Ось так першого дня нового тисяча дев’ятсот сорок третього року сім’я інваліда Нільсена поповнилася ще одним членом.

Сігурд був компанійський хлопець і дбайливий хазяїн. Після цілоденної роботи на тартаку він брався за сокиру й лагодив халупу або ж морочився до глупої ночі над якоюсь там хитромудрою поличкою для Інгрід. І все це з жартами, з примовками.

Старий Нільсен, неквапно смокчучи люльку, сидів отакими вечорами біля вогню, грів покручені ревматизмом ноги, поглядав на Інгрід з Сігурдом і думав про те, що, може, оце й надійшло нехитре бідацьке щастя, якого він так давно прагнув… Поберуться молодята. З’являться онуки… Чого ще треба старому?.. Війна гримить десь далеко-далеко, тільки вряди-годи її відгомін докочується до Глом-фіорду, коли над ним у нічному небі проповзають бомбовози… Скрутнувато, голоднувато, зате спокійно. А потім скінчиться війна — все на світі кінчається свого часу…

Інгрід поралася біля печі або плела рукавички, і теж раз по раз кидала погляд на Сігурда. Та в цьому погляді було вже зовсім інше. Вона покохала веселого русявого хлопця, — покохала не як того, хто був скинутий над чужою територією для виконання важкого й відповідального завдання, а як Сігурда, лісоруба, — і сама не знала, коли і як це сталося.

То була дивна любов. Інгрід сама не впізнавала себе. Ще зовсім недавно їй здавалося, що любов повинна бути такою… ну, щоб усе співало, танцювало; щоб квіти розквітали на морозі, щоб усе було не таким як завжди, а в тисячу разів красивішим, яскравішим, величнішим… А от прийшла справжня любов, і виявилося, що вона проста й світла, — не райдуга, що на хвильку блисне в небі та й розтане, а ніжний і сильний пролісок, який пробиває собі шлях крізь сніги.

Може, в цьому й було щастя — покохати саме так. Інгрід заплющувала очі на те, що Сігурд, — коли його справді так звуть, — довіку не стане її чоловіком. Із спостережливістю закоханої жінки вона помічала, як Сігурд нашорошує вуха, коли крізь стугоніння зимового вітру долітає гуркіт літака; фіксувала в своїй пам’яті кожну з прогулянок коханого в хащі, нібито на полювання. Ще тиждень чи місяць — і зникне русявий хлопець з її життя назавжди. Хай так. Але досить йому тільки сказати: “Будь моєю!” — і вона одразу ж твердо відповість: “Я твоя!” Він цього ще не сказав уголос, — отже, не настав час. Сказали очі. Цього досить.

Отак минули три місяці. Спадали на силі зимові вітри. Яснішало небо. Задзюрчали перші несміливі струмки.

Серце в Інгрід чомусь почало стукати сильніше, хотілося дихати глибоко, на повні груди, сміятися, співати. А Сігурд, навпаки, щодень хмурнішав. Він нудив білим світом, змарнів; крадькома тоскно позирав на небо.

Інгрід відчувала: ось-ось надійде неминуче, їй хотілося плакати, але вона забивала сум буйними веселощами, дитячими витівками, жартами. А вранці четвертого квітня вона зрозуміла: сьогодні!

До Сігурда прийшов якийсь незнайомий підстаркуватий чоловік. Це була, власне, не дивина: русявий лісоруб за якихось там два тижні познайомився з усіма мешканцями невеликого Гломф’юра і навіть з кількома німцями. До хатини старого Нільсена почали вчащати різні люди — погомоніти, порадитися, пограти в шахи. У Сігурда виявилося безліч земляків. Заходив такий собі, передавав вітання від якогось там Жормі Віталла чи пакунок від Хенріка Гретте та й мандрував далі.

Сьогоднішній гість затримався надовго. Вони з Сігурдом неголосно радилися про щось, а потім пішли стежкою в ліс.

Інгрід кинулася за ними. Їй здалося: оце й усе — Сігурд зникне так само несподівано, як і з’явився.

Але він стояв на пагорбку під густою ялиною і дивився в хащі, за якими зник незнайомий.

Інгрід підійшла ближче, сповільнила ходу, сіла на галявині. Важко дихаючи, покликала:

— Ходи сюди…

Сігурд дивився на неї якось чудно — і радісно, і сумовито, — але не рухався з місця.

— Ходи…

Він підійшов, сів поруч, рвучко притис її до грудей, поцілував.

У Інгрід зайшлося серце. Зм’якло, обважніло тіло…

— Заспокойся, люба! — Сігурд випустив дівчину з обіймів, потер долонею лоба, зірвав і простягнув їй один-єдиний пролісок… — Збережи! Віддаси мені після війни.

Вона обережно, як найдорожчу річ, узяла квіточку, загорнула в хустинку, сховала на серці.

— Пробач, любий… Кров — не вода, як каже мій батько… Скажи, яке ти повинен виконати завдання. Я знаю все. Я бачила, як ти спустився на парашуті вночі під Новий рік… Може, тобі важко буде одному — я допоможу…

Сігурд не здивувався з її слів, — так, наче сподівався на них, і тільки повторив задумливо:

— Кров — не вода… Інгрід, гітлерівці добувають у підземній гідростанції за Гломф’юром так звану “важку воду”. Запам’ятай цю назву!.. Німці не наважуються переправляти “важку воду” залізницею… Сьогодні вночі з підземного сховища випливе баржа. Якщо тільки оця баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей. Не питай більше нічого.

І вона зрозуміла: так, він не скаже більше нічого — ні під страхом смерті, ні в ім’я кохання.

— Гаразд, любий… Коли?

— О дванадцятій ночі.

В них ще лишалося чи не з десять вільних годин, — ціла вічність!

— Любий, давай одсвяткуємо заручини. Хочеш?.. Не знатиме ніхто, тільки ми з тобою.

— Хочу!.. — він схопив її на руки, закрутив млинка, аж у обох запаморочилося в голові, гукнув: — Лови! — і кинувся навтьоки.

Це й справді був незабутній день. Вони побачили й відчули протягом нього стільки, що іншим часом на це не вистачило б і тижня.

Весна вступала в свої права. Дзвінко гомоніли струмки. Тяглася до світла несмілива зелень. В усіх тридцяти тисячах озерець Нурлану хлюпалося яскраве сонце… Саме в такі дні й годиться справляти заручини!

О десятій вечора молодята на хвильку забігли додому.

— Татусю! — закричала Інгрід з порога. — Ми ще погуляємо.

Старий Нільсен побурчав та й вмостився спати. Не тягло вже його на вулицю — одгуляв своє. Хай шаліють інші, молодші, у них ще вітер в голові…

А молодші в ці хвилини пробиралися потаємними стежками до Глом-фіорду, — під ту скелю, з якої три місяці тому мало не шубовснув слідом за мішком ячменю старий Нільсен.

Там, у глибокій розколині, лежить привалене камінням хитромудре спорядження легкого водолаза та плескаті магнітні міни, кожна з яких може висадити в повітря чималий пароплав.

— Ну, Інгрід, попрощаймося! — Сігурд застебнув на собі ранець з кисневими балонами, перевірив маску та повітряні подушки з прикріпленими до них мінами, і підійшов до дівчини.

Вона відчула: це кінець. Ніколи, ніколи більше не побачить вона лагідних і веселих сірих очей, не почує басовитого любого голосу, не відчує дотику гарячих сильних рук. Їй хотілося вчепитися в коханого, не відпустити ані на крок, щосили закричати: “Не дам! Не дам!”

Та вона притамувала смертельний жах і пекучу тоскноту, змусила себе говорити спокійно:

— Іди, мій любий! Іди, рідний!.. Я чекатиму на тебе отут…

Вони поцілувалися похапцем, — так, наче саме на прощання і не вистачило часу, — Сігурд натяг маску й ступнув у воду.

Хлюпнула об берег легенька хвиля. По гладесенькій поверхні Глом-фіорду пішли кола.

Ось зникли й вони.

І тільки тепер Інгрід похопилася, що так і не запитала Сігурда, як його звуть насправді, звідки він… Але хай пізніше. Він розповість їй все, все!

Вона лягла на камінь, підперла голову руками, до болю в очах вдивлялася у протилежний берег, біля якого ось-ось мала з’явитися баржа з “важкою водою”.

“Кров — не вода… — згадалося їй зовсім недавнє. — А якщо баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей”…

Аж ось у пітьмі вималювалася темна пляма… Баржа!.. Вона сунула повільно, невблаганно… Ще трохи, ще — і вона вийде за сталеву сітку, яка перетинає фіорд на всю глибину… Де ж Сігурд? Поспішай, любий, поспішай!

І він ніби почув її заклик.

Блимнув сліпучий спалах. Потім ще і ще. Прокотився громохкий вибух, задвигтіла земля. На поверхню води впали промені прожектора, заторохтіли кулемети.