Ізотта знову стала гордовитою задавакою, як і належить принцесі, підвелася і взяла руку Джованні, невдоволено відвернувши від нього свій дитячий сідловидний профіль. Перше ніж піти з нею, Джованні обернувся і обмінявся з Петром поглядом, коротким, але таким промовистим, що в останнього не залишилося ніякого сумніву: часи, коли вони були добрими друзями, яких при празькому дворі називали les inseparables, тобто нерозлучними, минули безповоротно й непоправно.

Другого дня після такого блискучого і пам’ятного вступу Петра Куканя з Кукані до великосвітського страмбського товариства, о десятій годині, коли слуги ще прибирали затоптану Sala degli Angeli і, спинаючись на драбини, чистили канделябри та люстри, герцогиня Діана і її дочка принцеса Ізотта сіли у величезну дорожню карету, запряжену шестериком, і в супроводі ще двох карет з челяддю та придворними дамами, під охороною сотні вершників, якими командував начальник страмбської залоги, галантний й елегантний капітан д’Обере, зухвало гарний і зарозумілий француз середнього віку, відбули в невідомому напрямку, нібито відвідати родичів.

Від’їзд двох перших дам Страмби стався так раптово, з таким поспіхом і так несподівано, що придворні, які здебільшого ще спали після вчорашнього балу, не встигли навіть як слід випровадити їх на подвір’я замку, а коли опам’ятались й усвідомили цю приголомшливу — в межах замкового світу справді приголомшливу — новину, карети вже зникли з очей, сховалися за горами, і навіть курява, що знялася за ними, вляглася. Ті, кому все ж таки пощастило побачити від’їзд високородних осіб, іще довго обговорювали його, і їхні розповіді передавалися з уст в уста, що принцеса Ізотта була несказанно гарна в своєму зелено—сірому дорожньому вбранні й милому капелюшку з китичкою, але бліда як полотно, й очі в неї були заплакані. «Ах, очі в неї були заплакані», — шепотілися в холах і в коридорах, на подвір’ях, у їдальнях і в салонах. «Це правда, що очі в неї були заплакані?» — «Ні, не заплакані, тільки почервонілі від сліз, а під ними були синці, наче після безсонної ночі». — «Що? Хто сміє стверджувати, що очі в неї не були заплакані? Сльози, великі, як горох, котилися по її блідих щоках, і вона навіть не встигала їх витирати». — «Дурниці, я стояв за два кроки від неї й ніяких сліз не бачив, вона навіть не здалася мені блідішою, ніж звикле, а от сумна таки була, така сумна, що аж серце стискалося». І так далі, і так далі.

Загальний висновок був такий: від’їзд нагадує втечу; бліде чи, принаймні, сумне лице під капелюшком із китичкою, очі заплакані, хай навіть зі слідами сліз або почервонілі від плачу й безсонної ночі — і все це після великого балу, на якому молодий arbiter rhetoricae упадав коло принцеси запопадливіше, ніж це пасувало людині такого незначного стану: далебі, світським наклепникам не важко було вишикувати ці обставини в єдиний причинний ряд. Було ясно як Божий день, що принцеса Ізотта по вуха закохалася в молодого arbitri, так глибоко зазирнула в його темні, широко розставлені очі, що забула про свою винятковість, про свою неповторність, і її довелося відвезти за гори й доли і почекати, поки підтвердиться справедливість прислів’я: «Зникне з очей — зійде з думки».

Це рішення було розумне й милосердне, таке милосердне, що аж дивно, бо безперечно можна було вдатися до цілої низки рішучіших і радикальніших засобів — провинника Петра можна було витурити зі Страмби, або послати його з дипломатичною місією до турецького султана, котрий напевно не пропустив би нагоди прикувати його до галери, або вихолостити, або осліпити, або просто кинути за грати, чи зробити так, щоб він сам — як це сталося з тим закоханим учителем музики, про якого розповідав майстер Шютце — повісився на клямці. Усе це можна було зробити, і все це вже не раз робилося з людьми за провини набагато менші, ніж зухвалий Петрів погляд на найвродливішу дівчину Страмби. Так, усе це могло статися, але той очевидний факт, що цього не сталося і що сама герцогиня потурбувалася про вивезення своєї дочки, ще більше піднесло престиж Петра при двірських колах.

Певна річ, герцог, міркували при дворі, добре усвідомлює, що робить, і якщо з Петром Куканем він не повівся так, як цей молодий lazzarone того заслуговує, то тільки тому, що за даної ситуації він не міг собі такого дозволити, і в цьому було щось неймовірне, і далекосяжне, і диявольськи важливе, і тривожне, і небувале, і щось таке, що вимагало серйозного розміркування. Очевидячки, герцог не може відважитись на такий непопулярний крок, щоб прибрати або швидко знешкодити людину, таку відому й шановану у всій Страмбі, як Петр Кукань із Кукані, героя, котрого всі вітають на вулицях і котрому під вікнами влаштовують овації, і котрого він сам, герцог, ще зовсім недавно привселюдно оголосив рятівником; але саме ця обставина, що герцог чогось, — байдуже чого — не може зробити, підтверджувала справедливість здогаду мудрого маестро Джербіно, який сказав, що слава й могутність можновладної родини д’Альбула хиляться до занепаду. Але чому ці згадані вище слава й могутність можновладного роду д’Альбула так раптово почали хилитися до занепаду? Було б наївно стверджувати, що причиною цієї зміни є те, що на страмбській сцені зненацька, наче з неба впали, з’явилися двоє юнаків, обидва ніжного віку, один іще напівдитина, другий старший на кілька горобиних стрибків. Це дурниця! Не драматичність раптового вторгнення цих двох жовторотих у життя Страмби була причиною ослаблення — можливо, тимчасового, а можливо, й тривалого — Танкредового залізного кулака. Просто герцог уже не міг і далі посилювати свою тиранію і, якщо він не бажав підбурити проти себе все населення Страмби, то повинен був зробити своє славне сальто—мортале.

Так воно було чи інакше і чи справді були обидва юнаки причиною, чи тільки випадковими акторами змін, які настали в Страмбі і зовнішнім проявом яких було раптове спорожніння на пагорку для страт біля головної страмбської брами — колеса і шибениці й справді, мов за помахом чарівної палички, спорожніли другого ж дня, за винятком двох свіжих шибеників, якихсь братів Салабетті, котрих справедливо повісили за содомський гріх з власною худобою, — отож, так воно було чи інак, шепотілися між собою двірські, ясно одне: граф Гамбаріні і П’єтро да Кукан — винятково цікаві особи, і можна сподіватися, що той, або той, або обидва разом спробують повернути згадані зміни собі на користь і під свою власну відповідальність.

Очі Страмби, які звернулися до обох молодих шукачів пригод з першої ж хвилини, як вони з’явилися на piazza Monumentale, стежили за ними й далі з неослабною увагою та цікавістю.

Граф Джованні Гамбаріні повівся точнісінько так, як і слід було очікувати від юнака вельможного походження, якому з неба впав родовий маєток, котрий іще вчора він вважав утраченим назавжди; сп’янілий від своїх успіхів, своєї незалежності й багатства, він почав жити повним життям вельможі, яким себе відчував, і домашні бали, які він давав у своєму палаці, змінювалися парубоцькими вечірками, простіше кажучи, пиятиками і веселощами в мисливському замку Такко, що теж належав йому. Бути постійним чи хоча б частим гостем графа Гамбаріні вважалося тепер бажаним, і той, кого він ніколи до себе не запрошував, вважався людиною пропащою, йому не залишалося нічого іншого, як піддатись слабодухій свідомості, що життя своє він прожив намарне. Ці гулятики здавалися цілком природними й справедливо розцінювалися як мало цікаві, але не бракувало людей і прозірливих, і далекоглядних, які надавали куди глибшого значення суспільній активності молодого графа Гамбаріні і, як каже італійське прислів’я, «шукали плями на сонці». Так, наприклад, підлий господар заїзду «У павичевого хвоста» — може, з дурості, а може, тому, що був далеко не такий підлий, як про це дозволяла судити його напрочуд людська пика, — навіть після пам’ятної події на piazza Monumentale лишився вірний своїм антигамбарінівським переконанням і перед своїми постояльцями заявляв, а, цілком можливо, за своєю давньою звичкою й доносив герцогові, що в палаці Гамбаріні збираються давні вороги д’Альбула, і серед них — синьйор Антоніо Цанкетта, багатий торговець хутрами, якого зовсім недавно випустили з в’язниці, куди його було посаджено на підставі досить обгрунтованої підозри в участі у змові Алессандро Сікурано. Так от, ці пташки, збираючись у палаці Гамбаріні, буцімто заради розваг, кують лихо, а за цими небезпечними збіговиськами стоїть особа, хоч і непримітна й малозначна, але від цього нітрохи не менш небезпечна, — аптекар Джербіно, хитрий лис і чудовий знавець тутешніх взаємин; одного разу помітили, як він, замкнувши свою крамничку, під покровом ночі обходить piazza Monumentale й бічними вуличками скрадається до заднього входу графського палацу, а тоді зникає в ньому на довгі—предовгі години. Можливо, він носить молодому графові різні види отрути, бо знається не тільки на приготуванні лікувальних засобів, але й таких, які умертвляють.