Учений на мить розгубився. Він усе ще очікував якоїсь іншої розв’язки.

— Дурниці, — озвався Славко. — Давайте так, Мирославе Петровичу: я зачинюся в лабораторії і рівно об одинадцятій натисну на клавішу, а ви сховайтесь і спостерігайте за небом…

— На клавішу може натиснути тільки той, хто ковтне пігулку, — сказала Марія.

— Нісенітниця. Ну, добре, давай ковтну. Сподіваюсь, мене не знудить від неї. Теж вигадав — “пігулки від часового прискорення”!

— Гаразд, — погодився вчений. — Ми з Марією стежитимемо з вікна мого кабінету. Як тільки щось помітимо — я ввімкну світло. При цьому ви негайно покидайте лабораторію.

— Я нікуди звідси не піду, — сказала дівчина, і в її голосі було стільки рішучості, що Чумак зрозумів: її не витягти з лабораторії й силою. — Я вже й пігулку ковтнула, — додала вона.

— Як знаєте. — Він ще раз пильно оглянув подвір’я, сірі квадрати вікон, тоді попрямував до чорного входу.

По дорозі Чумак подумав, що сучасна наука принципово не заперечує подорожі в часі, але якщо тільки вона спрямована в майбутнє; потрібен лише апарат, що рухався б зі швидкістю, близькою до світлової. Тоді, наприклад, Марія, яка у свої двадцять два роки помандрувала б на космічному кораблі до зірки, котра знаходиться на відстані 21-го світлового року від Землі, повернулася б на батьківщину через 42 роки за земним часом. Для Марії ж ця подорож тривала б лише 6 років. Її нареченому Заміховському на той час уже виповнилося б 75. Чумакові спали на пам’ять рядки Олександра Блока:

Учений зайшов до свого кабінету, навпомацки відчинив вікно. Внизу, в ілюмінаторах лабораторії було темно. Він сів на підвіконня і почав дивитись у небо. Подумав, що ефект затримки часу на борту апарата, який швидко рухається, вчені перевірили експериментально: відправляли атомний годинник на реактивному літаку в навколоземну подорож і порівнювали його хід з ходом такого ж годинника на базі. На останньому “нацокало” більше, ніж на тому, що був у літаку. Він також подумав, що серед людей є справжні мандрівники в часі — астрономи. Вивчаючи космічні об’єкти, яких давно вже немає, вони по суті мандрують у часі, і за часову дорогу їм править світло космічного тіла, яке давно вже згасло, а за “машину” — Земля, котра в свою чергу є складовою ще більшої “машини” — Сонячної системи, і так далі. Світло доносить до астронома інформацію про далеке минуле Всесвіту — іноді віддалену на мільярди років від сьогодення… “Яку ж теорію взяв за основу Заміховський? — міркував учений. — Що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху? Але ж це надто загально. Олекса писав про якісь елементарні частки — “тахіони”, що можуть рухатися тільки з надсвітловою швидкістю. Тобто виходить швидкість з протилежним знаком. Чи й справді можна “плавати” проти течії часу…”

Раптом Чумак прислухався і став пильніше оглядати клапоть неба між корпусами інституту. Але звук ніби розтанув, а може, його й зовсім не було і йому те тільки здалося. Та враз він відчув, що важкі стіни немовби тиснуть на замкнений простір подвір’я, роблячи його все тіснішим і тіснішим. І сам простір, немов матеріальна субстанція, стає все щільнішим і щільнішим, як вода на дні океану. А потім простір ущільнився до “драглів”, які швидко густішали, аж поки не затверділи, і Чумак відчувся вплавленим у скло. Та раптом те “скло” розсипалось невидимим піском, звільнивши простір двору для літньої ночі. Це тривало, здавалося, якусь мить… Він глянув униз і від розгубленості зачаїв подих. Тоді зажмурився і по хвилі знову подивився у двір. Там було порожньо. На тьмяному подвір’ї від лабораторії не лишилося й сліду. Ще не вірячи в те, що сталося, він поспішив до сходів, по дорозі ввімкнувши навіщось світло в кабінеті. Але лабораторія таки зникла, разом із Славком і Марією. Якийсь час він розгублено стояв посеред двору, а тоді знову піднявся до свого кабінету. Глянув на годинник і побачив, що вже далеко за північ. Він не повірив годинникові і ввімкнув радіо. Але воно мовчало. Не працювала навіть програма “Для тих, хто не спить”. А ще Чумак побачив на столі аркуш паперу, якого першого разу в темряві не помітив. То була заява Марії на відпустку. І тут Мирослав Петрович відчув, як з лівого боку грудей замлоїло, а потім почало терпнути. Він дістав з шухляди пляшечку з валеріанкою, накапав у склянку і, розбавивши ліки водою з графина, випив. Потім сів і довго сидів, намагаючись ні про що не думати.

Думки небезпечні тим, що їх супроводжують почуття…

* * *

Натертий до блиску паркет другого поверху інститутського коридора дзвенів під ногами, як скло. Чумак аж здригався і намагався ступати якомога тихіше. У сорочці в голубу клітинку і темних штанях він найменше скидався на доктора наук. Та й на обличчі в нього не було й натяку на амбітність чи звичайну впевненість, притаманну багатьом ученим його рангу. Він картав себе за те, що піддався на Славкову пропозицію спостерігати з вікна, замість того, щоб самому натиснути на клавішу і згідно з інструкцією Заміховського одразу ж покинути лабораторію. А все від його невіри в часову подорож. Він подумав також, що життя людини — це, по суті, та ж мандрівка в часі, тільки від сучасного до майбутнього; до того ж, починається вона з короткого повторення всіх етапів розвитку — від риби до людини. Та подорож відбувається щомиті і припиняється з останнім ударом серця.

Перед приймальнею Чумак уповільнив ходу. Йому раптом спало на думку не лишати польові посвідчення, які він виписав для Марії і Славка, на підпис у секретарки, а самому зайти до директора і, якщо пощастить, довідатись, чи не побували вже в нього Мурченко з Пойдою. Якщо ці двоє вже його вмовили, то доведеться доповідати про події в секторі. Якщо ж ні… В багатогалузевому інституті, де розв’язувалися проблеми сировини, енергетичного палива та утилізації відходів, група Чумака була малопомітною. Про неї ніхто й не згадував би, коли б Чумак не був членом ученої ради. Відчиняючи лаковані двері з табличкою, він піймався на думці, що боїться тільки одного — серцевого приступу.

Директор не дуже ввічливо доводив комусь по телефону про неможливість отак зразу розв’язати якусь проблему. Чумак, мабуть, зайшов наприкінці розмови, бо господар, кивнувши йому на крісло, невдовзі поклав трубку.

— Подавай їм рекомендацію, як утилізувати відходи, — закликав він у свідки Чумака. — Ніби тут чаклують, а не думають. Над цим б’ються десятками років.

Чумак, ввічливо всміхаючись, поклав перед ним обидва польові посвідчення.

— Нагадують мені, що я директор, — не вгавав Арнольд Михайлович. — Та байдуже мені до цього крісла! Перейду знову у відділ і зароблятиму не менше…

Директор був за фахом енергетиком і мав учений ступінь кандидата технічних наук. Проблему часу він розумів по-своєму. Минулим було для нього все те, що діялося до того, як він став директором, а майбутнім — те, що настане, коли він знову перейде у відділ або піде на пенсію. Йому було п’ятдесят п’ять, але на вигляд він був значно старший. Колись густе кучеряве волосся виблискувало сивиною.

— А самі ви цього разу не їдете? — запитав директор, повертаючи польові, на яких розкинув свій розмашистий підпис.

— Та побуду в секторі, — мовив Чумак. Повагавшись, пояснив: — Надійшли нові матеріали від Заміховського. Треба опрацювати…

— Давненько його не зустрічав. До речі, де він?

— У пермі.

— Неблизький світ. У мене там друг. У Пермському політехнічному. Мабуть, відрядження мій заступник підписував. А то б я йому доручення дав.