— Куди ж ти? Куди?.. — розпачливо гукнув Черненко й кинувся вслід за дельфіном. Марне: поверхня океану вже була чиста і спокійна. Черненко довго стояв, вдивляючись у далечінь, відтак повільно попрямував до берега, шкодуючи про таку короткочасну зустріч. Зненацька він почув за собою тихий сплеск і, озирнувшись, побачив дельфіна, який плив, тримаючи в зубах старий матроський черевик.

— Це мені? — здивовано спитав Черненко, розглядаючи вкрите черепашками взуття. — Мені? — повторив.

Дельфін свиснув і тепер Черненкові здалося, що перед ним не морська тварина, а Іхтіандр — герой прочитаної колись фантастичної книги про людину-рибу. Його вразило, що дельфін з усіх численних предметів, які лежать на океанському дні, вибрав і приніс йому саме те, що колись належало людині — взуття. І не так важливо, що то був лише один черевик, другого, може, дельфін і не знайшов. Вражали самі дії тварини — нібито цілеспрямовані, усвідомлені. Це здавалося дивовижним, неймовірним і незбагненним. Черненко ще раз запитав:

— Це мені?

Дельфін знову свиснув.

— Навіщо ж мені один черевик? — засміявся Черненко. — Хай лежить там, де й був. — І, розмахнувшись, кинув його у воду.

Дельфін одразу ж пірнув, розшукав черевик і незабаром знову жбурнув його, тепер уже просто в руки Черненкові.

— Ух ти! — здивувався Черненко, підхоплюючи взуття. І, не роздумуючи повернув його дельфінові. Це, мабуть, дуже сподобалося тому, бо черевик за якусь мить ще раз полетів до Черненка.

— Ах, ось воно що, — здогадався Черненко. — Ти хочеш гратися.

Йому згадалася собачка Жулька, яку тримав сусіда по харківській квартирі. Вона так само, як цей дельфін, носила в зубах старі капці, і Сергійкові треба було вдавати, що він віднімає забавку. І тоді Жулька гарчала, але не по-справжньому, а так, для гри. І варто було, віднявши капці, закинути якнайдалі, Жулька відразу ж знаходила їх й поверталась, вимагаючи продовжувати розвагу.

— Ну що ж, давай пограємось, — погодився Черненко.

Незабаром він і тварина завзято перекидалися черевиком, і це нагадувало якесь незвичайне ватерполо. Черненко дивувався спритності дельфіна, який підхоплював “м’яч” навіть у повітрі й, наслідуючи дії людини, повертав назад. Гра захопила їх обох. І невдовзі Черненко відчув якесь душевне полегшення. Поволі тануло почуття самотності, а натомість з’явилася віра, що його доля зміниться на краще.

Вони довго “змагалися”, аж поки дельфін, різко скрипнувши, впіймав черевик на льоту і викинув його на берег. Потім підплив до Черненка і, як тому здалося, із вдячністю потерся об нього. Черненко обняв дельфіна й притис до себе.

— Як же тебе звуть? — запитав, голублячи тварину.

Гр!.. Гр!.. Гр!.. — затріскотав дельфін, як мотоцикл, копи запускають мотор.

— Єгор, значить, — усміхнувся Черненко. — А мене — Сергій. Розумієш?

Дельфін стиха свиснув.

— Значить, розумієш.

Так почалася їхня незвичайна дружба — людини й дельфіна в океані, на далекому, нікому, мабуть, ще невідомому острові. Дні тягнулися довгою-предовгою вервечкою, але то вже не була самотина. Єгор з ранку й до вечора плавав біля берега, уважно стежачи за людиною.

Якось дельфін з’явився уранці, тримаючи в руках шмат морського канату.

— Ну, а це навіщо? — з докором запитав Черненко. — Що мені робити з ним? Повіситися з туги — хіба що… — І раптом заговорив квапливо, схвильовано: — Тяжко мені, Єгорушко. Без людей… От заплющу очі й бачу хлопців із школи, друзів чи й просто чужі, незнайомі обличчя. Вночі і вдень… Не може людина самотою! Нема, певно, для неї гіршої кари…

Дельфін дивився на нього зосереджено. Так іноді дивляться гіпнотизери або люди, що збираються читати чужі думки. Потім повернувся і зник під водою.

Дельфіна не було три доби. Черненко стривожився. Що сталося з Єгором? Він просиджував на березі годинами, подовгу тинявся мілководдям, кликав друга. Єгор не з’являвся. І тоді до Черненка знову повернулося оте нестерпне почуття самотності й безпорадності.

Але на четвертий день, десь опівдні, коли Черненко готував обід, почувся пронизливий свист. Він озирнувся і закляк від подиву Біля берега похитувався на хвилях човник, а за ним “свічкою” стояв Єгор.

Черненко кинувся до води. Це була старенька, добре обчовгана океанськими хвилями довбанка — одна з тих, якими користуються африканські племена.

— Звідки? Де ти взяв? — стривожено-радісно вигукнув Черненко й мимоволі оглянувся довкола. Нікого. Жодної живої душі, жодної ознаки на присутність людини, крім оцієї дивовижної довбанки.

— Невже ти?.. — схвильовано промовляв Черненко до дельфіна. — Невже зрозумів, що мені потрібен човен? Ні, так буває тільки у казці.

Дельфін підштовхував човника до берега й посвистував.

— Та ти якесь чудо, а не дельфін! — вигукнув Черненко в захваті. — Але на такій посудині далеко не підеш. Сидіти мені, певно, на цьому острові до скону. — Він довго пестив дельфіна, знов розповідаючи йому про свою тугу за рідним краєм, за людьми.

Потім Черненко витяг човен на берег, щоб його не знесло хвилею. Знадобиться. В нього вже давно виникла думка, що острів може бути частиною якогось невеличкого архіпелагу. За гарної штильової погоди можна буде зробити розвідку. Аби тільки весла. Але весел у човні не було.

— Я кажу: весел нема. Нічим гребти, — поскаржився Черненко дельфінові й показав руками, як веслувати на човні.

Дельфін, ніби все зрозумівши, протяжно свиснув і миттю пірнув. Та цього разу Черненко не хвилювався. Він був тепер чомусь упевнений, що дельфін обов’язково повернеться. І якщо не з веслом, то принаймні з річчю, яка буде Черненкові корисна.

Справді, вже перед заходом сонця Єгор з’явився біля берега з довгим, вузеньким предметом у зубах. Черненко кинувся назустріч і взяв новий “подарунок”. То був шкіряний футляр. Чимало повозившись, Черненко відкрив його і вийняв гарно оздоблену підзорну трубу.

— Ох, Єгоре! — видихнув він, вкотре дивуючись.

Потім подумав: збіг обставин. Таке пояснення було найпростіше. Розум здебільшого заперечує те, чого нездатний пояснити відразу, бо думка, як і вода, часто прокладає собі русло там, де опір найслабший.

Черненко підняв трубу й навів її на різкість. Вона давала велике й чітке збільшення. Він довго-довго, затамувавши подих, до болю в очах вдивлявся вдалину, сподіваючись побачити далекий димок від пароплава чи, може, й шматочок землі. Та довкола була рівна гладінь океану. Єгор стояв “свічкою”, спостерігаючи дії людини.

Наступного дня, вранці, Черненко вибрався на одиноку скелю серед острова й знову довго-довго оглядав океан, але, як і вчора, крім безмежного простору, що танув в імлі, нічого не побачив. Острів Самотності, мабуть, і був самотнім. Та, не зважаючи на це, Черненко тепер щодня приходив сюди удосвіта, коли сонце поволі випливало з океану, і ввечері, коли під крики чайок і гуркіт прибою воно опускалось за обрій. Іноді, на превелику його радість, а потім на гірке розчарування, здавалося йому, що перед ним проходить цілий караван суден, але виявлялось — то звичайне марево, породжене збудженою уявою і пропливаючими у небі хмарами.

Та одного разу в світлі вранішнього сонця він побачив на виднокрузі справжній чорний дим. І тоді Черненко закричав. Дико, не по-людськи. Закричав і замахав руками, мов божевільний. Він гукав, аж поки посинів і лише тоді усвідомив, що лементу цього ніхто не почує. Він замовк, лаючи себе за те, що не запалив багаття з сухої трави та стебел хирлявих кущиків. Адже тепер у нього є змога легко здобувати вогонь за допомогою лінз з підзорної труби.

І знову день за днем минав час — одноманітно, як морські хвилі, що набігали на берег і відкочувались назад, щоб за якусь мить знову повернутися. І, спостерігаючи оту роботу океану, Черненко думав, що колись, через багато-багато років, невмолимі хвилі доберуться до його скелі, “роз’їдять” її підніжжя й назавжди поховають у глибочині нікому не відомий острів Самотності.