— Коли?
— Після навчання.
— Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду.
— А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш?
— Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент.
— Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу.
— Ого! А зможете?
— Я сигом. Знаєш, що це таке?
— Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Адже ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина?
— Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів.
— Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фізики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю…
Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь.
— Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную…
— Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця?
— Отже, ти не підеш зі мною?
— Шкода, але я не дозрів для такої місії, — знову засміявся студент, — і тому поступаюся перед вами і цілком довіряю її вам… разом з усіма наслідками. А моя доля — зубрити. Щоб завоювати світ, не завадить спочатку зрозуміти його. Хтось сказав, що зрозуміти світ навіть важче, ніж створити його…
— Я не жартую, — образився сигом.
— Мій професор теж. Особливо на екзаменах. Не відволікайте мене, будь ласка. “Для повернення молекули в її нормальний стан…”
* * *
— Чудова погода, правда?
Дівчина сором’язливо всміхнулася. “Симпатичний, навіть вродливий, — подумала, непомітно кидаючи погляди на сигома. — Тільки знайомиться надто вже по-старомодному. Але це непогано”. Вона не уявляла, що сигом дуже пишався, вважаючи, що видумав універсальну фразу для знайомства.
— Погода справді чудова, — відповіла дівчина, беручи ініціативу в свої руки. — Вам теж у цей бік?
Вони повільно йшли поряд. Сигом мовчав, і дівчина запитала:
— Ви приїжджий? Що робите?
— Я хочу завоювати світ і зробити його розумним… — Сигом ждав, що вона скаже, і зітхнув з полегкістю, вперше почувши:
— О, це чудово!
Тоді сигом вирішив не гаяти жодної секунди.
— А ви пішли б зі мною?
“Чого це він так одразу? Справді, якийсь дивний. Таких тепер майже нема. Як у кіно!” І вона прощебетала:
— Згодна.
— Уявляєте, ми проходимо різними країнами, ламаємо вікові забобони!
— Чудово! — проворкувала дівчина.
— Ми будуємо свій світ, що грунтується на розумові…
— І коханні… — прошепотіла вона.
Сигом вів далі:
— Всі посядуть те становище, на яке заслуговують. Сильні будуть панами, кволі — рабами.
— Даруйте, рабою я не згодна! — Вона рішуче хитнула головою.
— Ви будете панею, адже ви прийдете в цей світ завойовницею.
— Разом з тобою. — Вона вирішила, що пора вже переходити на “ти”.
— Ми збудуємо стійкий світ тут, на Землі, а потім полетимо на нові планети…
— Завжди мріяла мати свій літак…
— Не перебивай, слухай уважно. Там, на далеких планетах, ми насадимо ті ж розумні принципи, ми не допустимо слинтяйства і розхлябаності. Там, у зірковому морі…
— Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі.
— Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир…
— А твоя квартира?
Він різко зупинився.
— Яка квартира?
— Ну, в якій ми житимемо.
— Я кажу про завоювання країн, континентів, планет!
— А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про цілий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчинка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас ходять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти?
* * *
Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки.
“Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника.
— Видно, нелегкий випав день?
Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш.
— А багато заробляєте?
— Тепер заробиш…
— А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя?
— Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити?
— Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад…
Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір:
— Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш!
— Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність.
— Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе.
* * *
Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко.
— Здрастуйте, професоре. Як ся маєте?
Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього.
— Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив.
— Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу.
— Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор.
— Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб.
— Дякую за відвертість.
— Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво?
— Хто ви такий? — спохмурнів професор.
— Сигом.
— Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть?
— Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Творець і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче.
— Розумію, — мовив професор.
На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було.
Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.
— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.
— Але ж вас створила людина.
— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.
— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.
— Чому?
— З якої тканини вас створено?
— В основному з штучних пластичних білків.
— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…
— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…
— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.
— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу.
— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.
— Не маю часу — виконую наказ Творця: готуюсь до завоювання світу.
— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок?
— Тільки ті, що дає мені Творець. Там цього не було.
Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:
