— Навіщо відкривати Америку, коли вона вже відкрита, — заперечили йому опоненти. — Світову мобілізацію рослин уже провели ті ж таки американці. Тепер на їхніх полях ростуть пшениця з України, ячмінь з Малої Азії, рис із острова Формози, суданська трава з Африки…

— Правильно, — відповів Вавилов. — Але як шукали американці? Наосліп, навмання. Вони побували всюди, де могли, і взяли все, що бачили. Багато з того, що вони зібрали, у них не прижилося. Ми маємо шукати інакше. У нас обмаль часу і коштів. Тому ми заздалегідь повинні знати, що шукати й де шукати. Для цього й потрібна точна карта світового землеробства. В загальних рисах її вже складено. Думаю, що першу закордонну пошукову мандрівку слід здійснити до Ірану…

Звичайно, організувати в той час, а це був неспокійний 1916 рік, велику експедицію було важко. Допоміг, як визнавав сам Вавилов, випадок і… ентузіазм самого Вавилова. Тоді царська Росія вела війну з Туреччиною. Серед військ, які квартирували в північних провінціях Ірану, поширилась невідома хвороба, яка на очах знесилювала армію. Підозра впала на місцевий хліб, який споживали солдати. Своє слово мали сказати вчені.

Прибувши до сусідньої країни, Микола Іванович швидко встановив причини хвороби. Виявилось, що іранська пшениця була заражена отруйними плевелами і для споживання не годилася. Корінні жителі до неї звикли, а ось для інородців вона була протипоказаною.

Убезпечивши своїх співвітчизників від лиха, молодий вчений міг повертатися назад. Та на цьому місія Вавилова не закінчилась — його експедиція тільки розпочиналася. “Ми задумали, — писав пізніше Микола Іванович, — складний маршрут, який дав би змогу охопити найголовніші землеробські райони Ірану”. Цей маршрут для російського вченого виявився надзвичайно плідним — стала цілком очевидною вражаюча концентрація багатств різновидностей пшениці з наближенням до стародавніх осередків землеробської культури. “Культура поля завжди йде рука в руку з культурою людини”, — скаже згодом учений.

Окрилений першим успіхом, Вавилов повертається до Тегерана, але на батьківщину не поспішає — навіть не перепочивши, вирушає на… Памір. Там, високо в горах, на нього чекає унікальна знахідка — абсолютно новий, невідомий досі різновид жита.

— Цей непримітний зовні колосок вартий усіх п’ятдесяти двох різновидностей пшениці, знайдених в Ірані, — сказав Микола Іванович своїм супутникам. — Він переконливо потверджує нашу теорію світових центрів походження культурних рослин. Заради цього треба було побувати на Памірі.

Одначе памірська знахідка, якій так радів учений, мало не коштувала йому життя.

…Гірська стежка над рікою Пяндж. Як змія, вона круто в’ється поміж скелястими узвишшями. В окремих місцях, на крутих поворотах, її заміняє штучний настил — забиті у щілини палі, прикриті довгими жердинами. Праворуч — стрімкий бескид, ліворуч — кілометрова, така, що й шуму річки не чути, безодня. Завширшки цей карниз — метр-півтора. Овринг — стежка без опори, повітряний перехід.

Одного разу на такому хисткому переході понесли налякані орлами коні. Вавилов їхав попереду. Він ледве встиг притиснутись до шиї коня, уникаючи смертельного зіткнення з камінним виступом, що низько нависав над головою. Ще й крикнув своїм супутникам, і ті вмить попригиналися до схарапуджених коней.

Коли овринг залишився позаду, начальник експедиції зліз з коня, витер спітніле чоло і, дивлячись, як плавно ширяли над прірвою орли, вимушено всміхнувся:

— Так ніхто б і не дізнався про нашу загибель. Хіба що ці птахи… Та що їм до нас? Вони тут царі, боги!

А поряд стояли киргизи-провідники і молилися на самого Вавилова, як на бога, що врятував їхнє життя.

Нелегко давався світовий перепис культурної флори!

Повернувшись з памірської експедиції, Микола Іванович з головою поринув у вир революційних подій. Він усім серцем сприйняв оновлюючі вітри Жовтня і з новим запалом узявся за оновлення рідної землі.

У червні 1920 року на III Всеросійському з’їзді селекціонерів він обнародував свій “Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості”, який був розцінений як видатне досягнення молодої радянської науки.

Через рік тридцятитрирічного професора слухали учасники Міжнародного конгресу з сільського господарства, який відбувся у США. Виступ Вавилова став сенсацією. “Якщо всі росіяни такі, як Вавилов, — писали газети, — нам треба дружити з Росією. У біології з’явився свій Менделєєв”.

А “Менделєєв біології” вже поривався в нову експедицію. Його вабив Афганістан. Протягом віків доступ туди європейцям був закритий. Англійський мандрівник Фер’є писав наприкінці минулого століття: “Іноземцю, якому випаде побувати в Афганістані, вийти звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах зможуть допомогти тільки сили небесні”.

Лише 1919 року, коли Радянська Росія визнала незалежний Афганістан, кордони цієї країни були відкриті для європейців. І тільки 1924 року радянські вчені вирушили туди шукати батьківщину пшениці. Тижнями вони йшли навмання — не було шляхів, не було карт, провідники відмовлялися вести “білих прибульців”. Ось уривки з щоденника Вавилова:

“20 жовтня.

Шлях через перевал Парун… Віддалік видно вічні сніги. Караван ледве посувається перевалом. Люди й коні загрузають у снігу. Ніяких слідів дороги не видно… Точка перевалу — 4760 метрів.

21 жовтня.

Зупиняємось надвечір у лісі біля струмка. Розпалюємо величезне вогнище, щоб відігнати звірів…

22 жовтня.

Йдемо на Ваму… Дорога важка, простуємо стрімкими високосхідними кам’яними підйомами. Раз у раз на самій дорозі виступають прямовисні скелі, величезні купи кам’яних завалів. Ще важчими стають спуски… Кілька разів розвантажуємо в’юк і переносимо його на руках, а коней з великими зусиллями проводимо по кручах… Щогодини то одне, то інше нещастя: ось кінь повис над кручею, ноги в розколині; ось ягтани (в’юки) котяться з кручі до річки. Починаючи від самого перевалу Парун, коні без підків. Усі наші думки — аби коні вціліли… Що ближче до Вами, то важча дорога. Зупиняємося щопівгодини й міркуємо, як перебратися з каменя на камінь…

23 жовтня.

Виїжджаємо з Вами. Ніхто не погоджується вести караван, кажучи, що в Гуссаліку багато розбійників. Ледве вдається умовити чотирьох кафірів, видавши їм наперед по п’ять рупій, довести нас хоча б за кілька кілометрів до Гуссаліка, не входячи в нього. Дорога жахлива… Наче хтось навмисне вигадав перешкоди на кожному кроці, — то круча, то кам’яні уступи з метр заввишки. Переходимо напівзруйнованим мостом. Перший кінь провалився в плетиво мосту з гілок. Будуємо міст, носимо Дерева, каміння…”

Сам Вавилов, мандруючи по афганських долинах і горах, не раз ставав лікарем. Якось його зупинила група схвильованих вершників. Хтось стріляв і тяжко поранив їхнього “губернатора”. Російський доктор має допомогти.

Вавилов не став переконувати їх, що ніякий він не лікар, а негайно взявся до справи. При світлі численних смолоскипів він промив теплою водою рану, змазав йодом і ретельно забинтував.

Коли вавиловський караван був уже в дорозі, його знову наздогнали вершники. Зіскочивши з коней, впали перед начальником експедиції навколішки й гаряче дякували за зцілення їхнього вождя.

— Хоч ми й не ескулапи, — говорив опісля Микола Іванович своїм супутникам, — але подати руку допомоги стражденним — обов’язок кожної людини. Хоча, по правді, це ми повинні дякувати афганцям. Це ж на їхній території ми виявили “головний хліб землі”…

Тритікум вульгаре Кабулікум Вав.

Тритікум вульгаре Гератикум Вав. ет. Коб.

Тритікум вульгаре Бадахшанікум Вав. ет. Коб.

У цих назвах поєдналися слова трьох народів і трьох епох.

Тритікум вульгаре — це назва м’якої пшениці мовою стародавніх римлян.

Кабул, Герат, Бадахшан — назви афганських міст і областей.

Вав. і Коб. — імена радянських учених Вавилова і Кобелєва.

Повернувшись з експедиції, Вавилов писав: “Подорож була вдалою, розвідали весь Афганістан, дісталися до Індії, Белуджістану, були за Гіндукушем. Поблизу Індії дійшли до фінікових пальм, знайшли пражито, бачив дикі кавуни, дині, коноплі, ячмінь, моркву. Чотири рази переходили Гіндукуш, один раз шляхом Александра Македонського.