— Їдьмо до Ріміні, — запропонував Петр. — У портових містах, кажуть, вештається маса ландскнехтів, готових найнятися на службу.
— Мабуть, це справжня потолоч, — зітхнув капітан.
Подолавши дві милі на північ від Перуджі, вони звернули у бік від Тібру, чарівні води якого досі супроводжували їхню мандрівку, і широким шляхом рушили до єпископського містечка під назвою Губбіо, котре розкинулося на південному схилі римських Апеннін. Оскільки треба було рахуватися з тим, що подеста, тільки—но йому вдасться утихомирити юрбу, пошле їм навздогін своїх посіпак, аби ті приволокли їх назад, — якщо вже все зіпсувалося так, як це зіпсував Петр у Перуджі, заявив капітан д’Обере, то треба приготуватися до найгіршого, — і вони погнали коней чвалом і зупинилися аж увечері, коли каштанів огир уже спотикався з утоми, напівдорозі до Губбіо, у Скрітто, невеликому селищі, добре відомому тим, що там вирощували вельми приємні на смак фіги. А що в заїзді, де вони вирішили переночувати, зналися на готуванні paupiettes, то настрій у капітана д’Обере знову піднісся.
— Нарешті ми знов у безпеці, — сказав він, випроставши свої довгі ноги, коли, попоївши, потягував люльку й маленькими ковтками відсьорбував огняний напій, який пахнув абрикосами. Він почувався в безпеці до такої міри, що навіть не поворухнувся, коли за віконцем, заскленим грубими випуклими скельцями, почувся тупіт трьох чи чотирьох коней, які швидко наближалися.
— Ce n’est rien,[144] тільки спокій, — сказав він Петрові, коли той нервово потягся до меча, що лежав на столі. — Вони їдуть із півночі, з боку Губбіо, а не з Перуджі.
Вершники зупинилися перед заїздом, й один із них покликав господаря. Він вимагав фураж для коней. Капітан д’Обере з дзенькотом поставив на стіл келих, з якого щойно попивав вино.
— Mille tonnerres![145] Цей голос видається мені знайомим, — сказав він.
— Мені теж, — зауважив Петр.
— Такий пискливий голос курчати може мати тільки Цанкетті, — сказав капітан. — Але це неможливо.
Цанкетті, як ми пам’ятаємо, був той нещасний юнак, якого під час своїх перших відвідин страмбських казарм Петр застав у момент, коли він під капітанову команду намагався вистрелити з мушкета, той самий негідник і протеже Джованні Гамбаріні.
— Чому це неможливо? — запитав Петр. — Джованні, либонь, уже донесли про те, що ми йому готуємо, і було б цілком природно, якби він послав мені назустріч своїх людей, аби ті дорогою нишком перерізали мені горлянку.
— On verra, — сказав капітан д’Обере і простяг руку до свого ременя, який висів на гаку біля вікна.
І вони справді побачили, бо за хвилину в дверях з’явився плюгавий Цанкетті, мов намальований. Забачивши Петра й капітана д’Обере, він спершу страшенно перелякався, а тоді заверещав:
— Вони тут! — і притьмом щез.
Петр стрибнув до дверей, якими Цанкетті грюкнув за собою, рвучко розчинив їх, і тоді з темного коридорчика, куди ті двері виходили, гримнуло два постріли з пістоля. Якусь мить у Петра було таке відчуття, ніби його вперіщили ломакою по голові, а потім усе раптом кудись провалилося.
Через невизначений час, коли непритомність, переривана безладними снами або видіннями, в яких важливу і якусь підозріливу роль відігравав птах грифон з гербом міста Перуджі в поєднанні з веселим дракончиком із папського герба, Петр побачив, що він лежить у ліжку, а поряд на вузькому ослінчику сидить літній чоловік з обвислими щоками, кругленьким черевцем і тримає його за праву руку так, як це роблять лікарі, мацаючи пульс; ліва Петрова рука була забинтована, голова теж перев’язана. В ногах ліжка, спершись на стіну, стояв той вродливий юнак із Перуджі, який першим записався у вояки під іменем Алессандро Барберіні, спираючись на закривавленого списа.
— Барберіні, що ти тут робиш? — запитав Петр непевним і кволим голосом. — Як ти сюди попав?
Юнак усміхнувся:
— Його високість запам’ятала моє ім’я. Я ж зразу сказав, що його високість справжній зух.
— Я питаю тебе, що тобі тут треба? — запитав Петр.
— Що мені тут треба? — з подивом перепитав Барберіні. — А хіба я не завербувався у військо вашої високості? Тут майже всі, кого капітан записав, близько п’ятдесяти чоловік, і ми до послуг вашої високості.
— Perusini superbi, boni soldati, — прошепотів Петр і зітхнув з почуттям слабості і полегкості. — Ти, Барберіні, першим записався до мене на службу і ти перший, хто назвав мене моїм новим титулом. Цього я ніколи не забуду.
— Дякую, — вклонився Барберіні. — Я докладу всіх зусиль, щоб бути гідним довіри, яку виявляє мені ваша високість.
«Зарізяка, писати не вміє, а висловлюється, як справжній courtisan[146]», — подумав Петр.
Трохи перегодя Барберіні розповів, як після Петрового й капітанового від’їзду з Перуджі його, Барберіні, друзі без зайвих дискусій і роздумів вирішили втекти від подести, бо їм уже остобісіло жити під владою цього паскуди, і подалися слідом за його високістю герцогом Страмби: його високість, мовляв, справила на всіх них величезне враження, коли під самісіньким носом у подести спалила список з їхніми іменами, хоч вони й знали, що є список чи немає, подеста без особливих зусиль довідається, хто завербувався, й почне за це карати, штрафувати і переслідувати. Тим—то всі накивали п’ятами з міста, як тільки це стало можливим, а його, Барберіні, вислали вперед, щоб він затримав Петра й капітана, бо більшість із них піші, а в нього, Барберіні, кобила баска, навіть буцімто арабської породи. Оскільки вже смеркалося, Барберіні подумав, що застане його високість і капітана в Скрітто, де вони, либонь, зупиняться переночувати в тамтешньому заїзді; і справді — він їх там застав, але, maledetto, в якому стані! Капітан бився проти чотирьох розбишак, власне, проти двох, бо інших двох він уже поклав, однак з лівого плеча в нього цебеніла кров, і він уже ледве дихав, його високість лежала долі з простреленою головою…
— Не з простреленою, — поправив його лікар. — Куля тільки шкрябнула праву скроню, але вистачило й цього.
— Одне слово, з закривавленою головою і відірваними пальцями… — сказав Барберіні.
— Тільки з одним відірваним пальцем, — уточнив лікар. — Другий мені вдалося врятувати. Можливо, він не буде такий рухливий, як до того, але синьйор — не арфіст і не сопілкар.
— Тоді я оголив меч, — вів далі Барберіні, — але спершу прохромив одного з цих вояків ззаду пікою, а потім…
— Отже, у мене відірваний палець на лівій руці, — перебив його Петр, у голові в якого промайнула тривожна думка. — Який саме?
Перев’язана рука здавалася йому згустком болю, так що він не зміг би з певністю сказати, що на ній іще залишилося, а чого вже немає.
— Ось цей, — сказав лікар, показавши на другий палець зліва, — підмізинний.
— Весь чи тільки шматок?
— На жаль, весь, — зітхнув лікар. — Аж до самого кореня.
Петр зіскочив з ліжка.
— Де цей палець? Куди подівся цей палець?
— Лежіть, ви ще слабі, як муха, — сказав лікар і поклав його назад у ліжко. — 3 цим пальцем, навіть якби він і знайшовся, уже нічого не можна вдіяти, ніяка сила на світі вам його вже не приживить.
— Чому, ваша високосте, для вас такий важливий цей єдиний палець, та ще й на лівій руці? — запитав Барберіні, здивований Петровим відчаєм.
— Для мене важливий не палець! — закричав Петр. — Для мене важливий перстень, який був на тому пальці!
— Тут, на жаль, я нічим не можу зарадити, — стримано сказав лікар. — Це був коштовний перстень?
— Це була пам’ять про мого батька, — схвильовано мимрив Петр. — Алессандро, благаю вас, заради Бога, переверніть тут усе догори ногами і знайдіть мені цей перстень. У ньому чарівна сила, якою володію тільки я, а без неї ми всі загинемо, усі до одного! Це була звичайна каблучка, нічого особливого, з зображенням змії. П’ятсот цехінів винагороди одержить той, хто знайде цей перстень!
