— Помиляєтесь! — самовпевнено вигукнув незнайомець.
— У вас є докази?
— Безперечно.
Затим молодик хутко підвівся і мовчки заспішив до виходу.
Час дії: той же день пополудні. Сонячно.
Місце дії: готель “Хілтон”, 486-й номер, двадцять восьмий поверх.
Тільки-но Дмитро Миколайович переступив поріг свого тимчасового помешкання, як затеркотів
телефон.
— Сер, — почувся гугнявий голос портьє, — вам пакунок. Що накажете робити?
— Пакунок? Від кого? — здивувався Кравченко.
— Брайтон. Якийсь Брайтон. Спершу він хотів було з вами зустрітися, але, певно, обставини
змінилися, бо кудись заспішив. Оце й усе, що мені відомо.
— Гаразд. Накажіть, щоб мені принесли цей пакунок.
Кравченко саме перевдягався, щоб за півгодини встигнути приєднатися до екскурсії у
Вестмінстерське абатство, подивитися дорогоцінності британської корони в Тауері, королівських
гвардійців. Одне слово, програма знайомства із столицею туманного Альбіону обіцяла бути цікавою.
І ось цей несподіваний візитер, якийсь пакунок…
У двері номера обережно постукали. Дмитро Миколайович відчинив двері. На порозі стояв
посильний, який тримав у руках перев’язаний тонким шнурком згорток. Отримавши чайові, хлопчисько
подякував і тут же заспішив коридором до ліфта.
Вчений повернувся у вітальню. Поклавши пакунок на стіл, почав його розв’язувати. У ньому
виявились пожовклі від часу й частково обгорілі папери. Але що це? Невже йому привиділось? На
титульній сторінці рукопису акуратно виведено синім чорнилом: “Теорія електромагнетизму. Частина
четверта”. Трохи нижче — розбірливий автограф Олівера Хевісайда. Оригінал! Помилитися Кравченко
не міг: надто добре знав письмо геніального вченого — не раз доводилося знайомитися з його
архівами під час закордонних відряджень. Що ж мав на меті таємничий доброзичник, передаючи
дорогоцінне надбання людської думки саме радянському фізикові?
Він гарячково гортав пожовклі сторінки, сподіваючись натрапити бодай на якусь цидулку,
котра б пояснювала чудернацьку притрапку. Рукопис зберігся не повністю — обривався на 247
сторінці. І там же був лист, адресований професору Кравченку Дмитру Миколайовичу.
“Сер! Моя сповідь здивує Вас не менше, ніж рукопис. Але, попри всю незвичність ситуації,
прошу: поставтеся до неї без упередження. Повірте, що в даному випадку керуватися принципом:
“Цього не може бути, бо цього не може бути взагалі”, було б помилкою…
Я — Дуглас Брайтон, той самий невідомець, котрий сьогодні вранці зробив на симпозіумі
заяву про реальність існування єдиної теорії поля. За фахом — фізик-теоретик. Ще в студентські
часи мені пророкували блискуче майбутнє. Однак виявилося: талант потребує не лише морального
заохочення… Розпочав “наукову” кар’єру як редактор-консультант одного з нью-йоркських видавництв,
що спеціалізувалося на випуску наукової літератури. Колишні однокурсники мені навіть заздрили,
адже більшість з них марно оббивала пороги різних фірм і контор…
1924 року, наприкінці серпня, в наш відділ передали для попереднього ознайомлення копію
рукопису англійського фізика Олівера Хевісайда — другий примірник четвертого тому його “Теорії
електромагнетизму”. Тоді я був завантажений роботою найменше, і грубезний рукопис опинився на
моєму столі. Авторський стиль, на диво, був бездоганним, і я з превеликим задоволенням, уже як
фізик-теоретик, знайомився з концепціями проблем простору і часу. Як з’ясувалося, англійському
фізикові вдалося вивести рівняння, котрі однозначно розв’язували проблему створення єдиної теорії
поля. Воістину “Світове Рівняння”! За численними математичними символами, формулами — глибока
людська думка, сміливий замір, невтримний злет фантазії, помноженої на реальність, вселенська
філософія… Геніальна праця була саме тим трампліном, з якого людство могло сягнути до таємниць
буття.
Спершу гадав, що помиляюся в своїх похапцем зроблених викладках. Однак найприскіпливіша
перевірка підтвердила: час симетричний в просторово-часовому континуумі. А це означає, що плин
часу можливий і в зворотному напрямі!.. Невже Хевісайд не помітив висновків, які напрошувалися з
виведених ним рівнянь?.. Втім, історія науки знає чимало прецедентів, коли геніальне виявлялося
на диво простим і звичайним. Але згодом у мене виникли сумніви: “Чи не зумисне Хевісайд не довів
до кінця свої викладки? Чи не передбачав він можливі наслідки часткових розв’язків “Світового
Рівняння”?”
Знайдені мною часткові розв’язки підтверджували: поділ буття на минуле, сьогодення і
майбутнє слід шукати в людському розумі, а не в навколишньому світі. На перший погляд може
здатися, що подібна позиція надто суб’єктивна, звичайнісінький позитивізм. Та підкреслюю: я не
плутаю поняття часу, який випливає з фізики, з часом, що сприймає наша свідомість. Фіксувати “біг
часу” — здатність лише високоорганізованої матерії. Судіть самі: минуле ми пригадуємо, майбутнє
плануємо, проте діємо тепер. Водночас всезагального тепер не існує. Кожен індивід його відчуває
осібно, по-своєму… Втім, такі висновки ви зробите самостійно, уважно ознайомившись з рукописом,
точніше, з тим, що від нього залишилось. Я ж розповідатиму далі.
Шеф уже втретє нагадував, щоб не зволікав з редагуванням. Довелося зіслатися на
неточності, які буцімто допустив автор і які треба вилучити. На тому й зійшлися: роботу завершу
до кінця року. Проте ЗО грудня 1924 року, прихопивши копію рукопису, я востаннє переступив поріг
видавництва і назавжди залишив Нью-Йорк.
Я не мав наміру привласнити працю англійського фізика. І дременув з видавництва тому, що
Невтримно хотів зустрітися з Олівером Хевісайдом і повідомити йому свої результати…
Наприкінці січня 1925 року я прибув до Лондона, а третього лютого у містечко Торкі, що у
графстві Девоншир, де мешкав учений.
Та мені не поталанило: Олівер Хевісайд несподівано помер. Про це я довідався випадково з
газети в поїзді. І все-таки я поїхав, мусив це зробити… Копія рукопису була в мене. Оригінал же,
безперечно, в його віллі. Увечері, через день після від’їзду зі столиці, вдалося без перешкод
проникнути в осиротілий будинок, де ще зовсім недавно, напаливши кімнату до тридцятиградусної
спеки, запаливши незмінну люльку, вчений сідав за роботу…
Одне слово, рукопис опинився в мене… Чому так вчинив? Десь підсвідомо відчував: праця
Хевісайда — могутня зброя, яка може втрапити до непевних рук. Відлуння першої світової, що
забрала мільйони життів, було надто відчутне. Інтуїція підказувала: необдумане застосування
геніальної теорії може призвести до нових фатальних наслідків.
Як уже згадував, виведені мною часткові розв’язки “Світового Рівняння” давали підстави
твердити, що час може рухатися і від майбутнього до минулого. Більше того, отримані результати
піддавалися експериментальній перевірці. Ось її суть. Весь оточуючий світ наповнений дією.
Своєрідна велетенська кінострічка, з якої наш розум-об’єктив може вихоплювати окремі кадри. Під
час досліду вона повинна прокрутитися в зворотному напрямі, відтворивши на спеціальному екрані
давноминулі події.
Мені вдалося знайти кваліфікованого експериментатора — Джорджа Снеддона, чудового хлопця і
прекрасного знавця електротехніки, оптики, хімії. Майстра на всі руки! Саме завдяки його
старанням був створений “Хронопроектор” — апарат для спостереження за минулим.
Але під час дослідів замість того, щоб сидіти і спостерігати за давноминулими подіями, ми
стали їх безпосередніми учасниками!
Причина? Свого часу, з огляду на малість і відсутність фізичного змісту (яка
необачність!), я знехтував останнім членом “Світового Рівняння”.
І ось так ми несподівано отримали “машину часу”. Під час подорожі на ній з моїм організмом
сталася дивовижна метаморфоза — сповільнився хід біологічних процесів. У свої дев’яносто років
мені не можна дати й сорока.