Всюди на дорогах — кривавий гній, а на ньому дзижчать зелені мухи. Раптова зупинка, зіткнення — і лиця перетворюються на карнавальні маски. Є тут таке свято — карнавал на честь дня всіх святих. Мені здається, під час цього свята вони вшановують автомобіль, чи принаймні те, що стосується смерті.
Визирнеш з вікна, а там лежать, міцно обнявшись, двоє; ще хвилину тому вони не знали один одного, а тепер обоє мертві. Я передчуваю, що нашу армію перемелють, отруять, заманять до кінотеатрів усякими відьмами й гумкою-жуйкою. Завтра ж, поки ще не пізно, спробую втекти додому, на Марс.
Десь тут на Землі, моя Тілло, є чоловік; йому варто лише натиснути на важіль — і він порятує цю планету. Але цей чоловік тепер безробітний. Важіль припадає пилом. А сам він грає в карти.
Жінки цієї зловісної планети захлюпнули нас потоками банальної чутливості й недоречної грайливості; вони відчайдушно веселяться, бо невдовзі тутешні парфюмери зварять із них мило. На добраніч, люба Тілло. Побажай мені щастя-долі, адже при спробі втекти я можу загинути. Поцілуй за мене сина”.
Еттіла душили сльози. Він згорнув листа: не забути б відправити його поштовою ракетою.
Він вийшов із парку. Що робити? Втікати? Але як? Повернутися на стоянку пізніше, влізти в ракету й полетіти на Марс? Чи це можливо? Він похитав головою. Зовсім заплутався.
Ясно лише одне — коли залишитися на Землі, тобою невдовзі оволодіють речі, які хурчать, пирхають, вивергають дим і сморід. Через півроку в тебе заведеться величезна, рожева, добре приручена виразка, кров’яний тиск підскочить до астрономічних розмірів, ти зовсім осліпнеш, і щоночі тебе мучитимуть нескінченні, невблаганні кошмари, з яких ти не випливеш, мов з глибин океану, не випручаєшся. Ні, ні!
Він дивився на застиглі обличчя землян, що мчали повз нього в своїх механічних трунах. Незабаром, так, незабаром вони винайдуть автомобіль із шістьма срібними ручками.
— Гей, ви!
Завила сирена. Біля тротуару зупинилася величезна, чорна, зловісна, мов катафалк, машина. З неї виткнувся чоловік.
— Марсіанин?
— Так.
— Ось ви мені й потрібні. Сідайте-но, та швидше, вам неабияк поталанило. Я знаю одну чудову місцинку — там і побалакаємо. Ну, чого ви стовбичите?
Наче зачарований, Еттіл відчинив дверцята й сів у машину. Вони поїхали.
— Що питимете, Е Be? Коктейль? Офіціанте, два коктейлі. Все гаразд, Е Be. Я частую. Я й наша студія. Не хапайтеся за гаманець. Приємно познайомитися, Е Be. Мене звати Ер Ер Ван Пленк. Може, чули? Ні? Байдуже, вашу руку.
Він пом’яв Еттілову руку й випустив її. Вони сиділи в темній печері, грала музика, безшумно пропливали офіціанти. Їм принесли два келихи. Все відбулося надто несподівано. І ось Ван Пленк, схрестивши на грудях руки, розглядає свою марсіанську знахідку.
— Ось що я хочу від вас, Е Be. У мене є ідея — найблагородніша ідея, кращої не вигадаєш! Як це мене осяяло, сам не знаю. Сиджу собі вдома, і раптом — мов блискавка! Оце, думаю, буде фільм! ВТОРГНЕННЯ МАРСІАН НА ЗЕМЛЮ! І що мені далі робити? Звісно, знайти консультанта. Отож я сів у машину, натрапив на вас — і ось ми тут. Випиймо! За ваше здоров’я і за наш успіх! Будьмо!
— Але… — почав був Еттіл.
— Так, так, розумію, не задурно ж. У нас грошей — тьма-тьмуща. А ще в мене є книжечка, у ній — рожеві пелюсточки, можу позичити.
— Мені не дуже подобаються ваші земні рослини…
— Та ви жартун, друже! Отже, як я собі все уявляю. — Він схвітльовано нахилився до Еттіла. — Спершу розкішний епізод: на Марсі — велике заворушення, гримлять барабани, всі збуджені. На тлі неба — велетенські срібні міста.
— Але на Марсі міста зовсім не такі…
— Нам потрібне яскраве видовище, синку. Яскраве. Татові Ер Ерові краще знати.
Одне слово, всі марсіани таїщюють навколо багаття.
— Ми не танцюємо навколо багать…
— У цьому фільмі вам доведеться розкласти багаття й танцювати навколо них, — виголосив Ван Пленк і аж примружився, пишаючись своєю непохибністю. Далі кивнув головою й мрійно почав розвивати думку: — Потім нам потрібна буде красуня-марсіанка, білява й висока.
— Але марсіанки чорняві й…
— Послухай, Е Be, щось ми ніяк не знайдемо спільної мови. До речі, добре було б тобі перемінити ім’я. Як ти казав тебе звуть?
— Еттіл.
— Якесь жіноче ім’я. Нічого, підберемо краще. Ти в мене будеш Джо. Так ось, Джо. Як я казав, доведеться нашим марсіанкам стаги білявими, бо так краще, втямив? А то тато засмутиться. Ну, що скажеш?
— Я думав, що…
— І ще нам потрібен такий епізод, щоб глядачі ридали, — в марсіанський корабель влучив метеорит чи щось таке, і прекрасна марсіанка рятує всіх од неминучої смерті. Вийде приголомшливо! Ти знаєш, Джо, я такий радий, що знайшов тебе. Ти добре заробиш, будь певен.
Еттіл нахилився, міцно стис його руку.
— Стривайте… Я хочу вас запитати щось.
— Давай, Джо, не соромся!
— Чому ви всі тик добре ставитесь до нас? Ми вторглися на вашу планету, а ви всі, мов один, зустрічаєте нас достоту як рідних дітей після довгої розлуки. Чому?
— Ну й диваки ж ви там, на Марсі! Дурні, аж світитесь, — відразу видно. Ти ось що збагни, Маку. Ми люди маленькі, чи не так?
І він махнув засмаглою ручкою, прикрашеною смарагдовим перснем.
— Ми звичайнісінькі собі люди, чи не так? Так ось, ми, земляни, цим пишаємось. Наша доба — це доба Звичайної Людини, Білле, і ми пишаємося, що ми — маленькі люди. На Землі, Білле, всі жителі — Сарояни. Так, сер. Величезна, численна родина добродушних Сароянів, і всі дуже люблять одне одного. Ми вас, марсіан, добре розуміємо, Джо, і знаємо, чому ви вторглися на Землю. Ми розуміємо, як вам незатишно на вашому маленькому холодному Марсі, як ви заздрите, що в нас такі міста.
— Наша цивілізація набагато давніша за вашу…
— Джо, прошу тебе, не перепиняй мене, не засмучуй. Дай мені викласти свою теорію, а потім балакай собі, скільки влізе. Так ось, вам там було дуже нудно, і ви прилетіли сюди побачити наші міста й наших жінок і все таке, — що ж, ласкаво просимо, адже ви наші брати, ви теж звичайнісінькі люди. До речі кажучи, Роско, є ще одна дрібниця: на цьому вашому вторгненні можна добряче заробити. Скажімо, я задумав цей фільм — він принесе нам мільярд чистого прибутку, не менше. Через тиждень ми випустимо ляльку-марсіанку по тридцять монет за штуку. Це теж мільйонні прибутки. І в мене є контракт на марсіанську гру, вона піде по п’ять монет. І ще можна дещо придумати.
— Он воно що, — мовив Еттіл і відсунувся.
— А ще, ясна річ, вигідний новий ринок. Ми вам дамо все, що ви захочете, — і засіб для видалення волосся, і жуйку-гумку, і ваксу — все.
— Стривайте. Ще одне запитання.
— Давай.
— Як ваше ім’я? Що означає оце Ер Ер?
— Річард Роберт.
Еттіл глянув на стелю.
— А вас часом, бува, хтось не назива, ну, просто так — Рік?
— Як ти здогадався, Маку? Звісно, Рік.
Еттіл полегшено зітхнув, а тоді почав нестримно сміятися. Показав на Ван Пленка пальцем:
— Отже, ви Рік? Рік! Отже, ви і є Рік!
— А що тут смішного, синку? Розтлумач татові!
— Ви не зрозумієте… так, пригадав один жарт… — Сльози проступили на очах Еттіла, він задихався від сміху, стукотів кулаком по столу. — Отже, ви Рік! Ну й ну! Ніколи б не подумав! Ані величезних м’язів, ані випнутого підборіддя, ані рушниці. Лише натоптаний грішми гаманець, смарагдовий перстень та жирне черево!
— Гей, пильнуй слів! Я, може, й не Аноллон, але…
— Вашу руку, Ріку! Я давно хотів познайомитися з вами. Ви — той самий чоловік, який завоює Марс, адже ви маєте машинки для коктейлів, і супінатори, і покерні фішки, і нагайки, і шкіряні чоботи, і картаті кепки, і ром.
— Я всього-на-всього скромний ділок, — мовив Ван Пленк, опустивши оченята додолу. — Я роблю свою роботу й дістаю трохи від загального пирога. Але я вже сказав, Морте: мені давно не дає спокою одна думка — на Марсі слід продавати іграшки дядечка Уїггілі й комікси Діка Трейсі — це ж там новина! Велетенський ринок збуту. Адже там і чути не чули про політичні карикатури, чи не так? Так! Отже, ми закидаємо вас усіляким добром. Марсіани просто битимуться, аби вхопити наш товар, кажу тобі, синку, битимуться! Ще б пак — парфуми, сукні з Парижа, модні комбінезони, га? І чудові нові черевики…
