Це пояснення здалося всім настільки простим, вірогідним і переконливим, що дехто навіть полегшено зітхнув: ось бачите, мовляв, шановний товаришу Черненко, в чому “секрети”, а ви мало не ввели нас в оману. На нашій планеті є лише один розум — людський.

Люди здебільшого вважають себе прихильниками нового. І все ж таки нове, незвичне часто викликає якийсь внутрішній, підсвідомий протест, заперечення. І тут вражає надзвичайна винахідливість, з якою шукають аргументи, відстоюючи усталене, звичне, а по суті захищаючи власні забобони. Психологи називають це інерцією мислення, соціологи і політики — консерватизмом. Добре, що придумали терміни, але було б набагато краще, якби виробили дієві засоби боротьби з цією досить поширеною хворобою.

Після того ж таки пам’ятного засідання ради Маценко люб’язно запропонував Черненкові свої послуги в розшифруванні підсумків експериментів, але той лише знизав плечима, подумки рішуче від них відмовившись. Занадто вже упереджена була позиція професора. Занадто безапеляційні його судження. Отже, продовжувати пошуки треба було самому, покладаючись лише на власні сили.

Несподіваний випадок прийшов на допомогу Черненкові. Повертаючись із засідання ради, він у купе вагона, що мчав на південь, познайомився із Дмитром Івановичем Завадським. Цей навдивовижу жвавий, енергійний чоловік уже з перших хвилин знайомства поставив вимогу, щоб Черненко називав його на “ти”, і Черненко, який нелегко сходився з людьми, називав його саме так, одразу відчувши до нього потяг і довіру.

Дмитро Іванович займався проблемами акустики й очолював лабораторію великого підприємства. Він досить швидко збагнув суть проблеми, над якою працював Черненко, й захопився нею. Випадкові подорожні затоваришували і майже до ранку проговорили в купе. Коли поїзд наближався до моря, вони вже мали нову програму дослідів.

Найближчої суботи Дмитро Іванович з’явився у дельфінарії, обвішаний добрим десятком якихось мініатюрних приладів. Корсар довго й зосереджено розглядав прихідця, а потім тихо, без жодного звуку, почав плавати навколо нього. Та прилади Завадського показували інше: дельфін не мовчав. Витанцьовували змійки на екрані осцилографа, а це означало, що дельфін “обмацував” незнайомця ультразвуковими імпульсами, змальовуючи його повний ехолокаційний портрет.

Дмитро Іванович легко визначив частоту й інтенсивність цих сигналів і підказав Черненкові до смішного просте рішення. Треба покрити автомат і годівницю особливим полімерним матеріалом, що не відображує, а навпаки, поглинає ультразвукові коливання. А для спілкування дельфінів встановити підводні переговорні апарати — гідрофони.

Експеримент готували під технічним керівництвом Дмитра Івановича.

“Отже, — міркував Черненко, — дельфіни зараз не бачать один одного — заважає світлонепроникна перегородка. Вони не можуть сприймати й ультразвукові сигнали. Що ж залишається? Гідрофони й повітря. Хочете поділитися досвідом? Будь ласка. Але зробити це ви зможете лише за допомогою “мови”, бо ніяких інших засобів у вас тепер немає”.

Почався дослід.

Дельфіни довго “розмовляли” між собою. Так само, як це роблять люди по телефону: спершу один, потім другий, але… І в тому “але” полягало найголовніше: дельфін-учень, новачок, не зумів упоратися із своєю годівницею.

Дослід повторювали багато разів, але позитивних наслідків не мали.

Дмитро Іванович, засмучений невдачею, поїхав на свій завод, домовившись із Черненком, що той подзвонить йому, коли плануватиметься щось нове, цікаве і потрібна буде його допомога. А Черненко почав розбирати руїни невдалого досліду, відшукуючи в них цілі, непошкоджені деталі та елементи, щоб будувати новий експеримент. Такий уже він був — Сергій Терентійович Черненко — людина нестримної, наполегливої вдачі.

Двері несподівано відчинились, і на порозі бункера з’явився Олег.

— Сергію Терентійовичу, аврал! — сказав він стривожено.

— Що сталося?

— З Координаційної ради приїхали.

— Мабуть, чергова ревізія, — зітхнув Черненко. — А хто приїхав?

— Професор Данилевський.

— Федя?..

У цей час під вагою важких кроків загули металеві сходи, і в бункер зайшов професор Данилевський.

— Ну й парко у вас, — заговорив він, витираючи носовичком змокріле обличчя. — Однак, ви тут гарно влаштувалися. Прохолодно, затишно й вода поруч, — додав, оглядаючи бункер.

Черненко всміхнувся, але нічого не відповів. Він уже не раз чув такі слова, сказані жартома і серйозно. Всім чомусь здавалося, що приморська лабораторія — своєрідний будинок відпочинку та ще й з пристойною заробітною платою. В той же час мало хто погоджувався залишити місто й перебратися на цей “курорт”.

— Справжній пивний погрібець, зовсім як одеський “Гамбрінус”, — казав Данилевський, все ще розглядаючись навкруги.

— Знайдеться й пиво, Федю, — пообіцяв Черненко, простягуючи гостеві руку. — Ну, здрастуй.

Вони обнялися.

Данилевський і Черненко подружилися давно, ще під час студентської практики. Але потім їхні шляхи розійшлися. Данилевський у складі групи випускників поїхав на Камчатку для вивчення морських котиків. Все, чого досягла група, спостереження і досліди Федір Олександрович старанно фіксував у зошитах, яких за три камчатські роки набрався не один десяток, що й лягло в основу його блискучої кандидатської дисертації. В ній Данилевський, не перебільшуючи своїх заслуг і не применшуючи чужих, узагальнив підсумки роботи експедиції.

Наступні дві експедиції вже проходили під його керівництвом. І хоча для науки нічого нового не дали, Федора Олександровича стали вважати відомим спеціалістом по вивченню морських тварин. Пізніше він з успіхом захистив докторську дисертацію й очолив відділ у науково-дослідному інституті. Але на цьому не зупинився. Навпаки, Данилевський гаряче включався в розробку все нових і нових проблем, що цікавили не лише біологів, а й учених, які розв’язували практичні завдання народного господарства, зокрема, перспективи використання океанських ресурсів. І завжди там, де не можна було заздалегідь передбачити наслідки вторгнення людини в повне загадок життя океану, Данилевський закликав до обережності. Брати з океану? Так. Але робити це розумно, щоб не завдати природі непоправної шкоди. Він так і називав свою теорію — теорією безпечних цифр.

І ще одна риса вдачі була у Данилевського — вміння жити в злагоді з людьми. З будь-якими. Розумними і не дуже, добрими і злими, керівниками і підлеглими. Він не був пристосуванцем, але щось особливе, непідвладне точному визначенню в його характері давало змогу будь-коли згладжувати конфлікти чи непорозуміння, що виникали.

— Та-а-ак, молодшим ти не став, але форму тримаєш, — сказав Данилевський, оглядаючи Черненка. — Молодчина, чесне слово. А я, бачиш, хе-хе… трошки того… зажирів. — Він задоволено торкнувся свого живота.

Черненко всміхнувся й подумав: “Зажирів! Якби тільки зовні, то не біда…”

— З чим приїхав? — відразу ж запитав Черненко. — 3 офіційним візитом?

— Та як би тобі сказати… — зам’явся Данилевський.

— Дипломат ти поганенький, Федю…

— Це розмова не на п’ять хвилин.

— Ясно. Ну що ж, зараз і поговоримо. Ходімо на свіже повітря, — запропонував Черненко, простягуючи руку до дверей.

Спека нависала над землею безбарвною в’язкою масою і, здавалося, мала якийсь специфічний присмак — солодкуватої хурми. Повітря аж дзвеніло від концерту цикад. Складалося враження, що вони злетілися сюди з усього узбережжя й влаштували свято пісні: кожна з них намагалася будь-що перескрипіти сусідку, а заразом і всіх інших.

Черненко й Данилевський сіли на лаву під платаном.

Данилевський не поспішаючи вийняв з кишені носовичок і витер спітніле обличчя.

Черненко, вичікуючи, мовчав.

— Та-а-ак, — протягнув Данилевський, розуміючи, що неприємної розмови не уникнути. — Так ось яка справа…

Він дістав невеличку серветку й почав дбайливо протирати скельця окулярів. Тепер, без окулярів, його обличчя набуло зовсім іншого виразу — зникла професорська солідність, воно стало простішим, лагіднішим.