Коцюбі з рівчака було добре видно, як блідий промінь Гейкового ліхтарика ковзнув по кабіні, вихопив з темряви широке обличчя солдата з квадратним підборіддям, у низько насунутій на чоло пілотці. Поряд з ним у кабіні сидів ще один — у напнутій на плечі плащ-палатці і в офіцерськім кашкеті…

— Прикордонний патруль. Прошу ваші документи! — наказав Гейко.

Водій у пілотці мовчки висунув з кабіни руку з паперами. Єфрейтор швидко проглянув їх і, повертаючи, порадив:

— Не затримуйтесь. Приготуйте про всяк випадок зброю. Тут небезпечно.

Через кілька хвилин “студебекер” зник у темряві ночі.

— Чия машина? — поцікавився Коцюба.

— Все в порядку, — відповів Гейко. — З полку зв’язку, їдуть до інтендантських складів по продовольство. А документи…

— Зачекай, — швидко перебив Коцюба. — З полку зв’язку? А чому на офіцерові кашкет… Ти не звернув уваги, яка в нього околичка на кашкеті? Хіба не червона, не піхотинська? Ти в офіцера документи перевірив?

Він не встиг закінчити. В темряві над яром замигтіли швидкі спалахи, гримнули автоматні черги. Вроздріб, гучно застукотіли постріли з гвинтівок, і відразу ж один за одним струсонули повітря кілька вибухів.

Гейко ліг щокою на приклад кулемета.

— Не поспішай, не час, — зупинив Коцюба. — Підпустимо… Он вони, бачиш? Спокійно, єфрейторе, спокійно!..

З яру на дорогу вискочили темні постаті. Із засідки ліворуч по них вдарили довгою чергою. Постаті метнулись від скелі, побігли прямо на Коцюбу і Гейка.

— Давай!

Кулемет єфрейтора дрібно затремтів, заглушив сухий тріск автомата Коцюби. В траву посипались теплі гільзи, запахло порохом.

Кілька бандитів лежали на землі темними плямами, решта повернула назад до яру.

— За мною! — почувся здалеку голос лейтенанта Петришина.

Гейко схопився на ноги. Коцюба смикнув його за полу шинелі.

— Назад!

Опам’ятавшись, єфрейтор знову ліг, стиха лаючи себе за те, що не стримався, кинувся на голос командира, хоч йому і Коцюбі наказано залишатись у засідці до кінця операції.

Єфрейтор впав у рівчак вчасно. Тонко цвіркнули кулі, підсікли над головою кілька гілок, із стовбура поваленої сосни полетіли тріски.

На шосе замиготіли сірі постаті.

Бандити бігли, пригинаючись, намагалися прорватись через відкрите місце, пірнути в ліс.

Твердий приклад ручного кулемета ніби злився з Гейковим плечем. Натискаючи на спуск, єфрейтор посилав короткі черги, не шкодував патронів. Люто захлинався кулемет і ліворуч. Під перехресним вогнем бандити швидко залягли, притислися до брівки шосе, не маючи змоги переметнутись через дорогу.

Вони підводилися тричі і тричі лягали, мляво огризаючись пострілами. А позаду, за їхніми спинами, наростала стрілянина, іржали перелякані коні, чувся крик. Бійці Петришина вже прочісували дно яру. Для недобитих бандитів був єдиний порятунок — перебратися через дорогу. Вони звелися вчетверте, оскаженіло кинулись вперед і заметались під кулями, затиснуті з обох боків.

Сірів світанок. На дні яру пахло пліснявою, гаром вибухівки. В кущах лежали трупи коней, виднілося кілька перекинутих возів. Прикордонники зносили докупи залишені бандитами чорні, німецького зразка автомати, гвинтівки, парабелуми, патронні сумки.

Шестеро бандитів у обідраній, забрудненій одежі збилися докупи під деревом, тримаючи над головою руки. Старшина Кузьмін з двома солдатами обшукував полонених. Це було все, що залишилось від зграї Гандзі.

Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши на коліна похапцем перев’язану руку. Крізь бинт проступала кров, рана нестерпно нила. На лобі Петришина рясніли краплини поту, біляве пасмо вибилося з-під зеленого кашкета.

Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.

Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.

— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?

Бандит ворухнув губами.

— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…

— Куди?

— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…

— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?

Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.

— За скринькою? Що несли в ній? Ну!

— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…

— Куди тягли цей свій… скарб?

— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…

Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.

— Давай другого!

До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикор-донника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.

— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…

Грицько замотав головою, зашепотів.

— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж” з тобою… Арсене… Не віриш?

— Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.

— Не віриш? — повторив Грицько. — Я й на думці не мав… Працював у ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню… Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні — і тебе, і старих твоїх живцем… у криницю… Злякався я, то правда, — він схилив голову, по брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. — Десять днів я з ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш — дома дістанемо, кишки вимотаємо…

Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:

— Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так, невелика, у мішку з парусини… Де поділася — не відаю…

Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду. Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з підлеглими своїми таємницями.

Наступного дня, кілометрів за тридцять від Гнилого Яру, біля самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.

Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудів-ського райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.

Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба прибули на місце.

“Студебекер” стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.

Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку, похмуро запитав:

— Вона?

Гейко зітхнув, винувато відвів очі.

— Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…