Петр не зміг притлумити в собі зітхання. «Отже, це все—таки правда, — подумав він, — імператорові й справді сподобався мій рапорт. Боже правий, коли б то батько перестав ризикувати головою заради цього свого безглуздого Філософського каменя, який казковий лад запанував би у всьому!»

Але пан Янек стояв, широко розставивши ноги, схиливши голову, немовби приготувався буцатись; він міцно зціпив губи, які витяглися в пряму лінію, й зовсім не був схожий на людину, що завдяки щасливому, легковажному поворотові думки вирішила більше не ризикувати власною головою.

— Як ви, сподіваюсь, бачите, — вів далі імператор, — наш настрій привітний, ми відчуваємо до вас прихильність, і в нас на це є свої підстави, за які ми вдячні вам.

Він замовк і поклав на коліна закіптявілий тигельок з речовиною, яка блищала, наче золото; досі цей тигельок стояв на низенькому табуреті між лівим боком крісла і віконною рамою.

— Золоту, — мовив він, — іманентно не дано бути золотом, як людині — внаслідок її народження від людини — дано бути людиною, хоч вона й подібна до мавпи, а що стосується розуму, то вона йде трохи не зразу за телятком. Золото є золото, якщо воно схоже на золото, має вагу золота, поводиться як золото й реагує як золото. А ось оце, — імператор щиколотком вказівного пальця постукав по вмісту тигелька, — справді золото, і ви, Петре Куканю, не мали слушності, запевняючи, що цей виріб вашого батька — не що інше, як олово.

— Але ж це неможливо! — вигукнув Петр. Імператор усміхнувся.

— Що неможливо, реформаторе етикету? Може, ви такого не казали?

— Казав, — відповів Петр, — але я казав це в темниці, сам на сам з батьком.

Імператор покивав головою, вдаючи з себе засмученого.

— Ох, свята простото! — зітхнув він. — Ваша нехитрість прикрашає вас, юначе, зразу видно, що духом ви чисті й не лукаві. У винагороду за цю чарівну наївність, яка нас щиро потішила, ми удостоїмо вас ордена, першим кавалером якого будете ви, щасливий юначе, бо ми засновуємо його тільки цієї хвилини. Це буде орден Білої лілії, отож ви вийдете на волю з такою оздобою на грудях, якої до вас іще ніхто не одержував. Та оскільки такий самий наївний, як і ви, ваш батько, великий мудрець і дослідник, муж шанований і бувалий, то це, далебі, гідне подивування. Ви, мабуть, подумали, що ми посадили вас разом тільки для того, щоб ви могли побесідувати й попрощатися? Fi donc,[21] панове! У вашій темниці є камін, у якому хоч і не топлять, зате він має чудову акустику. З допомогою цього каміна ми довідуємось набагато більше таємниць, ніж з допомогою всіх диб та «іспанських чобіт» чи як там іще називають ці жахливі знаряддя, вдатися до яких ми велимо лише у виняткових випадках і з великою неохотою, про що наші піддані дуже добре знають і через що називають нас, як ми довідуємось, не тільки Вченим і Мудрим, але й Ласкавим та Милосердним. Ну, то як, Куканю? Хочете проти цього щось заперечити?

Пан Янек побуряковів, очі його викотилися з орбіт, і він видав якісь дивні хрипливі звуки, немовби силкувався проковтнути власний язик.

— Цього від вашої величності я не сподівався, — насилу відповів він. — Це негідно імператора й голови держави.

Темний, як хмара, імператор швидко підвівся, при чому виразно почулося, як у колінах у нього хруснуло, але він відразу ж прогнав хмару зі свого чола, всміхнувся й знову сів у крісло.

— Не тільки Кукань—менший, але і його батько поривається здійснити реформу етикету, — зауважив він і повів далі, іноді відмовляючись від форми власної множинної величі: — Далебі, зі мною ще ніколи такого не було, щоб хтось із моїх підданих наважився оцінювати мої дії інакше, ніж із шанобливістю, але я вам це прощаю, Куканю, бо визнаю, що ви нині — найбагатша і найможновладніша людина в цілому світі, як це я чув на власні вуха з ваших уст. Так, той, хто володіє чвертю фунта Філософського каменя, — справді найбагатша і найможновладніша людина в світі. А оскільки, звісна річ, ми не можемо терпіти поруч себе людину, багатшу й можновладнішу, ніж ми самі, ви, Янеку Куканю, віддасте нам цей Камінь.

— Ніякого Каменя в мене немає, — заявив пан Янек.

— А це? — заперечив імператор, цокнувши нігтем по тигельку з золотом.

— Розплавлені коштовності моєї покійної дружини, — відповів пан Янек.

— Так, у цьому ви переконували золотаря, — мовив імператор, — те саме ви повторили й нам, коли ми вперше слухали вас у справі про Філософський камінь, і ми, признаємось, трохи не повірили цій версії і тому, що парфюмер і аптекар пан Янек Кукань, хоч і поштивий, і порядний муж, яким ми його завжди знали, проте аж ніяк не такий геніальний, щоб винайти Філософський камінь. Усе своє життя ми займаємось алхімією й стикаємось з алхіміками, однак вони вміють тільки шахрувати і витягувати з нас гроші та химерити марними обіцянками, а винайти Філософський камінь неспроможні; то чому б на це здатен був якийсь пан Янек Кукань, непримітний знахар з Малої Страни біля фортечного муру, який усе варить собі сам і ніколи не просив у нас допомоги та підтримки? Либонь, він і справді зібрав докупи всі золоті речі, які були у нього в домі, розплавив їх і побіг продавати на Златницьку вулицю, щоб викупити з темниці свого сина. Обміркувавши все, ми дійшли саме такого висновку й хотіли вас, Куканю, відпустити і махнути на цю справу рукою, але тут нам спало на думку послухати, що ви розкажете про це своєму синові. Так—от, любий Куканю, нам усе відомо, ми надзвичайно цьому раді й через те ставимось до вас із приязню й прихильністю і гарантуємо своїм імператорським словом, що і вас, і вашого сина чекає якнайпрекрасніше майбутнє. Але, певна річ, ми повинні заволодіти вашим Філософським каменем, ми вимагаємо його від вас, і ви нам його віддасте.

— Не віддам, — сказав пан Янек.

— А це чому? — усе ще лагідно запитав імператор. — Ви цілком тверезо оцінили ситуацію, сказавши своєму синові, що ваш Філософський камінь для вас утрачений, бо, поки ми не одержимо його, ви звідси не вийдете живим.

Імператор намагався говорити весело, піднесеним тоном, але раз по раз зупинявся, немовби в нього щось боліло, піджимав свою м’ясисту спідню губу, яскраво—червону під тонким, підкрученим вусом, і тоді з горлянки в нього виривалося щось схоже на короткий стогін.

— Ну й нехай не вийду, — затявся пан Янек. — Але свій Філософський камінь я не віддам.

Імператор тупнув ногою й обома кулаками грюкнув по бильцях крісла.

— Але чому, чорт забирай, чому? Здобувши ваш Камінь, я накажу витурити із Града всіх алхіміків, яких утримую вже довгі роки, а ви станете повновладним господарем усіх наших лабораторій, устаткованих найсучаснішими пристроями, і зможете знову присвятити себе праці над алкагес—том, про який, я чув, ви мрієте і яким я теж цікавлюся!

Пан Янек провів по обличчю долонею і промовив:

— Відкрию вам таємницю, Cip, яку можна довірити лише вибраним, про що ваші алхіміки, коли вони взагалі про це знають, напевне забули розповісти, бо якби вони це зробили, то навряд чи заслужили б милість у ваших очах.

Спершу, важко підбираючи слова, пан Янек заговорив у тому розумінні, що загальновідоме твердження, буцім винахідник алхімії —єгипетський цар Гермес Трісмегістос, який жив чотири тисячі років тому, — не правдиве, точніше кажучи, воно правдиве тільки наполовину, це екзотерична правда, розрахована на широку публіку, тим часом як правда істинна й цілковита полягає в тому, що алхімію ніколи не було винайдено, точніше, ніхто не знає, коли першу людську істоту опанувала свята й страхітлива думка, що «все походить з одного», тобто що матерія — те саме, що сила, а сила — те саме, що матерія, і якщо сила —єдина, то єдина й матерія, а всі відмінності між різними видами матерії тільки уявні й залежать лише від кількості сили, з якої їх створено; ніхто не відає, коли це приголомшливе усвідомлення пройняло першу людську істоту і коли вона вперше заходилася перевіряти і обґрунтовувати цю думку. Ніхто цього не відає, а відомо лише те, що це сталося неймовірно, надзвичайно давно, ще в лоні стародавніх народів, які вже не існують не тільки тому, що не могли так довго прожити, але й тому, що їх було зметено з лиця землі. Що ж їх змело? Це звучить неправдоподібно, але це так: їх змела з лиця землі сама ідея, що «все походить з одного», і найрізноманітніша згубна діяльність, котру розбудила до життя ця ідея. Бо коли подають доказ, що «все походить з одного», тобто при вдалій спробі перетворити одну матерію в іншу, легко вивільняється величезна кількість сили, внаслідок чого стається вибух, у порівнянні з яким вибух цілого складу пороху — тільки сміховинне потріскування відвологлого ґноту; ці вибухи знищили вже цілі міста, так, цілі міста, ба й цілі країни. Ці катастрофи були такі страхітливі, що про них, без перебільшення, не збереглося навіть згадки, бо їх ніхто не пережив, хто міг би ще про них згадувати, а відомості з других рук, — вони все—таки дійшли до нас, — тримаються в суворій таємниці, бо якби про них довідалась широка громадськість, усе людство закричало б із жаху і розвиток науки зупинився б. Розповідають про вогненні стовпи, такі спопеляючі й сліпучі, що від їхнього сяяння сліпнули люди на тисячі миль довкола, і навпаки — люди, незрячі від народження, бачили його, бо різкість цього сяяння пробивала навіть завісу їхньої сліпоти; а від того, хто виявлявся поблизу, залишалася тільки тінь його тіла, яке випаровувалося в одну мить; і якщо в Об’явленні святого Іоанна розповідається про місто, на яке з неба спустився вогонь і спопелив його, а в Псалтирі про те, що голос Господа викрешує з вогню полум’я, а в Першій Книзі Мойсеевій, що «бурхонув Господь на Содом та Гоморру сіркою та полум’ям од Господа з небес, і перевертав городи сі, і всіх осадників городських, і все, що росло з землі», — то це теж відлуння цих катастроф.