— Можеш обернутись, але не підходь!

Антикварна річ — воронований пістолет, начинений кулями! Де вона його відкопала? Справді, майже дівчинка, одна з наймолодших Сестер. Ондрій добре її пам’ятає. Рожевий комбінезон молодої — так-так, вона нещодавно побралася з інженером енергетичного захисту… Як її звуть? Ага, так, Віра. Разом з п’ятьма-шістьма друзями затіяла щось на зразок студії відеофільмів. Корисна справа: хроніка польоту, аматорські розважальні стрічки за участю добре знаних осіб… Треба сподіватися, що під Жовтим сонцем її нащадки стануть Люм’єрами колонії.

— Якщо ти, Сестро, зараз же кинеш зброю, обіцяю говорити з тобою як друг, — якомога проникливіше й переконливіше сказав Ковалик. — І не викликатиму санітарів.

— Мені цього мало, — відповіла Віра. Пістолет витанцьовував у неї в руці. — Відійди до стіни й дозволь мені взяти Святиню. Мені буде важко вбити тебе. У тебе росте син. Але я це зроблю, якщо ти не скоришся.

…Це вже не страх, а щось інше, подібне до настирливої ідеї… А втім, байдуже. Головне — дівчисько вистрелить, не задумуючись. Ондрій примусив себе всміхнутися— ласкаво й поблажливо, наче шибеникові, який нашкодив.

— Ти, звичайно, хочеш прочитати записи сокровенного знання?

— Так!

У дзвінкій відповіді прозвучало безумство.

— Але ж Святиня вб’є тебе!

— Я в це не вірю!

— Припустимо, ти маєш рацію. Все одно ти не зможеш розшифрувати запис, бо Оракул підкоряється лише двом: Дідусеві Протісу, а відсьогодні — мені.

— Тоді ти сам зв’яжешся з Оракулом.

У неї не було ніяких вагань. Вічко пістолета виразно піднялося й втупилося в перенісся Ковалика.

— Гаразд. Але май на увазі: я не зрушу з місця, доки ти не розповіси мені все. Давай сядемо навпроти. Бачиш, біля мене немає ніяких панелей. Я не зможу подати сигнал. Отак. Покласти пістолет на стіл. У разі потреби встигнеш схопити. Слухаю тебе, Віро.

Треба було виграти час, і Ондрій виграв його. Розмірені, переконливі фрази заспокоїли збуджену Сестру, яка мало не марила.

Віра слухняно опустилася на стілець, Ондрій сів на червоно-жовту канапу. “Злочинниця” довго мовчала, нарешті заговорила. Її сповідь була незвичною…

Чоловіка свого, Халіба, Віра зневажала. Звірившись йому, не побачила нічого, крім боягузтва, крім умовлянь забути “крамольні” думки, піти до лікаря, а потім і погроз у дусі патріархального кодексу Старійшин: “Я твій чоловік, я забороняю…”. Пістолет належав покійному батькові Віри, який загинув на дев’ятнадцятому році польоту під час аварії магнітної пастки. Точніше, навіть не йому, це був спадок від пращура — учасника останньої світової війни, офіцера-гвардійця…

Звичайно, Халіб кохає її, тому підніме тривогу не відразу. Але часу все одно мало. Вона спробує стисло пояснити, як прийшла до свого жахливого відкриття.

їхня група задумала справжній відеолітопис. Багатогодинний фільм, що охоплював увесь переліт — від старту до майбутнього фінішу. Серіал мали б закінчити майбутні покоління. Віра запропонувала кілька перших серій присвятити втраченій Прабатьківщині.

Плівок, знятих ще на рідній планеті, було дуже багато, доводилося прискіпливо відбирати, щоб утворився цільний, стрункий образ загиблої домівки Гнаних. Переглядаючи касету за касетою, члени групи зітхали й навіть втирали сльози.

Вітчизна була сповнена краси й міці. Вона була багата на воду, та найбільше захоплення викликали океани. Легкі безстрашні вітрильники перелітали з гребеня на гребінь, наче заграваючи з караванами вантажних платформ, які наосліп непохитно повзли крізь пелену зливи. Небосхил змінював гнів на милість і розпливався широченною блакитною усмішкою над дзеркалами в коралових рамах, в яких відбивалися зірки пальм. З-поза проток пасмами гір, блиском і різноголоссям насувалися береги материків. Там діялося неймовірне. Линули над кришталевими майданами, звивалися довкруж стебел та вінців якогось висотного надміста хмари вільних літунів. А ще вище прекрасними люстрами виблискували, пропливаючи в нічному небі, орбітальні міста…

Гамірно, дружно й відкрито жили Прадіди. По-сусідськи зберігаючи межу, до островів розуму підступало дике життя. Віра та її друзі, які ще з дитинства щиро захоплювалися затишним зоосадом ковчега, були просто вражені тим, що побачили: зграями пташиних базарів та лавинами бізонових отар, рудим мазком тигрової шкури на білині зимового лісу чи снопом різнобарвних стріл, викинутих із глибини тропічного рифу.

Чим довше порпалися вони на стелажах із відеокасетами, чим більше дізнавалися про вже неіснуючу планету предків — тим сильніше пригнічувала думка про те, що такий квітучий оазис Всесвіту міг загинути через безглузду космічну випадковість. Але нікому й на думку не спадало взяти під сумнів вірогідність Катастрофи. Справа була не тільки у вихованні. Кожен міг знайти на полицях кристали із записами цілих томів небесної математики, з фотографіями, зробленими з допомогою найпотужніших телескопів…

Років за тридцять до старту Летючого Світу вчені визнали Катастрофу неминучою. Тоді й почали споруджувати ковчеги, які мали врятувати хоч би частину людства й надбаних ним духовних цінностей. Обсерваторії вели спостереження аж до кінця…

Кадри, зняті з борту світлольота, який стартував останнім, вони побачили вперше ще в школі. Не розуміючи до ладу того, що відбувалося на екрані, зачаровані фієрією вогню, діти спостерігали, як зловісно спалахує й розбухає гнійно-оранжевим пухирем Сонце — достоту глибоководна риба, викинута на берег.

Неприємностей із світилом чекали десь через п’ять — десять мільярдів років — у незбагненній для свідомості глибині часу, коли, “можливо”, й людина вже не існуватиме”. Але спрацювала в сонячному ядрі якась непередбачена реакція — і ось розпечена риба ковтає, наче жуків, темні кульки планет і, розбухла у величезну, тремтячу від напруги кулю, репаеться, вивергаючи потоки полум’я далеко за межі спопелілої системи…

Корабель, з борту якого було відзнято цю жахливу трагедію, встиг передати відеозапис усьому флотові ковчегів, перш ніж Летючі Світи розійшлися навіки. Кожен світлоліт прямував до іншої зірки: так було більше шансів знайти планету, придатну для колонізації.

Старші школярі, як правило, просили знову показати фільм про Катастрофу. Й вечір перегляду був для них жалобним.

На жаль, у корабельному епосі не можна було обійтися без цього скорботного розділу, тому відеогрупа знову повернулася до жахливих кадрів…

Кожен узявся до улюбленої теми. Один монтував фільмотечні матеріали про космонавтику Прабатьківщини; другий так і не знайшов нічого цікавішого від океанів, третій узявся за історію воєн… Віра обрала серію, присвячену виконавському мистецтву, такому давньому й різноманітному, що воно ніби представляло самостійний густонаселений світ. Вона розповіла Ондрієві про дивний жанр — фантастичні кіноказки. Їх, схожих одна на одну, було чимало. Віра тішилася бутафорськими дивами, забуваючи, що перед нею тіні загиблої культури. Часом їй здавалося, що яскраві міфи становили значну й важливу частку світогляду Прадідів й обійтися без них неможливо. Інколи весь жанр фантастики видавався грубим, позбавленим смаку набором шаблонів.

Якось Віра подумала, що ніколи раніше у людей не було міфології більш підступної й аморальної.

Не раз поблажливо всміхалася вона, дивлячись, як Володар Пітьми, такий собі кібернетизований Сатана, який протистоїть усій ясній світобудові, намагається винищити славних русявих, блакитнооких хлопців, які шукають викрадену принцесу. То заганяв Володар прямодушних парубків у кільце повторюваних подій, то цькував їх гамма-випромінюючим драконом, а насамкінець узяв та й підірвав на їхньому шляху безневинну зірку. Світило здулося, наче глибоководна риба, викинута на берег, — і раптом луснуло, розтікаючись потоками буйного полум’я…

— …Я недарма переглянула, може, сто кіло метрів плівки. Око звикло. Навчилася відрізняти, де справжній документальний кадр, а де комбінований, підставний. — Відчувалося, що Вірі важко говорити, вона ніби підшукувала слова. — Так от: ті, хто знімав двісті років тому цю казочку, й не думали видавати епізод перетворення зірки в наднову за… справжній. А от наші… Словом, це зроблене однаково, командире. Одним способом. І наша священна хроніка, й казочка. Я навіть знаю, як саме. Цей спосіб давній, як кіно. Послідовність малюнків: кожен ледь-ледь відрізняється від попереднього й…