пшетоку не приїхала жодна людина, яка могла б звернутися до графа з такою пропозицією. Йоланта Кшемінська, напевно, не входить у цю гру (вже наступного дня Клосс довідався, що молодшу дівчину звуть Зосею і вона — онука Пшетоцького; старша ж і гарніша, в очах якої ще першого вечора на сходах він побачив стільки зневаги, — гостя, дочка якогось давнього друга господаря); важко припустити, що старий лис зможе до такої міри довіритися молодій жінці, яку він пам’ятав ще дівчинкою з кісками.

Може, Зося? Запальне дівча, що відкрито демонструє свій патріотизм? Дурниці. Вона могла б це зробити тільки на бажання батьків, але якби Лятошек був у руках у німців, вони навряд чи шукали б документацію, а скоріше намагалися б змусити його відтворити її.

Залишаються слуги. Ян, котрий, як уже встиг з ясувати Клосс, служить камердинером у Пшетоцьких майже сорок років; його дружина, дебела буркотлива жінка з червоним лицем, що майже не виходить з кухні? А може, Марта — їхня дочка, котра з незворушним обличчям стелить йому ліжко і прибирає кімнату? Ні, все це безглуздя. Агент ось-ось з’явиться, а поки що він змушений скоритися наказу Гофберга — сидіти і чекати.

Клосс вчасно зробив спритний хід, приховавши, що розуміє польську мову. Вже наступного дня після його приїзду, коли Клоссу подали в залі сніданок, Пшетоцький під час розмови з обер-лейтенантом (цього дня він був трохи добріший і не так гаряче виявляв свою зневагу перед вискочнем, з яким мусив ділитися шматком хліба) промовив ні сіло ні впало по-польському: “Пан обер-лейтенант вимастив собі рукав мармеладом”. “Що?” — перепитав по-німецькому Клосс, дивлячись з незворушним обличчям на Пшетоцького.

Старий швидко попросив вибачення, сказавши, що звертався до внучки. Дівчата перезирнулися, а в куточку вуст Йоланти Клосс помітив щось схоже на усмішку.

Одначе на цьому граф своїх штукенцій не облишив, ще кілька разів він пробував спіймати Клосса. Якось Зося, що майже весь час мовчала, сказала Клоссу, дивлячись йому просто у вічі: “Знав би ти, як я тебе ненавиджу, солдафоне!”, а Йоланта з своєю звичною, ледь помітною, усмішкою хутко “переклала”, що Зося питає, як давно пан обер-лейтенант не бачив своєї родини.

Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.

Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав: