— Але падре буде нас buzerare, — жалібно запротестував Джованні, хапаючи Петра за руку.

— Так чинить кожний падре, — зітхнув Петр. — А до цього наш брат ніяк не може звикнути.

Граф чекав на них у своєму робочому кабінеті, кімнаті, обвішаній картинами й захаращеній картинами, які громадилися на підлозі й стояли на підставках. Він був спокійний, навіть більше — щоб погамувати себе, розкладав пасьянс, постукуючи по картах блискучим, гостро обрізаним нігтем правого вказівного пальця, однак та обставина, що на столі, біля його правої руки, лежав батіжок, а також те, що після довгого мовчання він звернувся до сина на «ви», що пролунало суворо й відчужено після звичного фамільярного «ти», не віщувало нічого доброго.

— Що ви, юначе, можете сказати на своє виправдання? — запитав він Джованні, навіть не глянувши на Петра.

— Нічого, — відповів той і, на Петрову прикрість, — Петр напружено й пильно за ним стежив, — схилив голову.

— Скільки ви заслужили? — запитав граф, схопивши батіжок.

Джованні простягнув до нього свої худі, жалюгідні ручки.

— Всипте мені навіть двадцять п’ять, тільки, прошу вас, не гнівайтесь на Петра — він тут нова людина й не знає, що дозволяється, а що ні.

— Ви сказали — двадцять п’ять, — урвав його граф. — Підійдіть ближче.

Джованні на тремтячих ніжках рушив до батькового столу, але Петр його випередив.

— Якщо тут хтось і заслуговує на покару, то це я, хоч і не знаю, за віщо. Ви сказали, що настала година вільних забав, от ми й забавлялися — чи, може, не забавлялися, Джованні?

— Забавлялися, ще й як! — вигукнув Джованні, задихаючись від захвату.

— З нікчемою, який не виправдав мого довір’я і чиїм іменем я навіть не бажаю обтяжувати свою пам’ять, мені нема про що говорити, — гостро мовив граф. — Отож бери свої манатки і забирайся, звідки прийшов. — І так люто хльоснув батіжком по столу, що аж підскочили карти.

— Таточку, якщо ви проженете Петра, я не хочу жити! — вигукнув Джованні й, задихаючись від надривних ридань, упав навколішки — втілений образ жаху і страждання. — Я не хочу жити, не хочу! Ви, таточку, не знаєте, як це було чудово і як ми натішилися! Ми бачили ката й голих жінок у вікнах, і бліх ми ловили, щоб вони зжерли шинкаря, а Петр порадив, як їх краще впускати до коробочки, щоб вони не повтікали звідти, а той, кому відтинали голову, схопив її власною рукою, коли вона підлетіла вгору, таточку, любий таточку, я буду слухатись, буду їсти вівсяну кашу й фехтувати, зубрити гекзаметри, буду рано вставати, молитися перед сном, тільки, благаю вас, залиште Петра — він сміливий і дужий, все вміє і все знає, і не дозволяє себе buzerare, таточку, заради Бога, прошу вас!

Граф мовчки дивився на свого синка, немовби бачив його вперше, і до певної міри так воно й було — він уперше бачив його таким розпаленим, з такими розпашілими щоками, нітрохи не схожого на того добре вихованого хлопчика, яким був досі. «Що ж робити? — подумав він. — Адже врешті—решт син тутешнього шарлатана, мабуть, не так уже й погано впливає на нього. Навіщо я шукав для Джованні компаньйона, чого хотів цим досягти? Щоб його, вайла, зробити ще вайлуватішим, зовсім не придатним вступити у цей страшний і нещадний світ дорослих? Але що робити тепер, як викрутитись із цієї ситуації?»

Він повільно перевів погляд на понурого і впертого Петра й запитав:

— А ти що на це скажеш?

— Нічого, бо я, по—вашому, нікчема й вам нема про що зі мною розмовляти.

— Забудь про ці слова і не сподівайся, що я стану перед тобою вибачатись. Я не знав, що ти розмовляєш по—італійському.

Петр здивувався.

— Я розмовляю по—італійському? А, так, здається, розмовляю. Я навчився від Джованні.

— За такий короткий строк? Це неможливо, — похитав головою граф.

— Ні, можливо, таточку! — вигукнув Джованні, поїдаючи Петра повними любові очима. — Петр — magnifico.[17]

— Це тобі тільки так здається, — сказав граф. — Я ж, навпаки, бачу тут самі порушення моїх наказів. Я виразно сказав Петрові, що хочу, аби він навчив тебе тутешньої, чеської мови.

— Але ж він так і зробив, і я теж умію по—чеському! — вигукнув Джованні. — Ви тільки послухайте, таточку: а тепер даємо драла, зрозумів, ти, хлоп’яче італійський? Намастити салом п’яти і фіть! Звіятись!

Кілька хвилин, що їх Джованні провів у товаристві Петра, явно переважили довгі місяці навчання.

— Гаразд, спробуємо ще раз, — зітхнув граф. — Але ти затям собі, шмаркатий Михаїле, що коли не триматимеш у вуздечці свою нічим не виправдану зарозумілість та свавілля і не викинеш з голови своє недоречне й цілком безглузде уявлення, буцім ти щось значиш і буцім усе має бути по—твоєму, а кожен має пам’ятати твоє ім’я, буденніше за яке важко знайти в усьому світі, і якщо ти вчасно не усвідомиш, що ти — ніщо, ба навіть більше, ніж ніщо, бо «ніщо» — це, принаймні, філософське поняття, а ти — звичайнісінький невихований шалапут, я вижену тебе звідси, тільки закурить за тобою. А тепер ідіть, пора фехтувати. Фехтувати, зрозумів, Петре? Фехтування — поняття вужче й точніше, ніж забава. Ловіння бліх при бажанні можна назвати забавою, тим часом як під час фехтування не можна займатись нічим іншим, крім фехтування. Поки прийде маестро Еспадроне, вправляйтесь самі, тільки жваво. Марш!

Отак проявив себе Петр у домі Гамбаріні, де потім провів кілька років з величезною користю для Джованні й для себе особисто. Хоч графа не переставала дратувати впертість, з якою він захищав свої самобутні погляди, що часто призводило до конфліктів і до скарг розгніваних учителів, чим граф з величезною нехіттю змушений був весь час займатися, але при цьому він не міг не бачити й не брати до уваги, що завдяки Петровому впливу розвивається і розквітає його син; трохи не молячись на свого старшого друга, Джованні щосили намагався рівнятись на Петра — стосувалося це фехтування чи грецької мови, стрільби з лука чи з пістоля, гри на лютні чи риторики, ловів чи турнірів, і це постійне й граничне напруження всіх фізичних і душевних сил ішло на користь хирлявому русяв—чикові так, як тільки можуть іти на користь тривалі, сповнені натхнення вправи.

По двох роках, коли Джованні виповнилося дванадцять, а Петрові — чотирнадцять, граф увів їх до імператорського двору, щоб хлопці освоїлися у вищих колах і, навпаки, щоб вищі кола звикли до них; оскільки обидва були вродливі, проте разюче не схожі один на одного — один невисокий і прекрасний, як білява дівчина, другий — високий і смуглявий, як диявол, але наділений даром знадливо всміхатися, від чого в дам завмирали серця, а в чоловіків відразу ставало приємніше й тепліше на душі, — вони стали об’єктом поблажливої уваги знудженого товариства, отож їхню появу в вищих колах можна без перебільшення визнати як успіх. їх називали les indispensables — незамінні; і справді, les indispensables зобов’язані були з’являтись на всі урочистості, пікніки, garden—party, концерти, вистави, турніри, фейєрверки чи бали, під час яких вони виконували дрібні пажеські послуги.

Ми називаємо ці послуги дрібними, бо вони й справді були далекі від того, щоб відповідати їхньому розумові або фізичній силі — так, скажімо, Петровим постійним обов’язком під час великих урочистостей було триматись поблизу дружини одного чужоземного посла й послужливо подавати їй лорнет, віяло та інші предмети, які ця неуважна бабуся постійно випускала зі своїх тремтячих ручок; а Джованні під час прогулянок на природі тій же дамі носив теплий клітчастий плед — усе це були дрібні, як ми сказали, послуги, і все ж таки, якщо їх виконувати елегантно й згідно з правилами, вони вимагали великої обізнаності і вправності; хлопці проходили тут, скажемо відверто, вищу школу двірського етикету.

Так, треба було знати, що в двері, якщо ми хочемо в них увійти, не слід стукати, а щонайбільше тихенько, обережно пошкребтися; треба було, як «отченаш», знати суспільну драбину, найвищий щабель якої, певна річ, займає сам володар зі своєю дружиною, якщо така є, або його метреса, як у нашого імператора. Після володаря і його можливої дружини йде вище духівництво, тобто кардинал і архієпископ, за духівництвом — високі урядовці, оскільки на них теж падає відблиск височайшого королівського закону, далі — представники знатних родів, які тимчасово, або з принципу, або з причини особистої непридатності не посідають жодної високої посади; потім ідуть високошановні дідусі й бабусі взагалі і, нарешті, особи, яким пощастило бути ущедреними згори винятковим талантом і завдяки цьому прославити своє ім’я. Тонко виховані люди не стануть публічно сякати носа, а той, хто це зробить та ще зазирне у використану вже хустинку, припуститься непоправного faux pas[18] Якщо особа нижчого стану ввійде до ложниці особи стану вищого саме в ту хвилину, коли ця особа вищого стану справляє свою природну потребу, непристойно промимрити «пардон» і позадкувати до дверей, а, навпаки, треба вдати, ніби ми нічого не помітили, підійти до вікна й сказати щось доречне з приводу погоди. Найделікатнішими були правила світської розмови. Особа нижчого стану не сміє ні про що запитувати особу стану вищого. Наприклад, її не можна запитати: «Чи візьмете ви участь у виправі проти турків, монсеньйоре?», а щонайбільше можна тільки злегенька торкнутися теми: «Насмілююсь припустити, що монсеньйор підтримає виправу проти турків своєю неоціненною участю», — але й це тільки в тому разі, коли напевне відомо, що монсеньйор має намір вирушити у виправу проти турків. Далі: треба було остерігатися висловів, здатних викликати небажані асоціації, приміром: «Цю книжку оправлено в телячу шкіру, пане». Або: «Мій слуга приїхав не на коні, а на віслюкові, пане». Або ж: «Погляньте, мадам, яка мила рябушечка пасеться». Проходжуючись містом, особа нижчого стану повинна триматися щонайменше на крок позаду від особи вищого стану і якомога ближче до рівчака, проритого посеред проїзної частини вулиці, і так далі, і так далі.