“Хіба ти не хочеш знати більше про свою планету, про істот, які живуть на інших небесних тілах?”
— Щоб без кінця воювати? — закудкудакав Тот. — Ти смішний, пришелець. Хіба знання потрібні не для перемоги і щастя? Тоді навіщо мені щастя незнання поміняти па знання? Ти маєш мене за ідіота?
“Твоє щастя робить тебе ідіотом, — сумно мовив Ант. — Воно призвело тебе до виродження…”
— Звідкіля ти це знаєш? — насторожився Тот, погрозливо витягуючи голову з могутнім ротом-дзьобом, і у Анта зажевріла надія. Він послав заспокійливий імпульс, і Тот вкрадливо спитав:
— А чи ти знаєш засіб проти виродження?
“І проти Огидних? — підхопив Ант. — Може, й знаю… — Він вирішив ухилятися від прямої відповіді. — Спочатку ти повинен розповісти мені про них усе. Не знаючи хвороби, ніхто не зможе боротися з нею”.
— Соромно зізнаватись, але перший Огидний з’явився так само, як я. У нього було все, як і в мене, тільки поряд з верхнім оком був маленький отвір, затягнутий плівкою. Я спочатку навіть не помітив цю багатозначну потворність. — Тот обурено захитав головою, і сигом зрозумів, що пернатий ніколи не простить собі такої похибки. — Потім плівка зникла, і я побачив, що поряд з першим у нього виникло друге око. Він народився триоким! Він бачив у світі те, чого там не було, чого навіть я не міг побачити. А найгірше — він думав не так, як я. Огидний сперечався зі мною з будь-якого приводу. Він твердив, що речі мають четвертий і п’ятий виміри, що я складаюся з багатьох маленьких я. Він обстоював нісенітницю, доводив, ніби всі кольори мають відтінки, хоча я точно знаю, що цього не може бути. Його треба було винищити так само, як було знищено Подібних. Але він невідомо як спочатку зник з ущелини, а потім — із гнізда-пастки. Проте не міг же він побачити вихід там, де не бачив його я.
Сигом відчував, як дедалі більше збуджуються ділянки мозку Тота, як по сірих клітинах циркулює у хитромудрому переплетінні електромагнітне поле, і ось уже б’ється справжня буря, де тріщать розряди, вирують іони, розбиваються молекули.
Кружляють у вузькому черепі, вириваються з нього хаотичні сигнали, і судомить гачкуваті пальці, здригаються крила…
Він не дуже ввічливо розпрощався з Тотом і полетів шукати Огидних. Це була нелегка річ. Внизу тягнулися ріденькі сизі ліси, мов острівці щетини; застиглі слюдяні озера, схожі на калюжі. Сигом сердився, намагався заспокоїтись, збагнути причину свого роздратування. Але варто було йому глянути на панораму, що пропливала внизу, і роздратування виникало знову. Нарешті він зрозумів: там немає ні полів, ні парків, до яких так звик. На планеті є розумні істоти, але немає обробленої землі чи лісу — нічого, крім мертвих міст і гнізд, захованих на деревах…
Та ось його органи-локатори намацали за багато кілометрів незвичайні об’єкти. Сигом попрямував туди. За кілька хвилин він уже кружляв над містом-фортецею, розглядав циліндричні споруди на стінах і пернатих істот, що відрізнялися від Тотів лише верхнім оком і енергійністю рухів. Тільки-но сигом сів на центральній площі міста, навколо відразу зібрався натовп. Ант не знав, як звернутися до цих пернатих. Не звати ж їх Огидні. І він голосно мовив:
— Здрастуйте, брати Тотів!
Реакція була несподівана. Натовп розлетівся, сховавшись у будівлях-дотах. Циліндрична споруда на стіні повернулася, націлившись на сигома. Він подумав:
“Здається, вони хочуть напасти на мене. Споруда — гармата. Чим вони стріляють? Ага, виявляється, тут уже створено вибухівку…”
“Але чим я розлютив їх? Адже спочатку вони були до мене майже прихильні. Проте багато в чому вони схожі на Тотів, і поводитися з ними треба так само, як з Тотами”.
“Як би там не було, треба продемонструвати їм свою силу і цим перешкодити їхнім намірам…”
Всі ці розмірковування не забрали у нього й мільярдної долі секунди, а він уже приготувався до дії. Ант випустив промінь і легко зрізав кілька циліндричних споруд, одночасно передаючи:
“Як бачите, воювати проти мене марно. Я не збираюся завдавати вам нічого лихого. Я хочу тільки поговорити з вами”.
— Тоді не вимовляй імені Тотів! — вигукнув найсміливіший з пернатих, визираючи з-за укриття. — Ми не хочемо мати нічого спільного з цими виродками!
Сигом з гіркотою пересвідчився, що пернатий вимовив ім’я братів так само люто, як ті промовляли ім’я Огидних. Він спитав:
“А як же вас називати?”
— Зви нас Огидні, — гордовито відповів пернатий. — Вся планета має належати Огидним. Тотам немає місця серед живих!
Кожен сигом завжди пам’ятав про тих, хто створив його, вклавши в нього найкраще. Кожен сигом завжди пам’ятав, кому зобов’язаний своєю міццю й безсмертям, кожною хвилиною радості. Ант не міг зрозуміти пернатого. Він заперечив:
“Але ж Тоти народили вас…”
Три ока Огидних сповнилися люттю, що піною виривалася з дзьоба. Огидний заклекотів із свистом:
— Тоти нічого не вміють, не хочуть працювати, хіба не так? Тоти хочуть знищити нас. Тоді вся Ця стане планетою мороку…
Ант змушений був визнати, що Огидний каже правду. І все-таки він знав, що це тільки частина правди. Другу частину міг сказати Тот. Однак була ще й третя, четверта, десята… Ант спитав:
“А що ви робите, що будуєте, що створюєте?”
— Ходімо! — мовив Огидний. — Покажу тобі.
Він повів сигома у штучні печери, де містилися заводи і лабораторії. Там сотні Огидних удень і вночі виготовляли зброю. Інші пернаті укріплювали будівлі і стіни фортеці, прокладали підземні шляхи.
“Послухай, друже, — звернувся Ант до Огидного, — а коли ви знищите Тотів, то припините будь-яку діяльність і станете такими ж, як і вони?”
— Що таке “друже”? — насторожився Огидний, повторюючи слова Анта.
“Чи знаєш ти любов до інших?” — допитливо спитав Ант.
— Так, — відповів Огидний, даючи сигому іскру надії. — Я люблю своїх братів, я знаю, що нас багато, і люблю нас усіх. Я хочу, щоб нас було ще більше. Тоді ми переможемо Тотів.
“Спробую що-небудь йому пояснити, — подумав Ант. — Почати з нього і помогти Огидним встановити мир з Тотами — хай нетривкий і насторожений мир, але щоб вони жили поряд. Адже перемога однієї сторони означає цілковите винищення переможених і цілковите виродження переможців. Отже, на цій планеті пануватиме прихований закон війни. Вся діяльність і Огидних, і Тотів спрямована тільки на війну, і коли ті чи ті переможуть, діяльність припиниться”. Він передав:
“Отже, ти знаєш, що можна любити ще кого-небудь, крім себе…”
— Але Тоти цього не знають, — заперечив Огидний. — Вони думають інакше. Як каже мій народ, у них розум коротший на одне око. Тоти навіть не знають, що їх багато, кожен з них думає, що він один на Цій…
“Там, звідки я прилетів, теж є прислів’я. Одне з них каже: благенький мир — це краще, ніж добра сварка. Чому б вам не спробувати порозумітися з Тотами?”
— Коли інший думає не так, як ти, йому нічого не можна пояснити, — впевнено сказав Огидний, — бо коли він і слухатиме пояснення, то тільки після добрячого стусана.
“Але ж ти не хочеш, щоб усі думали однаково, щоб життя у вас завмерло, як у Тотів?” — вів далі сигом.
— У нас буде інакше, — гордовито промовив Огидний. Його клекіт став повчальний: — Невже ти не можеш зрозуміти найпростішу істину: будь-яка розумна істота намагається знищити інакомислячого. Або той знищить його.
“Стосунки між розумними можуть будуватись інакше — навіть з Тотами”, — передав сигом і схаменувся: “Чому я кажу “навіть”, хіба для мене Тоти стали винятком? Чи замість того, щоб сіяти тут добро, я перейнявся зненавистю і нетерпимістю?” І він сказав, але вже не так упевнено:
“Адже ми з тобою теж думаємо по-різному, проте не воюємо”.
— Одного оберігає од війни його сила, другого — його слабкість. Ти довів мені свою силу. А ми тобі, як видно, не потрібні. Ні ми, ні наша планета… Краще поможи нам! Глянь угору!
Звідкись раптово з’явилася темна хмара. Вона падала, грізно рокочучи, і сигом побачив, що це не хмара, а тисячі Тотів. Вони тримали в лапах величезні камені, брили скель.
