«Плюси при здійсненні цієї операції значно переважують мінуси, які можна, звичайно, побачити. І російській армії це теж потрібно, щоб пограли мускулами наші хлопці, які втомилися від «дідовщини», просиджуючи строки своєї служби в казармах, у глибинках Росії, не знаючи — де ворог, хто супротивник, до чого себе готувати морально й фізично. Це було б очищенням для всіх нас» (с. 75).

«Нехай Росія благополучно зробить свій останній «похід» на південь. Я бачу російських солдатів, які збираються в цей останній південний похід. Я бачу російських командирів у штабах російських дивізій і армій, які прокреслюють маршрути руху військових з'єднань і кінцеві точки маршрутів. Я бачу літаки на авіабазах у Південних округах Росії. Я бачу підводні човни, які спливають біля берегів Індійського океану, і десантні кораблі, що підходять до берегів, по яких уже марширують солдати російської армії, рухаються бойові машини піхоти, пересуваються величезні маси танків. Нарешті Росія завершує свій останній військовий похід» (с. 142–143).

Ви гадаєте, це марення? Анітрохи!

Приховуваний правителями Росії від чужих очей «план виходу на теплі моря» нарешті висловлений на повен голос. Мрії династії Романових потрапили до голови людини, яка бажає їх здійснити.

Сотні років, то процвітаючи, то відповзаючи назад, вершить свої «планові» справи Російська імперія. На очах у всього світу. Століттями не відмовлялася від цих «цілей» ні за Романових, ні за комуністів. І повірте — не відмовляються від «завдань», від «походів на південь» і зараз. Ця чорна примара висить, як дамоклів меч, над імперією, і вона все тягнеться й тягнеться до меча.

Ось про що писав О. В. Храповицький, статс-секретар імператриці Катерини II:

«1792 рік, 26 січня. Ще запитали про пакети, і знайшли проект Потьомкінський про завоювання Персії, якого шукали, — папери ці взяли і в себе залишили» [23, с. 259].

Співає пісню Жириновський не свою — імперську, стару, та й комуніст-диктатор Сталін охоче підспівував цій нахабній пісні своїм голосом. Вольфович лише бачить «похід» у сучасному оформленні: танки, підводні човни, літаки, дивізії, армії.

Не буду цитувати іншу статтю Володимира Вольфовича, цього «сина юриста», — «Про збирацьку роль Росії та молодих вовків» із газети «Известия», № 77 від 23 квітня 1994 року.

Скажу лише — там він узявся за країни СНД і власне Росію. Бути «Великій Росії» в губерніях, і горе тому, хто противитиметься, йому взагалі нічого не світить — навіть губерній. Зникне, припустімо, Татарстан, або Соха-Якутія — і нехай. Так повелів Жириновський. І — не переч!

А план виходу до Індійського океану, як бачимо, поцупив Вольфович у «розпусниці-імператриці». Оце мастак! Навіть не подумав, адже Катерина II сховала «ці папери», щоб передати Платонові Зубову, останньому своєму фаворитові.

Давно «відійшла в інший світ матінка». А нічого ж бо не змінилося!

1994 рік

Давно всі чекали слів Солженіцина про сьогоднішню Росію. І ось нарешті цей «великий демократ», цей «правозахисник» висловився. І так, що багато хто здивувався! Хто чекав від Олександра Ісайовича зважених слів — розчаровані. Але багатьом ці думки сподобалися. Особливо тим, хто прийняв його рецепт, «як нам облаштувати Росію». Яким би демократом не був росіянин, великодержавний шовінізм завжди якоюсь мірою йому властивий. Найбільше він властивий людям, народженим на стику націй, так званим «напівкровним». Думка ця висловлена не для образи когось, а як констатація фактів, поданих нижче.

Найбільше змішаних шлюбів між українцями і росіянами. Здавалося б, живи, радій. Не виходить. Люди від змішаних шлюбів, як правило, клянуться в щирій любові до України, до українців, але самі бажають бути росіянами. І неважливо, хто росіянин, батько чи мати. Бути росіянином — вигідно.

Ми не забули, як свого часу нам клялися в братстві й любові і Михайло Горбачов, і Олександр Руцькой. Тепер зізнався в братанні Олександр Ісайович.

Лихо наше ось у чому: якщо раніше нам клялися в «любові» люди, які йшли з політичної арени, то сьогодні з'явилася людина, яка повернулася з еміграції, є в зеніті слави і раптом «запалала любов'ю» до своєї «наполовину» Батьківщини.

Солженіцин привселюдно заявив, до якого табору він примкнув у Росії. У своїй статті «Вибратися з-під уламків комунізму» (газета «Известия», № 83 від 4 травня 1994 року) Солженіцин по-панськи сварить Жириновського: «Жириновський — це зла карикатура на російського патріота: мовби хтось його фігурою хотів подати світу російський патріотизм — огидним чудовиськом». І далі в цьому ж абзаці: «Навіжені, крикливі й божевільні заяви Жириновського не мають ґрунту в психології нашого втомленого народу, змученого сімдесятип'ятилітнім комунізмом».

Ото вже, Олександре Ісайовичу, не лукавте! Я вам нагадаю ваші слова:

«Туреччина — вмирає, і треба брати спадщину… Дуже було заманливо! — почати нове царювання зі славного взяття Царграда, недоступної мрії всіх предків Миколи І. Справді, колись же й комусь треба виконати це історичне завдання Росії, повернення (начебто Росія там уже бувала! — В. Б.) до візантійського попелища, — і раз назавжди захистити всіх слов'ян. Якийсь внутрішній голос підказував Миколі, що цей час настав і завдання — на його плечах. Константинопольський посол уже склав для себе письмові інструкції від імені Государя — право в обраний ним момент викликати в Константинополь наш (російський. — В. Б.) флот із 30-тисячним десантом — і Микола підписав.

Прийдуть у Дарданелли чужинецькі флоти? То що ж, приймемо війну і з усією Європою!» [15, № 3, с. 7].

Так Росія мислила вийти до Середземного моря. А те, що саме вона, Росія, занапастила Туреччину, Солженіцина, як і царя Миколу І, не турбує. Подумаєш, Туреччина вмирає, гине великий народ. За Солженіциним — туди йому і дорога! Аби тільки швидше прихопити шматок чужої землі.

Навіть попіл Царграда згадав. Ось лише навіщо — не зрозуміти. Адже ні росіян, ні слов'ян там раніше не було. Не жили — хоч умри! А як хочеться російському державникові бодай чимось, та поріднитися зі старовиною Царграда.

Якби захопили росіяни Константинополь, довелося б востаннє переписати історію Росії, щоб довести походження великоросів не від якоїсь там Русі, а від великих предків Візантійської імперії. Яку можливість втрачено!

То чим же ви відрізняєтеся від Жириновського? Лише одним: ви шкодуєте, що не дійшли до Босфору й Дарданелл, а Жириновський — до Індійського океану. А в принципі, і вам, і йому хочеться вчинити «похід» на південь.

Ясна річ, проживши 20 років у достатку за кордоном, ви стали російським паном, вельможею, ви вмієте приховувати, а якщо подавати — то з толком, свої думки. Жириновський наразі «пре» напролом. Гадаю, і його згодом «причешуть». Дивлячись збоку, переконуєшся: між націонал-патріотизмом вашим і Жириновського — розбіжностей немає.

З приводу ж: «не має ґрунту в психології нашого втомленого народу» — вибачайте. За Жириновського голосувало майже 23 % росіян, які взяли участь у виборах. Я дуже сумніваюся, та й Володимир Вольфович теж, у достовірності цієї цифри. Знаю солідний військовий гарнізон, де за Жириновського проголосували 92 % солдатів, офіцерів і членів їхніх родин.

Повернімося до вашого «родичання» з Україною, до ваших слів:

«Придушуючи в 1919-му Україну, Ленін, утішаючи її самолюбство, прирізав до неї кілька російських областей, які ніколи в історії не входили в Україну: східні й південні території нинішньої України. У 1954-му Хрущов дозвільною примхою сатрапа «подарував» Україні ще й Крим. Але навіть і він не здогадався «подарувати» Україні Севастополь — окреме в СРСР місто центрального підпорядкування».

А ви засуджуєте Володимира Вольфовича. Навіщо? «Обнюхайтеся», як кажуть в Росії, щоб визнати один одного. І логіка у вас, як у кожної російської людини, — що моє, те моє, і що не моє — теж моє.