Тоді я побіг стрімким схилом до лісу. На мить загубив потвору з виду, але скоро вона
нагадала про себе ревінням. Невдовзі й сама з’явилася на місці мого недавнього відпочинку. Знизу
вона здавалася ще грізнішою. Відсутність вух і видовжена паща з двома білими іклами робили її
схожою на леопарда, який зіщулився перед стрибком. Рогові лати поблискували міддю в променях
призахідного сонця, а важкий хвіст щоразу гупав у пісок, здіймаючи куряву. Тварина ніби вагалась:
вартий я того, щоб заради мене спускатися схилом, чи ні. А я тим часом тікав до лісу, ще не
знаючи, яким чином знайду там порятунок. Серед найближчих рослин, до яких мені лишалося пробігти
з сотню кроків, не видно було жодної “сосни”, а сховатися можна було тільки в її гіллі. Натомість
у піску сиділи “бочки” і “кулі”, прикрашені розкішними султанами папоротеподібного листя. Серце
прямо виривалося з грудей, і здавалося, ось-ось задихнусь від браку повітря. Спинився на мить і
побачив, що тварина вже спустилася крутим схилом і тепер несеться моїми слідами. Я знову пустився
бігти, не зметикувавши в гарячці, що, позбувшись трофея, котрий обтяжував пазуху, я полегшив би
собі втечу. Спершу мене наздогнало хрюкання, а потім — тінь, яка, на щастя, виявилася такою
довгою, що, поки наближався її власник, я встиг підняти палицю. Як у спортсмена відкривається
друге дихання, так у мене перед лицем смерті з’явилась ясність думки і зник переляк. Я навіть
подумав, що коли сьогодні загину, то через багато мільйонів років мої амінокислоти все ж
проявляться в котромусь із мешканців антропогену, діставшись туди безперервним ланцюгом
одноманітних ланок “жертва — хижак”. Але мені більше подобалася перспектива опинитися там власною
персоною. Тому, як тільки рептилія, котра на мить завмерла за три кроки від мене, рушила, я
вчистив її по голові, аж загуло. Такий удар коня звалив би, та тільки не іностранцевія. Звір
загаявся лише на мить — ніби й не об його голову мало не зламалася палиця, і, як тільки я підняв
її для повторного удару, напасник блискавично подолав двометрову відстань і кинувся на мене.
Падіння одного з яєць крізь розідрану сорочку нагадало, що я ще живий. А тварина, мабуть,
вирішивши, що жертва вже готова, неквапно злизувала довгим язиком з своєї морди жовток. Я встиг
помітити, що пащу в неї “армовано” гострими, як у вівчарки або вовка, зубами, серед яких
перламутром поблискували страхітливі ікла. Тим часом палиця, яку я підняв, але не встиг опустити,
знову гупнула мешканця пермі. Цього разу удар прийшовся по хижому носі. Я не став замахуватись
повторно. Біг до рятівного лісу, і мені здавалося, що тварина ось-ось вгородить у спину ікла.
Встигав лише кинути скісний погляд, чи не наздоганяє мене а тінь. Сонце вже мостилося на ніч, і
через це тіні стали довгими-довгими. Та наздогнала мене не тінь, а якесь поліфонічне ревіння.
Здавалося, кричала не одна істота, а кілька: одна ревіла, друга хрипіла, третя мукала. Аж не
вірилося, що такі розмаїті звуки могли вилітати з однієї горлянки. Озирнувся, звір метляв
головою, падав на черево і могутніми лапами намагався “здерти” з носа біль, знову спинався на
весь зріст, не вгаваючи… Ліс уже був зовсім близько. Та, на жаль, тут росли високі пальмоподібні
рослини, а також каламіти і кордаїти, на які не видерешся через те, що розгалуження в них
починалися з двадцяти і більше метрів від землі. До того ж, значна частина коріння випиналася з
грунту, утворюючи щось на зразок підмурків Останкінської вежі. А там, у “підмурках”, могло
кублитися все, що завгодно. Деякі стовбури сірими удавами обвивали ліани. Я кидався навсібіч, але
то, здавалося, був не ліс, а хаотична колонада велетенської занедбаної зали з темно-зеленою
стелею. Як на руйновищі, згори звисали плетива ліан, а в “проломи” пробивалося проміння західного
сонця. Тим часом ревіння стихло. Майнула думка, що звір сконав. Але, озирнувшись, я з жахом
побачив, що потвора, здіймаючи куряву, мчить у мій бік. Її тіло і хвіст здавалися нерухомими,
тільки дрібно-дрібно мигтіли криві ноги. Але найлихішим було те, що з пустелі, мабуть, на ревіння
збігалися родичі іностранцевія. З півдесятка їх короткими перебіжками спускалися схилом. Я
кинувся вглиб, шукаючи прихисток. Нагодилася “сосна”, але стовбур її був надто тонкий, щоб
витримати моє тіло, вже не кажучи про оту броньовану навалу рептилій-пустельників… Швидко
наближалася, хоч і рухалась з перепочинками, покалічена тварина. Я, немов списом, метнув у неї
палицю, але удар в груди не спинив її й на мить. І тут, коли звірові з розчавленим носом
залишалося тільки ввігнати мені в спину свою страхітливу зброю, я раптом з розгону вчепився в
ліану, які тут звисають на кожному кроці, і, як на колоді, відлетів метрів на шість уперед. Звір
за інерцією пробіг піді мною, а ліана, досягши верхньої точки, понесла назад. Я подерся вгору,
потерпаючи, щоб вона не обірвалась. Колись у школі, а потім в інституті я непогано лазив по
канату. Я маю близько десятка третіх розрядів, у тому числі з легкої атлетики, плавання,
боротьби, фехтування тощо. А тварина, побігавши взад-вперед і зрозумівши, що спіймала облизня,
підвела голову і завила. То було жалісне і водночас лихе виття. Вона немов благала мене
спуститись. Я тим часом дістався густої мережі, основою якої були ліани. “Нитки” основи так густо
переплелися, що на них можна було лежати, як у гамаці. Збуджений і радий, я подивився вниз і
угледів вже не одну, а кілька потвор. До тужливого виття приєднались хрипіння, хрюкання,
клекотання… Я аж здригався від жахного концерту і намагався більше не дивитися вниз… Зайшло
сонце. Небесна блакить над верхівками почала швидко линяти. Одночасно із світлом дня зникав у
мене й оптимізм: а що, як потвори триматимуть мене тут довше, ніж спрацює на машині часу реверс?
Раптом концерт затих. Я глянув униз, чи, бува, не почали розходитись його учасники. Учителю, якби
я був марновірним, то подумав би, що піді мною відбувається шабаш привидів — самих рептилій не
було видно, тільки в мороці спалахували фосфоричним блиском їхні очі. Багато очей. Потім
лиховісні вогники зібралися в коло і відновили концерт, який тепер уже нагадував голосіння.
Немовби я лежав уже мертвий, а вони прийшли, щоб вилити свою тугу. І тут я згадав про ліхтарик…
Потужний струмінь світла враз матеріалізував усю їхню гавру. Вони кинулись від нього хто куди. Та
щойно я згасив ліхтарик, як містичні вогники внизу, схожі на світні бризки кембрійського моря,
знову збилися в коло і завели сумної… Подібних вражень я вже колись зазнавав. “Чи не прокинулась
у мені “пам’ять віків”?” — подумав з сумною іронією. Та вмить в уяві ожив випадок, який колись
стався з нами (мною і Павлишем) на польових роботах. Тоді теж була ніч, а ми повкладалися на
розкладачках просто неба, і я слухав тиху розповідь Павлиша про його роботу геолога в Ірані.
Темряву порушували тільки далекі вогники електростанції, а тишу — шелест у верховітті дерев та
плюскіт хвиль штучної водойми, на березі якої ми зупинились. Мова мого товариша ставала дедалі
тихішою і долинала до мене, немов крізь сон. Скоро я вже розрізняв лише окремі шматки речень, а
невдовзі мене здолала дрімота. Несподівано в солодкий плин передсоння проникла тривога, а по миті
долинув тихий голос Павлиша: “Олексо, прокинься! Ти чуєш? Там хтось стоїть…” Я розплющив очі і
побачив, а точніше вгадав, у темряві між деревами якусь тінь. Майнула думка, що то наш водій
вийшов з автобуса. Та раптом помітив, як стовбур дерева роздвоївся і поряд з першою тінню
з’явилася ще одна. А коли біля тих двох виник ще один згусток темряви, який невідомо звідки і
взявся, я заціпенів і водночас відчув, як щось загупало в скронях. В лихому намірові тих, хто
ховався за деревами, не було сумніву. А ми ж лежали в спальних мішках, немов у коконах… Із
заціпеніння мене вивело рипіння розкладачки Павлиша. Вже й не пригадаю, як я розпустив змійку
спальника і опинився на траві. Та Павлиш, хоч і старший від мене на дванадцять років, виявився
спритнішим. Він вскочив у автобус, двері якого були відчинені, і — я б ніколи не здогадався того
зробити — ввімкнув фари. Враз стало видно, як удень. А тіні обернулись у трьох здоровил, один із
яких — я впізнав його по картатій сорочці — рибалив звечора неподалік від нашої стоянки. Бандюги
на мить розгубилися, а тоді поховались за деревами. Ми тим часом повкидали в автобус майно, а
водій — метикуватий хлопчина — запустив двигун, розвернувся і дав газ. Ніколи не забуду блиску
очей напасників, коли світло фар востаннє полоснуло по місцю їхньої схованки. Здавалося, то
виглядали з-за дерев не людські, а зелені вовчі очі…