Для полінезійців палоло — справжні ласощі; вони їдять їх сирими прямо під час лову, смажать, загорнувши в пальмове листя, солять, роблять запаси. Заздалегідь готуючись до цієї урочистої події, полінезійці випарили у величезних раковинах тридакни морську сіль і, звичайно, подбали про пальмове вино.

Слід сказати, що палоло до смаку також численним корінним мешканцям моря; тому ми сподівалися стати свідками цікавих сцен.

…Усю ніч на березі атола Тікахау полінезійці палили вогнища, і дівчата у вінках із білих квітів вели навколо них свій танок. Протяжні мелодії пісень зливалися з рівномірним рокотінням прибою, який то посилювався, то стихав, і з шумом пальм, що гнулися під поривами пасату.

На “Чайці” ніхто не спав. Ми чекали виходу полінезійців у море. Сталося це зовсім несподівано. Нам принаймні здалося, що нічого не змінилося в природі, та от одна пірога з балансиром, а далі друга, третя, четверта безшумно прослизнули повз нас і вийшли з лагуни в океан. А ті, кому невистачило місця в пірогах, із піснями й сміхом попрямували до зовнішнього краю атола, на завітряний бік, і кожний ніс у руках гарний плетений кошичок, оздоблений квітами й вистелений пальмовим листям.

Ми теж квапливо спустилися в шлюпки й вийшли з лагуни в океан слідом за пірогами. Незабаром на сході з’явилася червоняста заграва, а далі виглянув омитий океанічними валами оранжевий край щербатого місяця. Спочатку він то з’являвся, то зникав у високих хвилях, а потім викотився на темний небозвід, потіснив зірки, і жовтаве світло його залило океан. Від повного диска зосталося трохи більше половини, і саме такий вигляд місяця чомусь особливо влаштовував палоло.

Полінезійці поставили паруси, і піроги, наче легкокрилі метелики, полинули темним океаном, лишаючи за собою зеленкуватий фосфоруючий слід. Щоб не відстати, ми включили мотор, але шум його якось не гармоніював із святковою тишею ночі, із зеленкуватими іскрами в чорній морській глибині, з низько навислим над океаном сузір’ям Південного Хреста, з величним, хоч і щербатим місяцем…

Я наказав зупинити мотор. Дужчав вітер, і тому море щохвилини світилося сильніше: це спалахували потривожені хвилюванням мікроскопічні організми-ночосвітки.

Відставши від полінезійських пірог і не стараючись їх наздогнати, ми обсушили весла й спустили у воду ліхтар. Вода була прозора, чиста, і ніщо не вказувало на присутність палоло. У душу мені закрався сумнів. “А чи не вигадано все це? — подумав я і, пам’ятаю, як сьогодні, недовірливо подивився на безтрепетний, байдужий до земних справ місяць. — Адже неможливо, щоб оці палоло всі разом заповнили цілий океан!”

Та даремно я сумнівався. Владний заклик місяця вже був почутий у глибині коралових рифів, і в освітленому ліхтарем просторі показалася коротка, сантиметрів у п’ятнадцять завдовжки, звивиста стрічка, за нею з’явилася друга, третя, четверта, п’ята, а далі ми збилися з ліку: сталося майже неймовірне — почалось масове роїння палоло, і море навколо нас згустилося. Нам здалося, що навіть хвилі стали нижчими, хоч, може, це й, справді, тільки здалося.

Океан завирував. Спалахнули смолоскипи на пірогах — це полінезійці сачками виловлювали палоло. З берега долинали захоплені вигуки, які, зрештою, стихли: ловці, мабуть, не встояли й узялися дегустувати нову партію ласощів. Зелені струмені то там, то тут прочіркували океан — це якісь великі риби чи тварини спливли на поверхню, щоб покуштувати палоло… А “ланцюжки” палоло на наших очах розпадалися на окремі членики, і ставало їх дедалі більше.

Ми майже не вірили своїм очам. Нам здавалося, що тут із нічого твориться життя, що ми є свідками його таємничого оновлення. І ми знову й знову в думках запитували себе, чим же пояснити, що всі палоло в одну й ту саму ніч, підкоряючись закликові місяця, кидають свої затишні житла… Проте, хоч ми й не могли пояснити, як доходить цей заклик до палоло й чому вони відгукуються на нього саме за день до настання останньої чверті місяця, біологічна доцільність того, що тут відбувалося, не викликала в нас ніякого сумніву: роїння палоло забезпечувало продовження їх роду й широке розселення.

І, ніби усвідомлюючи, що на наших очах відбувається щось надзвичайне, велике, ми всі мовчали, наче боялися недоречним словом завадити природі.

Пальці Румянцева з несподіваною силою вп’ялися в моє плече. Я озирнувся. Метрів за сімдесят—вісімдесят від нас просто на поверхні океану пливла велетенська тварина. Над водою видно було тільки високий спинний плавець і частину спини. Тварина пливла неквапливо й не по прямій лінії, а по колу, дедалі наближаючись до нас. На якусь мить із води вистромився вертикально поставлений хвіст, а потім у прозорім зеленкуватім освітленні ми побачили довге торпедоподібне тіло й морду з витягнутим дзьобом. Чудовисько, видно, ласувало палоло, але те саме фосфоричне світло морських організмів, яке дало нам змогу розглянути загальні обриси тварини, заважало роздивитися її в подробицях. Румянцев швидко націлився фотоапаратом із дуже чутливою плівкою й кілька разів клацнув…

А чудовисько повільно пливло собі далі, описуючи широку дугу. І раптом його не стало. Усе це було б дуже схоже на галюцинацію, якби ще довго не виднівся у воді залишений твариною зеленкуватий слід, що зникав у глибині.

І знову мою свідомість обпекла думка: “Іхтіозавр!”

Проте я не наважувався вимовити це слово вголос і чекав, що скаже досвідчений іхтіолог Румянцев. Але й він мовчав, здивовано знизуючи плечима.

— Що за дивовижна істота! — мовив він нарешті. — Ніколи такої не бачив.

— Мабуть, касатка, — відповів я не без заміру: у глибині душі я сподівався, що Румянцев мене спростує.

І він не забарився це зробити.

— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді. Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!

Шкода тільки, що видиво було майже таким короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева й поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.

— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…

Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану, але ми несподівано втратили інтерес до цього явища, хоча й знали, що найбільша інтенсивність роїння палоло припадає на схід сонця; загадкові мешканці темних розколин починають свою шлюбну карусель у примарному місячному світлі, а закінчують під яскравим промінням сонця.

Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла й мовчки повернув у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.

Сонце зійшло над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри й молочка він став опаловим.

Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну й пришвартувалася до борту “Чайки”.

Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили в черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас із Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію й зачинились там.

Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах, море й чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.

Румянцев засмутився не менше, ніж я.