Добродії-злочинці не забарилися. Того ж вечора вони подзвонили до редакції і без зайвих передмов наказали: «Складіть 15 тисяч у картонку з-під взуття. Нехай ваш представник з коробкою під лівою пахвою буде о восьмій годині у головному залі франкфуртського вокзалу. Він має бути сам».

Рівно о восьмій «король репортажу» з «Абендпост» тупцював у вказаному місці з картонкою під пахвою. Щоправда, останньої вимоги бандитів виконано не було: за ним пильно стежили двоє фотокореспондентів зі схованими камерами, що чатували на знаменну мить зустрічі «представника громадськості з посланцем злочинного світу». Чатували — і проґавили, бо в уяві репортерів той посланець мав скидатися на класичного гангстера, якого вони звикли бачити на екранах кіно і телебачення. І коли повз «представника громадськості» пройшов молодий, нічим не примітний хлопець, вони не звернули на нього жодної уваги. Тим часом хлопець сказав: «Чоловічий туалет, друга кабіна» і миттю зник у натовпі.

Збитий з пантелику репортер, в якого, звісно, не було досвіду спілкування з викрадачами дітей, не насмілився подати своїм колегам якогось знаку. Він слухняно поплентався до туалету. Двері другої кабіни були трохи прочинені, проте, коли репортер заходився прочиняти їх ширше, вони не піддалися: хтось притримував їх. Тоді газетяр збагнув, показав у шпарину картонку — і двері розчинилися.

Звісно, так само, як і його колеги, репортер чекав побачити «класичного бандита». Та перед ним стояв звичайний юнак, хоч і високий на зріст, його обличчя прикривала клоунська усміхнена машкара, що у наявній ситуації здавалася страхітливою.

.— Покажіть гроші! — наказала машкара юним, майже хлоп'ячим голосом.

Без заперечень репортер відкрив картонку і терпляче зачекав, поки «контрагент» перелічить гроші. Потім, прикривши коробку, боязко запитав:

— Де ж хлопчик?

Машкара попорпалася у кишені і видобула ключ.

— Ось! Їдьте до Вісбадена, Берлінерштрассе, двадцять один. Це старий дерев'яний будиночок, в якому ніхто не живе. У підвалі спить хлопчик. Ми дали йому снотворного.

Потім він потяг коробку з грішми до себе.

— Хвилиночку! — мужньо заперечив репортер. — Баш на баш! Гроші проти хлопчика!

Парубок випустив картонку.

— Ні! Так не піде! Але знайте: наступного разу вам доведеться платити тридцять тисяч!

Репортер завагався.

— Гаразд! Тоді їдьмо разом!

— Щоб там мені надягли наручники! Щиро дякую! Або беріть ключа, або нічого не отримаєте!

І парубок вдав, ніби хоче піти геть. Репортер поспіхом тицьнув йому картонку.

— Вельми вдячний! — якось розгублено сказав парубок, немовби не вірячи у свій талан. Потім віддав ключа і квапливо вибрався з кабіни; репортер заходився був його переслідувати, та молодик виявився значно спритнішим за жвавого «короля репортажу».

Від Франкфурта до Вісбадена всього шістдесят кілометрів, проте представникам редакції знадобилася ціла година для того, щоб дістатися за вказаною адресою. Прибувши на місце, члени експедиції полегшено зітхнули: будиночок дійсно був дерев'яним. І ключ пасував до дверей підвалу. Та коли вони розчинилися, представники преси несподівано почули гавкання, потім пролунав чоловічий голос:

— Гей, хто там, чорт забирай!

Блимнуло світло, і в парадних дверях з'явилася чоловіча постать у халаті та пантофлях.

— Що ви тут забули? — гримнуло в бік репортерів. З-за спини чоловіка визирала здоровенна вівчарка.

«Король репортажу» у небагатьох словах розтлумачив ситуацію, що склалася. Володар халату недовірливо похитав головою.

— Хлопчик у підвалі? Не може того бути!

Він рішуче спустився по сходах, увімкнув світло.

— Дивіться самі! Тут нікого немає!

Представники преси гуртом полізли у підвал. Дійсно, тут взагалі нічого не було, лише якісь порожні полиці. Жодного сліду перебування людини.

— Однак ключ пасує до дверей!

Господар витяг з кишені низку ключів, показав репортерам такий самий, який був у них.

— То ж нічого не варто зробити такий ключ: навіть учень слюсаря впорається. До того ж, тут недавно помінялися пожильці, я мешкаю в будинку якихось два місяці.

І обдурені представники преси подалися геть.

Та й тим, хто їх ошукав, не довелося скористатися із здобичі: тієї ж ночі обох було затримано поліцією в одному з франкфуртських барів. Зробити це було неважко, адже шлях шахраїв був щільно замощений сотенними банкнотами. То були вісімнадцятирічний франкфуртець Еріх Кляйн та двадцятирічний Рудольф Біалек з Вісбадена. Звичайно, обидва не мали нічого спільного з викраденням Тімо Ріннельта.

Як би там не було, витівка «Абендпост» повинна була мати серйозні наслідки для її виконавців: адже, згідно з законами Федеративної Республіки, ті, хто хоч якось допомагають злочинцям, підбурюють або заохочують їх, так само підлягають кримінальній відповідальності.

Цього разу закон грубо знехтували. Щоб якось виправдатися, з цього приводу опубліковано дивну декларацію: «Поліції та прокуратурі,— говорилося в ній, — відомо про ініціативу деяких осіб, які за допомогою преси звернулися з певною пропозицією до викрадачів Тімо Ріннельта. Проте, хоч вчинок цих осіб, так само, як і посередництво преси, суперечить законові, поліція та прокуратура через надзвичайність випадку вирішила |не переслідувати згаданих осіб, виходячи з того, що у громадських інтересах важливішим є врятування життя дитини, ніж ув'язнення злочинців. Тому, якщо при подальших спробах вступити у контакт із злочинцями з метою повернення за вказану винагороду Тімо Ріннельта буде досягнуто позитивного результату, поліція і прокуратура обіцяють не переслідувати злочинців протягом шести годин після виконання умов угоди. Зазначена сума викупу зберігається у прокуратурі».

У перекладі на звичайну мову це мало означати: поліція і прокуратура не в змозі виручити Тімо, отже робити це ладен кожен, хто забажає. Більше того, злочинці самі можуть прийти до поліції, передати Тімо й одержати винагороду, адже пообіцяли їх не затримувати!

Та справжні викрадачі не відгукнулися на це люб'язне запрошення. Натомість із нього скористалося щось із тридцять чоловік — від пустунів до професіональних злочинців.

Першим серед них був п'ятнадцятирічний школяр з Оснабрюка, син чиновника кримінальної поліції. Він подзвонив до редакції найбільшої місцевої газети і запропонував покласти пакунок з винагородою — 50 тисяч марок — у певному місці на головному вокзалі; якщо це буде виконано, поліція знайде Тімо, який прибуде поїздом з Парижа.

Гроші поклали. Проте у зазначений термін не з'явився ані Тімо, ані шахрай. Пізніше стало відомо, що спритний школяр довідався від свого батечка про засідку на вокзалі. І поки тато бив ноги, сподіваючись на зустріч із Тімо та злочинцями, спритний школяр знову протелефонував до редакції, запропонувавши покласти двадцять тисяч марок в Оснабрюкському соборі: тоді, мовляв, редакція одержить щось з одягу Тімо. Решту винагороди мали внести наступного дня у великому універмазі. При цьому підліток вигадав спосіб, який зробив би честь авторові будь-якого кримінального роману. Тридцять тисяч марок мали покласти на першому поверсі на ескалатор, з іншого боку ескалатора тоді з'явиться Тімо.

Юному негідникові вдалося непомітно забрати гроші з собору. Виконуючи «умови джентльменської угоди», він надіслав до редакції светр свого молодшого братика — і на цьому попався, бо светр доручили дослідити… його батькові.

Багато клопоту завдав редакції одного кельнського журналу рецидивіст Рудольф Хармс. Він відкрито прийшов до редакції і розповів репортерам, як під час останньої відсидки склав із друзями план кіднапу, проте в останню мить партнери викинули його з гри і самі викрали Тімо. Але йому, Хармсу, відомо, де вони сховали хлопчика, і він ладен привести його, звісно, за винагороду.

Ця історія, так само, як і всі інші, була від початку і до кінця вигаданою, однак в редакції злочинцеві повірили. Протягом чотирьох днів Хармс возив, вірніше, водив за носа, представників редакції по містах Західної Німеччини, оскільки, як він пояснив, наполохані викрадачі весь час змінювали місце схову. Насправді ж Хармс волів при слушній нагоді поцупити гроші. Провівши чотири дні і чотири ночі без сну і перепочинку, репортери, зрештою, збагнули, що до чого, і передали злочинця поліції.