— Про яку чорну дірку мовиш, учителю?
— У майбутньому астрономи вашої планети, слідом за Галілеєм, виявлять на небозводі чорні дірки і пояснять їх наявністю там надзвичайно великих небесних тіл, які своєю масою здатні втримувати навіть світлові та магнітні промені. Саме тому ці тіла видадуться чорними дірками. Хоча насправді, вони ніякі не дірки, а тим паче не чорні.
— Наш корабель не потрапить у полон такої ваги? Тоді йому не вирватись назад…
— Не хвилюйся. Дірка, до якої ми летимо, справді чорна. І не через невелику вагу міжзоряного тіла, а тому, що є тією самою нульовою точкою, полюсом Всесвіту, про що я тобі казав у підземному замку герцога д’Ашперона.
— Кільце з внутрішнім отвором?
— Атож. Усі поперечні перетини Всесвіту, що є окружностями з безкінечним радіусом, стискаються у загальній для всіх нульовій точці, ніби спіральна пружина, обвита довкола голки. Але запам’ятай: велетенське кільце Всесвіту згорнуте в четвертому вимірі.
— У четвертому?
— Живучи в тривимірному просторі, ми так само обмежені в своїх сприйняттях, як були б безнадійними, спробувавши зрозуміти сферичність поверхні, якісь двовимірні істоти, що мешкають на тій поверхні і вважають її площиною.
— Важко уявити себе нікчемним тривимірником…
— І все-таки промені світла, підкоряючись уявленням тривимірників, рухаються по кривих лініях і сходяться в осі зігнутого в четвертому вимірі вселенського кільця. Завжди проминаючи, зрозуміло, нульову точку. От вона й має вигляд абсолютно чорної, будучи водночас справжньою діркою, через яку з однаковою легкістю можна проникнути в будь-яку частину Всесвіту. Тому-то нам потрібна така чорна дірка, ми вийдемо на протилежну частину дуги вселенського кільця, якщо не спиниться моє стомлене серце. Там нас чекає інше сонце з сестрою Землі — планетою Солярією.
— От чому мета досягається не за дві тисячі літ?
— Найкоротшим шляхом і в найкоротший строк. У нас не було іншого виходу. Я лише стурбований тим, що гвардійці, які обложили ракету, позбавили нас можливості подати звістку про приліт з допомогою силового зв’язку.
— Що означає “силовий зв’язок”?
— Як тобі пояснити?.. Промінь світла обмежений швидкістю свого поширення. Скориставшись ним чи магнітним променем, ми одержали б на Солярії власний сигнал через дві тисячі років по прибутті. Силовий сигнал проходить практично миттєво.[19] Якби ми скористалися кинутими на Землі апаратами, на Солярії нас чекали б. Ясно?
— А я думаю, що нас ждуть лише доброносці на Землі.
— Правильно. Тільки летимо ми до Солярії, щоб потім повернутися до них, на твою планету.
— А що, вчителю, тебе чекає на Солярії?
Ніщо не зближує так людей, як спільні мандрівки. Ще недавно незнайомі між собою Бержерак і Лоремітт стали в цій безмежній міжзоряній безодні найближчими друзями. І відвертість Тристана здавалася Сірано природною.
— Повертаючись минулого разу на Солярію, аби набратися сил після втрати Сократа, я гадав, що мене ніхто не жде. Бо ж полишив рідну планету, відмовившись од рідних і близьких. Вирішив посвятити себе благополуччю інших, невідомих мені істот, які потребували допомоги розумніших братів з їхньої прабатьківщини.
— Я також дав обітницю безшлюбності, присвятивши себе ідеям доброносців.
— От чому я хочу на Солярії наситити тебе знаннями. І ти зможеш замінити мене на Землі.
— Як?
— Моє стомлене серце… Бачиш, я знов ковтаю цілющу крупинку, бо не хочу осиротити тебе на шляху до чорної дірки. Мушу, чуєш, зобов’язаний провести через неї корабель і дістатися до Солярії.
— Де тебе ніхто…
— Прошу тебе, — перебив його Тристан, — не ятри душу. Тоді я летів довгим шляхом, і на планеті минули тисячоліття. Пам’ять про мене і моїх соратників, які жили на Землі, збереглася лише в переказах, як, наприклад, у вас про епоху Сократа. Хто ж міг чекати повернення нікому не відомого предка, в якого немає нащадків? І все ж сталося неймовірне…
Тристан замовк. Сірано не підганяв — бачив, як тяжко дається йому те одкровення.
— Треба знати соляріїв, щоб збагнути: тільки-но надійшов до планети магнітний сигнал про мій приліт, знайшлася серед них дивовижно ніжна Ольда. Вона відшукала моє зображення на камені і, уяви собі, вирішила стати моєю подругою.
— О! Жінки завше — загадка…
— Розгадка полягала в тому, що, опинившись серед тих, хто мене зустрічав, вона одразу вразила своєю схожістю з божествами сучасників Сократа. Вони витесували їхні зображення із каменю, створюючи шедеври краси. Перебуваючи під впливом земних уявлень, я побачив на Солярії живу богиню моїх землян. Якщо солярійці й цікавилися мною, як посланцем минулого, як знавцем чужого зоряного світу, що може збагатити науку Солярії, то Ольда побачила в мені героя.
— І стала твоєю дружиною?
— А хіба б ти, Сірано, встояв?
— Не знаю. Мені не доводилося витримувати боротьби із самим собою. Пам’ятаю, коли кардинал Рішельє велів з’явитися до його палацу, в одному залі я замилувався старовинною статуєю. До того я захоплювався античними філософами, схилявся перед античністю взагалі і ту богиню згодом побачив уві сні.
— Тоді ти зрозумієш мене. Ми прожили з Ольдою десять солярійських років у безхмарному щасті…
Значення цих слів Сірано збагнув пізніше. А тепер уважно слухав.
— У нас народилася донька Ельда. Ми ростили її лише рік (два земних), а потім віддали на виховання кращим умам планети.
— І ти розлучився зі своєю богинею? — обережно спитав Сірано.
— Над усе в житті у соляріїв — обов’язок. Ти знаєш, що це таке. На щастя, тобі ще не знайомий гострий біль внутрішньої боротьби, коли я мусив летіти на Землю, як її знавець і учасник “Місії Розуму і Серця”. Уявляєш, якою дорогою ціною я знайшов тебе, аби стати твоїм Демонієм. Скільки поневірянь по Франції й Англії в роки вашої почварливої релігійної війни!
— За це я шаную тебе, Тристане! Скажи-но, ти радієш, передчуваючи близьке прибуття на свою батьківщину?
— Інколи мені хочеться, Сірано, щоб усе це було тільки моїм сном.
— Тристане! І я мовби перебуваю в такому стані. Здається, й досі не можу прокинутися.
На Солярії їх ніхто не чекав. Крізь незвичний барвистий туман виднілося поросле невідомою травою поле.
— Нас скоро помітять, — запевнив Тристан, коли вони вийшли з ракети.
У Парижі Сірано звик бачити карети, запряжені кіньми попарно цугом. І раптом — по рівному полю котить карета без запряги!
Візник, схожий на Тристана, але трохи молодший, жваво заговорив до них незрозумілою мовою, делікатно не виказуючи свого інтересу до Сірано. Потім повіз прибулих своєю самокатною каретою у місто, де будинки стояли один на одному, здіймаючись незліченними ярусами в рожеві напівпрозорі хмари.
Зненацька Сірано угледів коня! Звичайнісінького земного коня!
Чи не сон це? А може, Тристан два тисячоліття тому привіз із Стародавньої Греції на Солярію лошат?
Вгадавши думки свого учня, Лоремітт стримано кивнув. Він вочевидь хвилювався — знову ковтнув цілющу крупинку.
Нарешті карета зупинилася біля одного з будинків. Перехожі, зодягнені в легкі шати, здивовано розглядали Сірано — надто недоладний вигляд мав він у своєму паризькому костюмі.
Сірано встиг помітити, що день тут коротший, ніж земний. Швидко вечоріло. Світило, що ховалося за горизонтом, як і на Землі, було в рожевому серпанку. А в бузковому небі одразу з’явилося два місяці — великий повний і менший, щербатий, що завис просто над головою.
Вони ввійшли до під’їзду, і ліфт стрімко поніс їх у піднебесся, до колишньої Тристанової оселі.
Подумки Сірано намагався уявити Ольду. Як вона зустріне свого судженого, котрий залишив її заради обов’язку? Земні жінки такого не вибачають…
Ліфт загальмував. З вікна Сірано розглядав панораму, яка розкинулася внизу, і шкодував, що не може пропливти над парками, вулицями, водоймищами. Він стис Тристанову руку, намагаючись хоч якось збадьорити його перед зустріччю з дружиною.