Хто ж міг входити до «Комісії зі складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу»?

Ось хто був особливо наближений і користувався великою довірою Катерини II:

1. Шувалов Андрій Петрович (1744–1789) — граф, син фельдмарпіала П. І. Шувалова. З 1783 року начальник «Комісії для складання записок про древню історію, переважно Росії». З 1787 р. — член Ради при імператриці, сенатор.

2. Болтін Іван Микитович (1735–1792) — історик, державний діяч, генерал-майор. Особливо агресивно ставився до критиків офіційної міфології Російської імперії, зокрема на Леклерка, князя Щербатова та ін.

3. Паллас Петро Симон (1741–1811) — член Петербурзької Академії наук із 1767 р. Учився в Німеччині, Голландії, Великій Британії. У 1768–1774 рр. очолював експедицію Академії наук, що пройшла від Нижнього Поволжя до Забайкалля. Надалі, до 1793 року, працював в Академії.

4. Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744–1817) — граф, державний діяч, історик, член Російської Академії наук з 1789 р. «Великий збирач» раритетів старовини. Постійно жив у Санкт-Петербурзі, всі стародавні рукописи, «знайдені» ним, згоріли в Москві.

5. Храповицький Олександр Васильович (1749–1801) — державний діяч, письменник. У 1782–1793 рр. — статс-секретар імператриці Катерини II.

6. Бантиш-Каменський Микола Миколайович (1737–1814) — державний діяч, історик, археограф, керуючий Московським архівом Колегії іноземних справ (178 — 1814).

Поза всяким сумнівом, ці російські діячі і низка інших взяли активну участь у «творенні» «історії Російської держави». Безперечно, саме ці люди причетні до «складання записок», які лягали на стіл Катерини II для остаточного редагування. І звершилося! В 1792 році «катерининська історія» побачила світ! Відтоді вносити що-небудь інше в оповідальний каркас історії Російської імперії категорично заборонялося! Аби переконатися, що справді відбулася колосальна містифікація, пропоную разом дослідити «Пам'ятні записки» О. В. Храповицького, статс-секретаря Імператриці Катерини П», написані ним із 1782 по 1793 рік, які пройшли багаторазову царську та церковну цензуру і видані 1862 року. Книгу перевидано в 1990 році в Москві.

Отже, послухаймо О. В. Храповицького:

«Вправлялися в Законодавстві і в Історії. — «Тепер за Закони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію (російську. — В. Б.)» [23, с. 213].

«Вправляються (Катерина II. — В. Б.) у продовженні Історії Російської…» [23, с. 244].

«При розборі внутрішньої пошти мені (Катерина II. — В. Б.) казали, що вправляються тепер у складанні родоводу Російських Великих Князів, і що це перевірка Історії та Хронології» [23, с. 263].

Як бачимо, в щоденникових записках подаються слова, особисто сказані Катериною II, що робить ці записки особливо цінними. Однак дуже дивно, що вже на початку роботи над російською історією Катерина II зіткнулася з проблемою «родоводу Великих Князів». Це більше ніж дивно. До 1563 року під особистим наглядом Івана Грозного і з ініціативи московського митрополита Макарія була написана фальсифікована «Книга статечна царського родоводу». Навіщо ж Катерині II знадобилося повторно втручатися у «царський родовід»?

Я спробував знайти відповідь або хоча б натяк на це питання в «Пам'ятних записках». Їх написав учасник і сподвижник «праць» імператриці, тож десь мав лишитися слід. І слід знайшовся.

«Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського, від Татар. Думали (Катерина II. — В. Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [23, с. 245].

«Покликали для вислуховування роздроблення Росії на удільні Князівства, під час навали Татар; їх налічили до 70-ти… «Я ще нову напишу примітку про тодішніх Татар» [23, с. 247].

«Покликали, і якийсь час читали мені Російську Історію (яка тоді писалася. — В. Б.). Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію (суздальську землю! — В. Б.); життя Св. Олександра Невського, без чудес» [23, с. 247].

Зверніть увагу, як пильно придивляється Катерина II до ХIІІ століття. І неспроста. Тринадцяте століття є ключовим у розумінні суті Московії, а пізніше — Російської держави.

Будучи, як на ті часи, чудово освіченою і всебічно розвиненою, Катерина II розуміла, де не стикується історія імперії. Читаючи стародавні літописання Київського князівства, вона бачила, що саме європейцеві одразу ж впадало в око — бездоказове і свавільне перенесення права спадщини від Великого Київського князівства на «Моксель», або суздальську землю, а згодом довільне перекладання цього «права» на Московію.

Для європейськи освіченої людини подібне — нонсенс! Свого часу і Англія висловлювала претензії на Францію. Однак до кінця XVIII століття англійські зазіхання на французький престол перетворилися чи то на європейський жарт, чи на фарс. І Катерина II про те знала. Вона розуміла: якщо подібний розрив впадає їй в очі, то згодом серйозні європейські дослідники просто відкинуть голослівні твердження московитів про їх «спадкоємне право» на історію і землю Русі. Адже на землі Русі навіть у часи Катерини II проживав самобутній, усе ще непідвладний Російській імперії український народ. Отже, саме той період історії великоросів (другу половину XII–XIII століття) слід було докорінно видозмінити. Історія наступного періоду потребувала «звичайного доопрацювання».

Діяла імператриця дуже хитро і підступно. Вона не чіпала історії Київського князівства, що становило небезпеку. Історія Русі на той час була зафіксована не лише в літописах, що зберігалися в архівах Катерини II, а й у літописах литовських, польських, шведських, угорських, грецьких, тюркських, арабських тощо.

«Залешанські» ж князівства, тобто майбутня Московія, створювалися поза зв'язком із європейською культурою і поза контактами з народами, які до кінця XII та в першій половині XIII століття могли зафіксувати її конкретизовану історію.

Російська імперія зробила, все можливе, щоб народи Поволжя та Сибіру якщо не знищити, то бодай зросійщити і примусово загнати в християнство. А Волзька Булгарія — спалена, її медресе і мечеті зруйновано дощенту, всі культурні цінності й літописи викрадено, вивезено в Московію. Як це відбувалося, ми побачимо нижче.

Однак навіть за таких умов споряджалися одна за одною експедицїї в Поволжя та Сибір, аби повністю вилучити «шкідливі для імперії» джерела. Тобто все, що ми сьогодні знаємо про походження суздальських князівств і Московїї, нам «склали» «платні співробітники» імперії — найманці Катерини II і їхні послідовники. Всі вони «складали переважно історію Росії» за «катерининськими джерелами». Після того було запроваджено жорстку церковну і державну цензуру.

Катерина II до кінця XVIII століття сконцентрувала у сховищах усі стародавні літературні та історичні першоджерела, які зберігалися до того в монастирях, церквах, навчальних закладах, у приватних осіб. Усі вони побували в руках імператриці. До того ж вона постійно поповнювала бібліотеку, музеї, архіви і сховища найкращою європейською літературою, художньою та історичною. її представники постійно нишпорили по Європі в пошуках антикваріату і стародавніх першоджерел. Грошей на такі цінності Катерина II не жаліла.

Послухаймо О. В. Храповицького далі:

«Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про древності Слов'ян, із вишукуванням первісного народу» [23, с. 12].

«Велено зібрати папери для продовження (писання. — В. Б.) Російської Історії…» [23, с. 93].

«Вправляються у продовженні Історії Російської; підніс книги і виписки, до того приналежні» [23, с. 44].

«Підніс древню Російську Ідрографію й опис Кавказу, Ренекса, мав за те подяку» [23, с. 250].

«Мав від Її Величності подяку за історичні книги, справно перевезені й розкладені одна по одній» [23, с. 248].