Невже це правда? Але ж я бачу в темряві. Правда, людське око реагує навіть на один квант світла, а очі нічних земних тварин і на інфрачервоне випромінювання… Знову пригадую зустріч зі сліпим Жаліо. Я спершу не знав, що він сліпий. То неможливо було помітити. Він зовсім вільно поводився. Щоправда, перебував в оточенні всього знайомого. Але ж хіба мені не знайоме навіть те, чого я ще ніколи не бачив? Я моделюю в уяві варіант оточення швидше, ніж виникає потреба діяти в тому оточенні. І коли я запитав сліпого Жаліо, він сказав, що не відчуває ніякої ущербності, просто сприймає світ інакше, ніж більшість.

Універсальний ензимний тракт також не є ознакою біокібера. Звичайна фізіологічна операція.

Але щось підказує мені не вірити Ларті. Чому? Навіщо їй ця жахлива брехня? Невже вона просто полюбила мене? Невже вигадала цю історію, аби переконати мене чи й себе, що між нами немає бар’єрів? Хвора психіка? Чи справді — любов? Одна з таємниць буття. Любов. Що то є? Колись древні люди казали, що любов — сила, котра рухає світлом. І, може, так воно і є; Бо що ж тоді любов; І яка сила рухає світлом?

Хто я? Біокібер? Людина? При всій умовності цього запитання мусить же бути якась відповідь?”

Дьондюранг підійшов до столу і неквапом витяг із шухляди невелику коробочку, обшиту коричневим ледром. З неї дістав чорний плаский предмет з червоною заглибиною посередині. Тепер лиш натиснути на червону заглибину, приклавши чорний плаский предмет до грудей, і все буде зрозуміло.

Якщо він людина — нічого не трапиться. Якщо біокібер — трапиться те, що вже давно мусило трапитись.

І він натиснув. ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР, ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР — повторилося кілька разів у свідомості і затихло.

— То як? — запитав директор музею, огрядний Мартін Реденблек.

— Я сказала йому, що він людина.

— Що з вами? — Реденблек здивовано дивився на бліде обличчя Ларти Варич.

— Не знаю. Мені видається, ми не мали права…

— Не мали права обдурити біокібера? Хочете залишити це право виключно для людей?

— Страшно…

— Що з вами?

— Не знаю… Давайте припинимо. Мені видається, трапилось щось страшне.

— Облиште…

— Я побачила його очі в ту мить. Він був здатен на все. Ходімте! Ви поясните причину мого обману. Мені він вже не повірить. Ходімте! О, як він схожий на Ставича…

— На кого? А-а-а… Ваш чоловік був командиром “Церери”… Моя дружина не згадувала б про мене через стільки років… Чи для цього треба навіки загубитися? -

Мартін Реденблек засміявся, але, побачивши, що Ларта плаче, замовк.

На обличчі Дьондюранга вже була маска вічного спокою. Він непорушно лежав на кам’яній підлозі.

— Що ви йому сказали? — Реденблек похмуро зупинився над тілом.

— Що він людина…

— Даруйте, якби вам сказали, що ви біокібер, чи змусило б це вас накласти на себе руки? Отож! Я глибоко переконаний, що сам цей факт… Ларта розплакалась нестримно, як дитина.

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.

Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.

— Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.

— Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюранг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти?

“Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала.

Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні посмішки зі студійної сцени бачаться мені, як частина якоїсь загальної вистави, де не можна об’єктивно визначити фальш, бо не можна визначити ступінь істинності.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого. Колись було… Вже розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому місію всього мого життя. Не напишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною вічної машини? То також не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, відлагодженої споконвіку, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалась моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не розуміє в складних фізіологічних механізмах травлення, але то не заважає їй нормально харчуватися, вона не розуміється на проблемах генної трансформації, але вміє народжувати дітей. Професор говорив абсолютно серйозно, він навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав цього професора? Невже його варто згадувати в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе тривких еталонів виміру значимості. Збагнув лише те, що сьогодні видається дрібним та незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що кожна моя думка, крихти досвіду не пропадуть. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті підуть на вивчення до Інканського інформаційного центру. Мій життєвий доробок буде використаний наступними поколіннями.

Відчуваю, як із пористої основи просотується прохолодна рідина. За якусь мить я буду позбавлений епітеліального покриття і разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок. Уявляю, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста рурка мого ензимного тракту.

А в уяві чомусь постійно стоїть образ тої старої жінки, котру зустрів одного разу на Землі. Той образ видається таким значимим, що хочу, аби він перейшов у спадок іншому, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред невеликої площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну.

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемось, знову все буде по-нашому. Бережіть люди, що лишається”. Сіли на гравітони, та й полетіли. А ми берегли. Хто тепер знає, що робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланта носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала… Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер ви всі кажете — благувата я. А синочка мого… О-о-о, якби ж хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…