Рейнольдс не тямив себе від захоплення. Проте минуло ще два роки, перш ніж він втілив свій намір у життя. Півроку пішло на те, щоб ретельно опрацювати план, ще більше часу забрали розшуки колишніх злочинців-партнерів, з яких він склав банду. Але із задумом своїм Рейнольдс ознайомив грабіжників лише в загальних рисах: вони знали, що йдеться про напад на поштовий поїзд, але де, як і коли це станеться, не мали уявлення навіть найближчі помічники Рейнольдса. Ватажок вимагав сліпого довір'я, хоч і за непогану ціну: він обіцяв кожному учасникові банди винагороду — сто тисяч фунтів стерлінгів.

Це були обіцянки. Насправді ж Рейнольдс вирішив після нападу виказати всіх бандитів поліції, бо добре розумів, що такий зухвалий, грандіозний за масштабами злочин не може лишитися непокараним. План зради також було опрацьовано наперед. Через одного лондонського адвоката Рейнольдс найняв неподалік од Лондона стару ферму. Після нападу члени банди, переодягнені сільськогосподарськими робітниками, мали зібратися тут, щоб переждати перший поліцейський «аврал», а потім потай роз'їхатися по домівках. Все це Рейнольдс розтлумачив своїм товаришам, приховавши від них одне: адвокат дістав від ватажка наказ виказати Скотленд-Ярду місце схову.

Для самого Рейнольдса і двох його найближчих друзів був передбачений інший варіант: за 800 метрів од ферми, на приватному аеродромі, на них чекатиме спортивний літак, який перенесе злочинців за кордон, на південь Франції.

Нарешті, все було підготовлено, все передбачено. Настав день 8 серпня 1963 року, — день нападу,

…Четверта година ранку. Ледь чутно загули рейки, і вдалині крихітним світлячком заблимав ліхтар локомотива. Рейнольдс сидить навпочіпки біля стовпа з позначкою «405». Знову й знову кидає він погляд на насип: там усе спокійно, його люди лежать під насипом, сховавшись у високій траві. Вони схожі один на одного, мов близнята: всі в грубих брезентових комбінезонах, на обличчях — маски з чорних панчох. Рейнольдс і сам не може розібрати, хто де причаївся. У декого в руці сокира чи залізна труба — «знаряддя виробництва». Але в жодного бандита, навіть у Рейнольдса, немає вогнепальної зброї. Натомість ватажок озброїв кожного члена банди портативною рацією, бо діяти всі мали виключно чітко й злагоджено.

За десять метрів від бандитів височіє залізний кістяк семафора. Під ним, на мосту, сперся на поруччя Чарлі Вільсон, чекаючи наказу ватажка. Його завдання — вчасно затулити зелений сигнал семафора і за допомогою кишенькового ліхтаря подати сигнал червоний. За милю від моста таке саме завдання має виконати Джон Дейлі, тільки він мусить увімкнути жовте світло. П'ятнадцятий член банди — автогонщик Рой Джеймс сидить за милю від місця нападу в кабіні п'ятитонки з армійським номером (п'ятитонку вкрали за день до злочину). Джеймс дивиться на годинник, вмикає рацію.

Три години чотири хвилини. Вогні локомотива вже близько, рейки гудуть сильніше. Рейнольдс схиляється над рацією, тихо наказує: «Джонні, сигнал!» і починає лічити: «Двадцять один, двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять». Відлічує п'ять секунд, що мають минути між жовтим і червоним сигналом. Потім кидає: «Тепер ти, Чарлі!». В семафорі над мостом засвічується червоний вогник. Всі ці дії були багато разів відпрацьовані на тренувальному макеті.

За кілька секунд Вільсон скочується з насипу, лягає коло ватажка й злякано шепоче:

— А що, як це не поштовий? Може, якийсь вантажний чи пасажирський? Що тоді?

— Не мели дурниць, у цю годину не може бути іншого! — гримає на нього Рейнольдс.

Він і сам побоюється, що в останню мить усе зірветься, хоч знає від знайомого залізничника: після червоного сигналу має минути 67 секунд, перш ніж поїзд зупиниться.

Під час другої світової війни Рейнольдс, виключно через свій потяг до різних авантюр, вступив до лав британських «командос». Понад сто разів викидали його з парашутом за лінію фронту для здійснення диверсій; недарма ж у 22 роки він був уже майором, а його груди прикрашала дюжина хрестів та медалей за хоробрість. Що й казати, операції «командос» були завжди ризикованими, та жодного разу Рейнольдс не тремтів так, як зараз…

Минуло тридцять секунд. Поїзд повільно наближався. Чути було, як риплять гальма. Нарешті з напівтемряви виринув локомотив. Рейнольдс підніс мікрофон до рота, але сигналу для нападу не давав, бо не міг розібрати, чи є на вагонах напис: «Королівська пошта». Довірена людина повідомила його з Глазго телефоном, що гроші вантажили в поїзд — у другий від локомотива вагон за номером М30204М з написом «Королівська пошта» — і що там сто двадцять чотири мішки. Але де гарантія, що в дорозі вагони не міняли місцями?..

Локомотив зупинився метрів за п'ять від Рейнольдса, і відразу почувся чоловічий голос:

— Виклич-но Чеддінгтон, Дейве, що там трапилось?

Чоловіча постать сповзла по східцях локомотива, стрибнула на землю й пішла через насип просто до Рейнольдса й Вільсона: десь тут мав бути лінійний телефон. Впевнено, але тихо, щоб не почув залізничник, Рейнольдс шепнув у мікрофон умовне слово — сигнал до нападу.

22-річний помічник машиніста Девід Уїтбі перелякано зупинився, але скрикнути не встиг. Його оточило кілька закутаних постатей, і за мить у роті хлопця опинився кляп, а його руки було зв'язано за спиною. Після цього Вільсон наказав переляканому хлопцеві повернутися до локомотива: міцно взявши Уїтбі за руку, бандит потяг його через насип за собою.

Тим часом інші бандити оточили в кабіні машиніста—Джека Міллза. Той, не розуміючи, що сталося, крикнув:

— Ви хто такі? Ану, геть звідси!

Тієї ж Миті обгорнутий ганчір'ям залізний прут опустився йому на голову, і Міллз упав непритомний. Його відтягли в куток кабіни. Уїтбі посадили поряд з його товаришем.

Решта бандитів оточила поїзд, щоб перешкодити зайнятим сортуванням листів і пакунків листоношам вийти з вагонів і з'ясувати, що ж трапилося. А Рейнольдс тим часом спритно проліз під буфери між другим і третім вагонами й розчепив поїзд. Потім наказав у мікрофон: «Всім сідати! Поїхали!».

Закутані постаті враз обліпили підніжки перших двох вагонів і локомотива. Але жоден з бандитів не знав, як керувати поїздом. Зрушити його з місця міг тільки непритомний Міллз, отож успіх всієї «операції» залежав тепер від нього. Вільсон нахилився до машиніста і, побачивши, що той опритомнів, сказав:

— Я дуже шкодую, що так сталося. Але обіцяю тобі гарну винагороду, більшу, ніж дасть тобі твоя залізниця…

Похитуючись, підтримуваний дужою рукою Вільсона, Міллз підійшов до пульту управління. Ватажок наказав:

— Поїдеш дуже повільно і тільки до найближчого моста. Не далі, бо інакше твоя родина не одержить пенсії.

Не дивлячись на Вільсона, Міллз пробурмотів собі під ніс: «Я не самогубець» — і взявся за важелі.

За дві хвилини локомотив уже стояв на мосту — саме в тому місці, де було заплановане розвантаження. Двоє бандитів за допомогою сокири й лома почали виламувати двері вагона. На це пішло більше часу, ніж передбачалося. Взагалі «операція» тривала довше, ніж розраховував Рейнольдс. Крім того, непередбачена зупинка, двохвилинний переїзд і нова зупинка насторожили чотирьох охоронців, що супроводжували гроші. Та коли двері, нарешті, відчинили, їхній опір був суто символічним. Вкрай перелякані, вони слухняно вилізли з вагона й лягли долілиць на насип.

Перевантаження мішків з грішми з вагона тривало не більше п'яти хвилин. Коли бандити посідали на мішки в кузові машини, Рейнольдс сказав залізничникам і вартовим:

— Ми їдемо, але кілька чоловік залишається тут. Якщо ви зійдете з місця раніш як за півгодини, ремствуйте самі на себе.

І хоч це був чистісінький блеф, ті, що лишилися на насипу, не зробили жодної спроби зняти тривогу. Вони сиділи коло вагонів півтори години, аж доки не приїхала поліція.