Вранці після нічного нападу, на Різеля Ейб Тельві несподівано прибіг до Карліно. Той трохи підлікував, як міг, опіки свого протеже і поміж іншим довідався, що Тельві вирішив переховуватись у рідного брата доти, доки «вщухне галас».]

Отже, поліція дістала вичерпні відомості про злочинця, навіть адресу схову. Лишалося тільки затримати його. Однак повелася вона дивним чином: наступного дня у газетах з'явились портрети Тельві і повідомлення про розшук «з приводу нападу на Віктора Різеля». У такий спосіб було вбито двох зайців: по-перше, складалось враження, ніби поліція активно діє, по-друге, Віто Дженовезе і вся мафія отримували звістку, кого треба боятися.

Наслідки не забарилися: через день тіло Ейба Тельві, прошите трьома кулями, було знайдено у рівчаку на вулиці Малбері.

Хоч як воно дивно, з Джузеппе Карліно нічого не скоїлося: він дожив до суду і підтвердив на ньому свої свідчення. Проте досвідчені адвокати братів Діогварді слушно скористалися з того, що Карліно був професіональним злочинцем: вони красномовно довели присяжним, що така людина залюбки збреше, аби відкараскатися від довічної каторги. Коли ж під час вміло побудованого перехресного допиту сам Карліно визнав, що прокуратура пообіцяла пом'якшити йому вирок за спробу пограбування, рішення присяжних було вже зумовлене. Тим більше, що перед нарадою голова суду значуще нагадав їм про один із наріжних каменів американського правосуддя — про формулу «Sub dubio in re».[4] Звісно, присяжні дотрималися цієї формули, бо кожен в душі встиг зважити, чого коштуватиме йому рішення: «винний».

Ще довго обурювались американські газети з приводу цього процесу. Вони навперебій називали братів Діогварді «гангстерами найвищого гатунку», а Віто Дженовезе — найнебезпечнішим злочинцем у світі. Проте, коли мужній Різель захотів продовжити свою боротьбу, він знайшов двері редакцій і телестудій міцно зачиненими. Магнати промисловості настрахали газетні концерни і телекомпанії: якщо вони надалі співробітничатимуть з Різелем, то будуть позбавлені реклам — головного джерела своїх прибутків.

Проте розбурханий океан пристрастей продовжував бушувати: з різних кінців країни, з-за кордону до конгресу та уряду Сполучених Штатів надходили тисячі листів від людей, обурених жорстокою розправою над журналістом та безкарністю злочинців. Треба було щось вдіяти. І от сенат, як воно, звичайно, буває у подібних випадках, створив спеціальну комісію «по розслідуванню організованих злочинів». На чолі її став сенатор Кефовер, основну ж слідчу роботу виконував молодий енергійний юрист Білл Кітінг.

Діяла комісія дуже оригінально: вона надіслала ватажкам гангстерів — тим самим «вершкам» — запрошення прибути до Вашінгтона і скласти перед комісією звіт про своє життя та діяльність. Свята наївність або замилювання очей? Невже хтось серйозно міг повірити, ніби такі закоренілі бандити, як Віто Дженовезе, Френк Кастелло, Джозеф Профаччі або Ленджі Цвільман, прізвища яких сотні разів згадувались у зв'язку з найтяжчими злочинами, раптом почнуть каятись у своїх гріхах?

Це розслідування-фарс дуже нагадувало бучний великосвітський прийом: королі гангстерів прибували у розкішних лімузинах, безперервно всміхаючись, немов кінозірки, залюбки позувались перед фото- та кінокамерами, охоче давали інтерв'ю ласим до сенсацій репортерам. Потім неквапливо йшли до залу засідань і, дивлячись наївними, щиросердими очима на членів високої комісії, запевняли їх, що вони — найчесніші ділові люди у Сполучених Штатах і «справжні американці». По тому комісія урочисто сповістила через пресу, що на підставі проведених допитів не можна стверджувати, ніби хтось з допитаних замішаний у якомусь злочині.

І все.

Події ж розвивалися своїм звичаєм. За кілька тижнів Нью-Йорк знову загудів. Одного ранку, вийшовши з свого будинку на Гроув-стріт, портовий десятник Ентоні Гінтц був прошитий чергою з автомата. Коли, почувши постріли, його дружина стрімголов вибігла на вулицю, вона побачила лише свого чоловіка, що плавав у калюжі крові.

— Мейзі, то був клятий Джонні Данн, — прошепотів він.

Та коли на місце злочину прибула поліція і керівник комісії по розслідуванню вбивств капітан Хемміл заходився розпитувати потерпілого, Ентоні Гінтц лише твердив у відповідь:

— Я його не знаю, я його не знаю…

Стікаючого кров'ю Гінтца забрали до лікарні, де терміново зробили операцію. Трохи згодом туди поїхали дружина Гінтца, капітан Хемміл та юрист Білл Кітінг, який вирішив підключитися до розслідування.

Дорогою жінка дещо розповіла про свого чоловіка.

— Ентоні був десятником у порту, на п'ятому пірсі, де розвантажувалися переважно кораблі, що прибували з Італії. Він часто розповідав, як багато привозять вони контрабандних наркотиків. Часто-густо Джон Данн пропонував Ентоні «відпочити», це задля того, щоб поставити на розвантаження своїх хлопців. Через це поміж Ентоні та Данном весь час виникали сутички. «Мейзі,— неодноразово казав він мені,— на мій пірс ця банда не пролізе. Доки живий, боротимуся з цією зграєю». Тому вони і пристрелили його.

Кітінг був добре обізнаний з справами, що коїлися в порту, знав і Джонні Данна, якого Дженовезе пропхнув на посаду віце-президента профспілки докерів. Знав він і звички мафії, тому не міг повірити, ніби Данн власноручно стріляв у Гінтца; тут мав діяти найманий вбивця. Тому і запитав:

— Ви певні, що ваш чоловік мав на увазі Джонні Данна, віце-президента профспілки?

Мейзі презирливо скривила губи:

— Яка там спілка! З того часу, як там завелися Данн та його дружки, спілка перетворилася па бандитське кубло. Безсумнівно, стріляв сам Данн. Не розумію тільки, чому Енті не хотів сказати цього поліції?

— Через вас. Боїться, що бандити мститимуть.

Трохи помовчавши, жінка відповіла рішуче:

— Якщо Енті помре, мені однаково, що скоїться зі мною. Хочу, щоб вбивцю було покарано.

Кітінг не став розчаровувати бідолашну: її свідчення не мало ніякої ваги. Навіть якщо заприсягнеться перед судом. Адже вона не бачила на власні очі, що стріляв Данн. Лишався єдиний засіб вивести вбивцю на чисту воду — свідчення самого Енті Гінтца. Та й воно, на вимогу закону, матиме чинність доказу лише тоді, якщо перед цим Гінтц заявив, що відчуває свій неминучий кінець; у даному випадку вважається, ніби свідок не бреше з корисливою метою.

Отже, виникала дуже делікатна ситуація: щоб дістати це конче потрібне визнання, треба було, не говорячи вже про варварство допитувати вмираючого, позбавити його останньої надії.

Перед дверима палати шлях заступив лікар.

— Він ще живий, але майже жодного шансу на порятунок: у грудях лишилися дві кулі. Якщо їх видалити, він одразу ж помре.

Мейзі голосно заридала, побачивши нерухому, обплутану скривавленими бинтами постать чоловіка на ліжку. Гінтц поволі розплющив важкі повіки й довго вдивлявся в неї, немов пригадував, хто це.

— Енті! — жінка судорожно схопила його руку. — . Енті, це я, Мейзі!..

— Бачу, люба. Як хороше, що ти прийшла… Я помираю, Мейзі,— прошепотіли безкровні губи пораненого.

Кітінг зітхнув з полегшенням: найнеприємніша частина його місії відпала сама собою. Адже Гінтц сказав у присутності двох свідків про смерть, відтепер ця заява стає юридичним фактом.

Кітінг обережно наблизився до ліжка.

— Мене звуть Кітінг, я юрист, розслідую вашу справу, містер Гінтц. Будь ласка, скажіть мені, хто стріляв. Ваша дружина стверджує, що то був Джонні Данн.

Поранений зробив зусилля, ніби хотів підвестися, але безсило впав на подушку.

— Ні, неправда! — просипів він. — Це не Данн. Жінка не бачила… ні… ні…

По його обличчю котилися великі, як горошини, краплини поту, груди гарячково здіймалися, та він усе твердив, напружуючи останні сили:

— Ні… не Данн… Вона не бачила…

Подальші запитання були ні до чого, і Кітінг, залишивши лікарню, поїхав до порту.

Повногруда секретарка анітрохи не здивувалася, коли дізналася, що якийсь юрист воліє розмовляти з її шефом. Вона просто відчинила оббиті шкірою двері і гукнула: