Наш шлях цього дня і далі йшов лісом. Ляхи в час свого володарювання мали в ньому свою силу, користуючись ним для будівництва фортець, міст і осель. Козаки, заволодівши країною, розподілили землі між собою, і тепер цей ліс рубають, випалюють коріння і засівають землю зерном.
Усяке місто й містечко в землях козаків повні люду, особливо маленьких дітей. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, їхні чоловіки були вбиті в безперервних війнах.
Але у них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей юними і з цієї причини вони численніші зірок небесних і піску морського.
Поблизу кожного міста чи поселення неодмінно буває великий ставок, утворюваний дощовою водою чи річками, для риби. Посередині він має дерев’яну греблю, на якій лежать в’язанки хмизу, покриті гноєм і соломою; під нею течуть протоки, які крутять млини, отож люди мають разом і воду, і рибу, і млинам нічого не потрібно. Все це є неодмінно в кожному місті й маленькому поселенні.
Пристрої, що їх вони застосовують для обертання млинів, дивовижні, бо ми бачили млин, який починав рухатися пригоршнею води.
Знай, що, починаючи з Валахії і Молдавії, у країні козаків і землі московській усі шляхи проходять через середину міст і сіл, причому подорожній вступає в одні ворота і виїздить через другі, а потайних доріг повз міста взагалі немає. Так їм безпечніше їздити.
Ми виїхали з Жабокрича, після того як священики в облаченнях з корогвами провели нас за місто, як у них це заведено. Дорогою ми переїжджали через велику річку, на якій у кожній загаті зроблено шлюз для збирання риби і для млинів, так що ми чудувалися; у своїй країні друзи називаються ті, що затримують землю, а ці козаки затримують воду. Проїхавши дві милі, ми прибули в базар, або точніше місто, велике й краще пройдених нами; ім’я його Ободівка. В ньому є чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як вже розповідали, — по мосту, що над ставком посеред міста. Назустріч нам вийшли, за звичаєм, священики в облаченнях, з хрестами і корогвами, а також правителі міста і все його населення, не виключаючи дітей та жінок. У місті дві дерев’яні церкви: в ім’я Успення Богородиці і св. Михайла, величні й високі, з банями і відкритими дзвіницями, що їх ми бачили здаля. Нам траплялось відвідувати величні церкви зимові й літні, з численними скляними вікнами, які тішать серце; всі вони збудовані нещодавно, за часу правління гетьмана Зіновія Хмеля (хай продовжить господь життя його!). Імена у козаків, чоловіків і жінок, всі даються на честь найшанованіших святих.
Священики їхні мають особливий знак: вони носять ковпаки з чорного сукна з чорною опушкою, які не відрізняються від оксамитових. У багатих з них ковпаки з чорного оксамиту і з соболиним хутром. Протопоп носить суконий капелюх з хрестом; багаті — чорний оксамитовий. Перед архієреями вони стоять з непокритою головою, так само і в церкві.
Ми вирушили звідси у середу вранці 14 червня і їхали між численними садами, котрим нема ліку, і річками і праворуч і ліворуч. Бовваніли різноманітні посіви заввишки у зріст людини, наче величезне море у довжину і ширину. Проїхавши одну милю, ми прибули в досить велике місто з дерев’яною просторою фортецею, з мурами навколо, з ровами і гарматами; ім’я його Баланівка. Довкруж кожного міста, тобто за околицею, буває дерев’яна стіна, а всередині ще одна. Понад кріпосною брамою стоїть високий дерев’яний брус із зображенням розп’ятого Христа (нехай прославиться ім’я його) та знарядь його розп’яття, тобто молотка, кліщів, цвяхів, драбини тощо. Розп’яття існує з часів ляхів. І тут теж вийшли нам назустріч. За годину ми виїхали звідси і, проїхавши ще милю, дісталися трьох інших містечок, які лежать поряд на березі ріки, з трьома дерев’яними укріпленнями і трьома ровами; ім’я їхнє Сумівка. Нас повели до церкви на честь святої Параскеви.
Знай, що на дверях кожної з церков козацьких буває залізний ланцюг, на зразок того ланцюга, який накладають на шию полоненим. Ми запитали про нього, і нам розповіли, що кожному, хто не приходить до церкви на світанку після дзвону, чіпляють цей ланцюг на шию на весь день, і він лишається розп’ятим на дверній стулці, не маючи змоги поворухнутися. Це його епітимія.
За годину ми виїхали і переправились на суднах поблизу цього міста через згадану широку річку, яку називають Буг. Потім ми проїхали ще дві милі і надвечір дісталися двох містечок з укріпленнями, ровами, і високими фортецями всередині. Вони називаються Соболівка. В одній з фортець є церква в ім’я господа Христа, в другій — дві величні церкви в ім’я св. Миколи і св. Михайла. Поблизу два великих озера. Заради нас влаштували великий хресний похід з корогвами. Вранці в четвер ми встали рано. Проїхавши менше двох миль, ми прибули в інше містечко. Воно на узгір’ї, з укріпленнями і ставками навкруги і зветься Мочулка. У ньому дві високі церкви в ім’я Успіння і св. Миколи. Проїхали ще милю і дісталися трьох інших великих містечок, котрі мають укріплення, кожне окремо: їхня назва Степанівка; у кожному з них є гарна церква: одна — в ім’я Владичиці, інші — св. Михайла і св. Миколи. Але вони постраждали від вогню, бо ці містечка з числа тих, на які напали ляхи на Великдень, перебили мешканців і спалили. Слідом за цим ми прибули до другого містечка неподалік від тих, з добрим укріпленням, на ім’я Важна. Побіля згаданих містечок ставки, на витоках яких стоять млини. Тут є чудова церква в ім’я св. Миколи. Ще через милю ми прибули в друге містечко з укріпленням і церквою в ім’я св. Миколи. Воно зветься Янів. Тут ми ночували.
Усі ці містечка лежать на невеликій одне від одного відстані: і так по всій землі козаків. О, яка це благословенна країна! Не встигнеш пройти відстань, рівну відстані між Алеппо і ханом Туман, як стрінеш по дорозі десять, вісім чи п’ять поселень. Так на великих дорогах, а що праворуч і ліворуч від них, то без ліку. Кожне місто неодмінно має три дерев’яні стіни, які добре утримуються: зовнішня зв’язана з окремих частин, щоб кіннота не могла увірватися; дві інші, з ровами між ними, споруджено всередині міста. Неодмінно буває фортеця з гарматами, отож на випадок, коли мешканці будуть переможені ворогом, котрий прорветься крізь усі три стіни, то вони можуть зайти до фортеці, і в ній оборонятися. Біля міської стіни велике озеро води, широченний рів і дорога проходить через нього по вузенькому мосту. Під час небезпеки міст руйнують і тому не бояться ворога.
Більша частина цих укріплень була збудована тільки із страху перед ворогами, татарами, котрі з’являються в цій країні несподівано. Звичайно, виступаючи із своєї країни, вони не сповіщають своїх ратників, куди йдуть, щоб звістка про це не поширилась. Вони проходять відстань п’яти, шести днів шляху за один день кінним загоном. Кожен вершник має чотири, п’ять заводних коней, і, коли котрийсь з них втомиться, він сідає на іншого. Пройшовши таким чином на відстань місячного шляху, вони ховаються в горах і степах, ночами несподівано нападають і тікають, бо зовсім не мають сили для війни. Такі їхні дії у цій країні. Коли вона перебувала в руках ляхів, то кожні двадцять, тридцять, сорок чи п’ятдесят селищ були під владою одного пана, а козаки були його підданими, тобто рабами: їх примушували працювати вдень і вночі над спорудженням цих укріплень, копанням ровів і ставків для води, очищенням земель тощо. Коли ж володарювати став гетьман Зіновій Хміль (дай бог йому довго жити!), то вони отримали всі права і владу над тим самим, над чим у роботі мучились і страждали: вороги ошукались у своїх розрахунках.
Уставши вранці у п’ятницю, ми проїхали одну милю й прибули в містечко на ім’я Обозівка. Воно оточене ставками води й млинами. У ньому є гарна церква. Фортеця ж і всі стіни згоріли, бо це містечко з тих, котрі були спалені безбожними ляхами у ніч перед Великоднем. Оскільки це містечко було добре укріплене, то мешканці сусідніх селищ тікали до нього. Невірні обложили їх, і що люди були не готові до оборони, то вороги перемогли, накинулись на них і всіх перебили мечем; таким чином, вони зробились співучасниками господа їхнього Христа у стражданнях. Їх було тисячі. Круг цього міста є ще чотири селища, з якими було вчинено так само.
