брилою породи, і можна вже було надолужувати сон минулої безсонної ночі. Та я чомусь не поспішав це робити, хоч від виснаження у мене й злипалися очі. Несподівано почув гудіння. Воно немовби перекочувалося і дедалі важчало. Здригалася земля, над головою заскреготали породні блоки. Я кинувся до виходу, але одразу ж упав. З гори посипався щебінь і розтертий на порох камінь. Гарячково встав, щоб утікати, але мене знову кинуло на землю. Так повторювалося кілька разів, поки я не зметикував, що на двох не встою, бо земля нагадувала пліт, який несло по гірській порожистій річці, і тоді я спробував тікати накарачках. На чотирьох мене теж підкидало і валило, але я швидко вставав і, потерпаючи від ударів об камінь, нарешті вибрався назовні. Саме в цей час у печері гухнуло, і вона дихнула прямо на мене клубом пилу. Увесь схил кипів. Гуркіт стояв неймовірний. Здавалося, награє дивний квартет, музичні інструменти якого можуть видавати тільки тріск, гупання, вищання й лязгання. Вранішні поштовхи, від яких утікало все живе і які давно затихли, були завиграшки в порівнянні з тим, що почалося на схилі дня. Земля ніби силкувалася виборсатись із блискучого павутиння, накинутого на неї сонцем. Нитки того зітканого з променів павутиння рвалися міріадами при самій землі з кожним її поштовхом, але на зміну їм блискучі золоті дротики встрявали в пісок, граніт, лісову зелень. Я стояв накарачках, немов собака, очікуючи, поки поверхня вгамується хоч на хвилю і я зможу вихопити з печери своє майно. Але трясця не припинялась… Мені згадалось, як колись трусило в Херсоні. Власне, справжній землетрус був у Румунії, а до нас дійшов тільки його відгомін. Я саме лежав і читав (було близько десятої вечора), як раптом ліжко піді мною сіпнулось. Я відвів погляд від книжки і побачив, що хитається люстра. “Що за мара?” — подумав здивовано. Та в цю мить почув тупіт і крики. Тримаючись за стіни, я поспішив у коридор. А там сходами бігли люди, дехто в самій спідній білизні, багато хто з дітьми на руках. Я враз перейнявся тією панікою і кинувся до батька. Старий тим часом безтурботно спав. Я спробував підняти його, але він випручався і пробелькотів спросоння щось незрозуміле (йому разом з паралічем ніг і лівої руки відняло й мову). На мої відчайдушні благання він відповідав смутним поглядом: мовляв, дай мені спокій. Батькові було байдуже — йому залишалося недовго топтати ряст. Про мене ж він не думав: власне, він тоді вже ні про що не думав, бо вчинки його були більш ніж дивними. Я нарешті збагнув, що мені судилося пережити лихо з батьком. А коли зрозумів, то навіть збайдужів. Я вийшов на балкон і побачив юрмище людей, що мовчки, без жодного звуку, стояли віддалік будинку, очікуючи на щось страшне. Та, на щастя, нічого лихого не сталося. Після того випадку я почав помічати на собі погляди сусідів по будинку. В їхніх очах читалися цікавість, співчуття і, може, я й помиляюсь, — повага… Ці спогади мелькнули в пам’яті і вмить розтанули, а я знову опинився на велетенському решеті, яке трусили чиїсь могутні руки. У звичний вже гуркіт врізався новий звук: здавалося, хтось розпорює безкінечно довгий шмат парусини. Поверхня почала западатись. Я повалився на пісок. А коли в гарячці знову звівся накарачки, то відчув якусь невідповідність свого становища: довкола стояла тиша, а земля була вже нерухомою. Одразу відчув полегкість у всьому тілі і звівся на рівні. “Замок драконів” було сильно пошкоджено, проте отвір до печери все ж залишився. Я поспішив усередину і з радістю відзначив, що моє майно вціліло, хоч і було вкрите товстим шаром пилу. Печеру завалило на третину, але й за таких розмірів вона була досить об’ємистою і придатною для житла. Ця думка в мене промайнула ніби другим планом, в підсвідомості, першим же рефлексом було вихопити спальник і скафандр та хутчіш вискочити з кам’яної пащі, поки вона не зімкнулась остаточно. Та опинившись за межами печери, я вражено вкляк — всього за кілька десятків кроків плескалися хвилі водойми. Весь схил між пустелею і берегом запався, і його поглинула вода. Не стало острівців — домівки “крокодилів-стрибунів”, “бочок” і “куль” із жмутками пальмоподібного листя, що росли в прибережжі, зникла безслідно більша частина лісу, який прихистив мене минулої ночі. За якусь мить я опинився зовсім в іншій місцевості. І тут мою увагу привернув рух біля води… Раптом мене почало тіпати. То ворушилися скорпіони, павуки, членистоногі, схожі на фаланг. “Шукати порятунку в пустелі? — майнула думка. — Але ж ота хітинова армада саме туди й повзе”. Рішення прийшло несподівано. Я швидко пірнув у печеру і оберемками почав виносити листя, що мало служити мені за постіль. Вимостив з нього півколо біля входу в печеру і, одягнувши скафандр та діставши запальничку, став чекати. Комахи наближались швидко. Найгрізнішими були скорпіони. Вони повзли з загнутими сегментистими черевцями, на кінці яких похитувалися жала. Комах було так багато, що вони часом зчеплялися лапами, але сутичок не влаштовували. Поруч тікали скорпіони і їхній одвічний корм — павуки та фаланги. Хоч як свербіли п’яти, але я нелюдським зусиллям волі припнув себе до п’ятачка між печерою і півколом викладеного листя. І як тільки передові загони членистоногого війська наблизилися до печери на відстань якихось десяти кроків, я підніс полум’я запальнички до листя. Воно займалося погано, і я гарячково почав на нього дмухати й вимахувати шоломом. Нарешті, коли комахи були вже поряд, пробився кволий язичок полум’я і водночас повалив дим. Смуга комах на моїй ділянці раптом спинилась, а тим часом полум’я побігло по листю, утворюючи вогненно-димовий заслін перед печерою. Уже крізь скло шолома, що ховав мене від їдучого диму, я бачив, як хвиля комах обтекла мій заслін і виплеснулась на кам’янистий схил. А далі, розбившись на безліч ручаїв, вона потекла вгору, обминаючи скелю. Підсушене листя раптом спалахнуло, і мені довелося ховатися в печеру, де було вже повно диму. Коли ж перегодя я вибрався назовні, то побачив, що від комашиної навали залишився тільки перетолочений пісок. Я скинув шолом і з насолодою ковтнув свіжого повітря. Мені раптом захотілося підійти до водойми і змити з себе не тільки бруд, а й страх. Я переступив кільце попелу і подався до берега. І тут уперше подивився в той бік, де ще вчора стояла лабораторія. Сумно, сумно мені стало. Хоча за характером я й відлюдько і самотність мене ніколи не гнітила, та цього разу я вперше відчув себе по-справжньому самотнім. А причиною того стану були не так мої поневіряння, як — зараз я в цьому можу звіритися Вам, дорогий учителю, — сумнів щодо повернення лабораторії. За час роботи в інституті я встиг переконатися, що деякі науковці на науку дивляться як на спосіб, з допомогою якого можна здобути життєві вигоди малими зусиллями. Я не хотів псувати Вам настрою і тому не казав, що мене намагались переманити у відділ Мурченка. Обіцяли більшу платню та ще якісь переваги. Ангажував мене отой з чорними вусиками, що весь час руки потирає. Він запевняв, що я зможу принести більшу користь там, де розв’язуються проблеми сьогодення. Спершу йому навіть пощастило посіяти в мені сумнів. Та скоро він же мене й переконав у зворотному. По-перше, мені не сподобалося, як він роздивлявся мою лабораторію, та й мене теж: в його погляді було щось власницьке, утилітарне. По-друге, — тон, яким він зі мною розмовляв: він говорив голосом доброзичливого корифея, який поблажливо звертається на “ти”. А я терпіти не можу поблажливого тону, а надто коли на мене зверхньо “тикають”. Це не від надмірного виховання. Просто я ненавиджу в людях огидну рису підминати під себе іншу особистість, хай навіть та риса проявляється в панібратському “тиканні”. Знаю я таких. Побоюючись, що в нас можуть забрати лабораторію, я налагодив механізм керування хрономобілем, а точніше, автопілот часу, так, щоб лабораторія з’явилася на інститутському подвір’ї об одинадцятій ночі. Ви мали бути першим, хто її побачить, бо вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж, Ви приходите на роботу за п’ять-десять хвилин до дзвінка… Тим часом ноги мої ступали в сипучий пісок, затоптуючи дивовижні письмена, виведені міріадами комашиних лап. Я підійшов до берега. В каламутній воді плавали жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а неподалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Я роздягнувся і, зайшовши по коліна в воду, почав умиватись. Тіло спрагло всотувало вологу, і мої нерви, що були зсукані в один тугий клубок, ніби аж розм’якли; на час я забув про злигодні. Лише сторож, який у мені ніколи не дрімає, з острахом стежив за кривими ятаганами акулячих плавників, котрих ставало дедалі більше. Хижачки збирали врожай, що натрусила стихія. Скоро я помітив: акули були не самітними, кого годувало лихо. Велетенські жаби теж “паслися”, виловлюючи в прибережжі загиблих комах. Жаби були далеченько від мене і часом скидалися на стадо утоплених і роздутих у воді волів… А сонячна куля повільно тонула в рожево-сизому мареві; ще трохи — і вона торкнеться контурів кам’яного пасма і покотиться в пустелю. Мені подумалося, що я мушу наносити в печеру листя, якщо не хочу покласти спальник прямо на камені. Отож одягнувшись, я почимчикував вздовж берега до лісу, — власне, від недавно ще буйної рослинності залишилася тільки смуга дерев у прибережжі. Пильно вдивлявся, чи не бродить, бува, якась личина, але на березі, як і на кам’яному схилі, не помітив найменших ознак життя. Проте у воді життя буяло. Акули краяли воду дедалі ближче до берега. Мені здалося, що вони підкрадаються до жаб, — і я не помилився. Коли я вже був на рівні “випасу” амфібій, один із сріблясто-чорних плавників раптом зі швидкістю торпеди понісся до жаби, яка була найдалі від берега. Неповоротка баньката істота не встигла й кумкнути, як половина її гладкого тіла опинилася в акулячій пащі. Від того видовища мені аж дух перехопило, і мене раптом скував той страх, якого я зазнав під час купання біля острівця з “крокодилами-стрибунами”. Акула тим часом торсонула жертву, звільняючись від її другої половини, але в цей час нагодилася ще одна хижачка, і жаби завбільшки з доброго вола не стало. Інші амфібії позникали з води, а по миті вже панічно виборсалися на сухе. Вони заскрекотали точнісінько як мешканки Конки, тільки набагато сильніше; від того звуку в мене аж у вухах залящало. Я проминув жаб’яче тирло і якомога швидше поспішив до лісу… Раніше я писав про приступи ностальгії. Як виявилося, то були тільки окремішні випадки іншого стану — самотності у Всесвіті. Часом здається, що ти перебуваєш у вакуумі. А тільки з простору не повітря викачали, а людський дух. Мабуть, це не найкраще порівняння, але воно дає уявлення про психічний стан, у якому я весь час перебуваю.