Я сиділа в кутку, там, де не падало світло від ламп, і стежила за Відкривачем. Він слухав капітана, але обличчя його не виражало нічого. І, дивлячись у чорні скельця окулярів, я подумала, що він чекає зовсім інших змін на Землі. Наче вгадавши мої думки, Відкривач повернув голову до мене. Це був побіжний погляд, не більше. Але, підкоряючись невідомій силі, я сказала:
— На Землі зміниться атмосфера.
Капітан обернувся до мене. До цього часу всі ми, за мовчазною згодою, уникали розмов про земну атмосферу.
— На Землі зміниться атмосфера, — повторила я.
— Чому? — спитав лікар.
— Вона збагатиться киснем, — відповіла я. Ця ідея з’явилася в мене раптово, але я зразу ж повірила в неї. — Атмосфера буде такою ж, як на Електрі. Це краще для людей. Зникне багато мікроорганізмів. Підвищиться потужність двигунів. Стануть придатними для життя високогірні райони.
Ніхто не відповів мені. І лише після довгої мовчанки Відкривач сказав:
— У вас щедре серце.
Пізніше, коли ми розходилися з кают-компанії, я запитала лікаря:
— А ви вірите, що так буде? Ви медик і повинні…
— Ні, — перебив він, — не вірю. Але я бачу, що ви любите… його.
Він помилявся, наш лікар, і я не звинувачую його в цьому. Хіба він міг знати, що мене зв’язувало з Відкривачем зовсім інше — одного разу до болю усвідомлена любов до нашої Землі!
Минали дні, і якось рація вперше впіймала сигнал.
Він був ще слабкий, цей голос, що долинув з чорної безодні. Ми нічого не могли розібрати. Знали тільки, що хтось говорить з нами. Нестерпна мука — чути Землю і не розуміти, що саме тобі кажуть…
Зараз мені здається, що всі ці дні я не виходила з радіорубки. І, може, минуло не чотири доби, а один дуже довгий день, поки ми нарешті змогли зрозуміти далекий голос. Це була не Земля. З нами говорив “Памір”, корабель, що летів до зорі Струве-2398. Коли наш головний радіоінженер в сотий раз змінив схему дешифратора і почувся тихий, але виразний голос, ми так зраділи, що не відразу зрозуміли смисл радіограми.
Ми летіли до Землі, і вже давно для нас існували тільки Земля і наш корабель. А світ був великий, і в цьому світі до інших зірок прямували інші кораблі. “У зоряній системі Струве-2398, — йшлося у радіограмі, — безслідно зникла перша дослідницька експедиція, що прямувала до планети Аелла. Екіпаж “Паміру” — чотири чоловіки — веде на Аеллу транспортну ракету з обладнанням. Повідомлення про можливу загибель першої експедиції було одержане в дорозі. Екіпаж вирішив продовжувати політ. Аелла — грізна планета, багато в чому подібна до Електри, тому екіпаж “Паміру” просить Відкривача передати по можливості докладніші інструкції і поради…”
Я знаю напам’ять цю радіограму. Вона лежала на моєму робочому столику в довгу ніч чергування. Ми чекали Відкривача. Скільки часу йому потрібно, щоб скласти відповідь? Годину, три години, добу?.. Рація була підготовлена для передачі цієї відповіді. Капітан наказав установити цілодобове чергування.
Опівночі головіний радіоінженер вийшов з рубки. Лишившись одна, я думала про тих чотирьох невідомих мені астронавтів, які прямували до Аелли. Вони не повернули свій корабель. Четверо проти Аелли…
Адже міг Відкривач один вистояти проти Електри! Хто ці четверо?..
Мій далекий друже, тієї ночі я думала про тебе. Мені здавалося, що люди на “Памірі” такі ж, як і ти. Я дрімала, поклавши голову на столик. У напівсні я бачила рубку “Паміру” і чотирьох людей, дуже схожих на тебе. О пів на четверту по трапу піднявся Відкривач. Я почула важкі кроки і машинально поглянула на годинника. Відкривач кивнув мені й поволі попрямував до штурманського крісла.
— Радіограма? — запитала я, намагаючись відігнати сон.
Відкривач не відповів.
— Радіограма готова?
Він зняв окуляри й обернувся до мене. В його очах було щось нове, ще не бачене мною.
— Де… Земля? — дивним, урочистим голосом спитав він.
Я увімкнула оглядовий екран. Там, де перехрещувалися нитки, була чорна пляма, оточена густим розсипом фіолетових зірок. Швидкість корабля спотворила вигляд зоряного неба.
— Вона там, — тихо сказав Відкривач.
— Її не видно, — заперечила я. — Сонце буде поміт: но місяців через три, не раніше.
Відкривач похитав головою.
— Вона там…
Сон мов рукою зняло, і я зрозуміла, що заперечувати не можна. Я мовчки стояла за кріслом Відкривача і дивилася на оглядовий екран. Це тривало довго. Потім Відкривач, все ще схилившись до екрана, ледве чутно проказав:
Є голуба зоря, Джанетто,
Летять туди дванадцять літ,
Як мчати так, як лине світло.
І біла є зоря, Джанетто.
Туди летіти сорок літ,
Як мчати теж разом із світлом.
До якої ж зірки, люба,
Ми з тобою подамося -
До голубої чи до білої?
Мій друже, ти знаєш ці вірші. Це “Дитяча пісенька” Сендберга. Якось (з того часу минула вічність) ти читав їх мені там, на Землі. Але в голосі Відкривача був недитячий смуток.
І я раптом усе зрозуміла.
— Ви… вирішили? — спитала я.
Відкривач швидко надів окуляри й обернувся до мене.
— Вимкніть екран, — сказав він.
— Ви вирішили? — повторила я.
Він глянув на мене й усміхнувся:
— Так, звичайно.
— Але…
Рухом руки він зупинив мене:
— Скажіть капітанові — треба переобчислити курс. Я перейду на “Памір”.
…Нестримно мчить стрілка годинника, а я ще не сказала тобі найголовнішого.
Цієї ночі аварійні автомати мовчали. І лише на світанку почулися тривожні, виючі сигнали. За хвилину весь екіпаж був у рубці. Не пам’ятаю, здається, минуло кілька годин, поки ми відновили магнітний захист. І коли капітан відійшов од пульта керування, я передала слова Відкривача. Дивно, але капітан лишився спокійним. Він сказав:
— Добре. Йдіть. Я сам обчислю новий курс. Однак ніхто не вийшов з рубки.
— Ідіть, — повторив капітан.
Здавалося, ніхто не чув наказу.
— Добре, — сказав капітан. — Нехай буде так. Ідіть і подумайте. Якщо всі вирішать летіти до Аелли, ми полетимо. Але якшо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю. А Відкривач перейде на “Памір”.
Він поглянув на годинника й додав:
— Через п’ятдесят хвилин. Я чекатиму тут. Ідіть…
Ми попрямували до трапу, а капітан нахилився до пульта керування. Я помітила: капітан дивився туди, куди вночі поглядав Відкривач…
П’ятдесят хвилин — вони тягнулися нескінченно довго.
Я сиділа в своїй маленькій каюті і думала про Інших. На “Орлятку” одинадцять чоловік. Капітан лишився біля пульта керування. Десятеро розійшлися по каютах. “Якщо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю”. Так сказав капітан. А що скажуть мої товариші? За стальною перегородкою — каюта лікаря. Старий, добрий лікар! Це був його останній рейс… Головний радіоінженер — він залишив на Землі сім’ю… Мої подруги, механіки — їх чекатимуть на Землі…
П’ятдесят хвилин — вони тяглися нескінченно довго, і лише в останні секунди час навально рвонувся вперед. Треба було йти в рубку. Але якась сила заважала мені підвестися. Може, у мене більше, ніж в інших, право повернутися на Землю? Я дублер радіоінженера. По суті, я не потрібна на кораблі. Для мене цей рейс учбовий. А там, на Землі… І я раптом почула Землю. Серед незчисленних звуків Землі я почула один — шум морського прибою. Це було так явно, що я машинально поглянула на динамік кристалофону. А шум моря лунав усе дужче й дужче. Шум морських хвиль, гул прибою і ще — сплеск човна, що похитувався на хвилях… Дивно, безмірно дивно, але в цей момент уся Земля втілилась у голосі моря, що мені примарився. Ти чув, як плещеться вода під човном, що похитується на хвилях?..
З останнім ударом годинника я встала і пішла в рубку. Піднявшись по трапу, побачила, що всі, крім мене, уже в рубці. Вони прийшли сюди давно — я це відразу зрозуміла. Ніхто, крім мене, не чекав п’ятдесяти хвилин.
— Треба йти до Аелли, — сказала я і здивувалась: настільки чужим здався мені власний голос.
