Чому? Це з'ясувалося через рік, коли дуже поширений та впливовий західнонімецький журнал «Квік» почав друкувати серію статей-спогадів Польмана, в яких, як повідомлялося, «буде висвітлено всю правду щодо справи Нітрібіт». Проте після першого ж продовження журнал раптом урвав розповідь: картелі, від яких великою мірою залежить існування «Квіку» (як і інших видань), категорично попередили, що припинять подавати свої рекламні оголошення, якщо «Польман не облишить базікання». Що ж, красномовний доказ горезвісної «свободи преси»!

Та повернімося до розслідування. Для членів комісії у справах вбивства, створеної при франкфуртській поліції, «газетярський бум» мав просто катастрофічні наслідки. Після першого ж повідомлення про «таємничий блокнотик» телефон у кімнаті оберкомісара Брайтера оскаженів: протягом тижня розмовляли ним 311 найповажніших осіб. По тому, цілком добровільно, залишивши в гаражах свої розкішні автомобілі (щоб не впізнали їх власників), потай діставалися вони до поліцай-президії і в скромному кабінеті Брайтера, склавши докладний звіт про свої стосунки з «великосвітською гетерою», благали, заламуючи руки, про збереження таємниці.

Це їм обіцяли. Справді, поки оті пани перебували на становищі свідків, поліція не мала права розголошувати їхні імена. Але що робити, коли всі їхні свідчення буде перевірено: адже вбивця (або найманець) безумовно походить з цих верств?

Проте до цього не дійшло. Знайшлася людина, що добровільно взяла провину на себе, сама віддалася до рук поліції й потрапила за грати.

То був друг Нітрібіт — Хайнц Польман.

Та «вбивцею» він став не задарма. Перед ув'язненням між ним і шефом франкфуртської поліції Альбертом Кальком у присутності гамбурзького адвоката Мюллера було укладено угоду: Польман визнає себе вбивцею, поліція гарантує його виправдання на суді «за браком доказів».

Звичайно, всі пункти цієї таємничої угоди невідомі, її учасники й досі помовчують, проте її існування не викликає ніякого сумніву, що надалі було підтверджено фактично. А оборудка «Польман — поліція» залишається чи не найбруднішою сторінкою в історії німецького кримінального судочинства: у порівнянні з нею сама справа Нітрібіт — просто дитяча іграшка.

Події розгорталися так.

12 листопада, тобто через 11 діб після вбивства Нітрібіт, керівника комісії Мершеля несподівано усунули з посади, трохи пізніше його було увільнено з поліції. Інші члени комісії дістали нові завдання. Офіційна версія стверджувала, ніби через перевантаженість Мершель захворів на виснаження нервової системи. Проте під час судового процесу він сам спростував цю вигадку. Ось що він пояснив: «Директор Кальк почав вимагати негайного ув'язнення Польмана і наказав, щоб я не розшукував жодних інших слідів злочину. Я рішуче відмовився, бо зібраний проти Польмана обвинувальний матеріал виявився таким мізерним, що передавати його до суду було просто смішно. Тому я наполягав на розробці інших версій, тим більше, що був переконаний у тому, що Польман невинний. Ця суперечка й призвела до мого звільнення».

Після того, як комісію було ліквідовано, Кальк повів розслідування особисто. Знаменним є те, що єдиним помічником у цій справі він обрав комісара Радої з політичного відділу — людину цілком надійну.

Отже, всі дальші зусилля слідчих були спрямовані на обвинувачення Польмана. Проте минуло більше трьох місяців, і лише тоді преса сповістила: «Вбивця Нітрібіт за гратами». Це сталося 5 лютого 1958 року.

Поліцейське комюніке щодо підстав ув'язнення мало шість пунктів:

1. Перед смертю Нітрібіт Польман був обмежений в коштах, після її вбивства встиг витратити 20 тисяч марок.

2. Ув'язнений не зміг пояснити походження цієї суми. Проте він знав, що на час своєї смерті Нітрібіт зберігала у квартирі значні гроші, бо збиралася придбати коштовну обручку. Польман навіть відмовляв приятельку від цього, отже хотів перешкодити Нітрібіт витратити гроші.

3. Кілька свідків присягаються, що в день убивства Нітрібіт бачили Польмана в районі Штіфтштрассе; він був спітнілий, збуджений і мав розбиту губу, що, можливо, спричинилося під час бійки, яка передувала злочинові.

4. Вбивство Нітрібіт могла вчинити лише людина, близька до неї, обізнана з її звичками, розкладом дня, її квартирою і т. ін. Оскільки інші особи, що відповідають цим умовам, довели своє алібі, лишається один Польман.

5. Польман обманув поліцію, розповідаючи, як був одягнений в день убивства. До того ж він намагався вивести криваву пляму зі своїх сірих штанів і не здатний був дати скільки-небудь задовільних пояснень щодо походження цієї плями.

6. Відбитки пальців Польмана знайдено на місці злочину.

У примітці ще стояло, що Польман винним себе не визнав і відмовився давати будь-які свідчення до судового процесу.

Хоч як це дивно, але через 11 місяців ув'язнення Польмана було випущено на волю зі слідчої в'язниці; у такий спосіб поліція поволі готувала громадську думку до сприйняття фантастичного вироку майбутнього суду. У постанові про звільнення Польмана суддя франкфуртського земельного суду, що здійснював нагляд за в'язницями, записав: «Немає жодної підстави для дальшого утримання під вартою». Ще дивовижніший інший його афоризм: «Крім того, за давністю злочину навряд чи хто взагалі може бути звинуваченим у цьому вбивстві».

Дивно, проте знаменно: адже франкфуртська поліція саме прагнула того, щоб, принісши у жертву Польмана, виграти час, потрібний для заметення слідів справжнього вбивці. Для цього вистачило року, і тепер людина, яка б раптом знову порушила справу Нітрібіт, не знайшла б жодного доказу.

Мавр Польман зробив свою справу, мавр міг іти.

Він не пішов — полетів. До Гамбурга, де зустрівся з адвокатом Мюллером і домовився про винагороду за мовчання. Подробиці цієї нової оборудки стали відомі лише через півтора року під час судового процесу у Франкфурті.

Про цей процес, що почався 19 червня 1960 року і більше нагадував дешевий фарс, ніж судове засідання, західнонімецький журнал «Штерн», зокрема, писав:

«Головною фігурою, рушійною силою на цьому процесі, попри сподівання, був не голова суду, не прокурор, а обвинувачений Польман… Він мав випещений вигляд, ніби у в'язниці володів апартаментами з вікнами на південь, і поводився так, ніби в його кишені вже лежав виправдувальний вирок. Коли йому здавалося, що в залі засідань жаркувато, він безцеремонно звертався до голови суду: «Чи не маєте ви чогось проти, пане радник, якщо я роззуюся?». При цьому, звертаючись до суду, він не просив, а вимагав або «доводив до відома».

Голова суду радник Дрейсель нагадував швидше Польманового служника, що квапиться вгадати та виконати всі примхи господаря. Він не тільки дозволив Польманові роззутися, а й запропонував йому відповідати на запитання сидячи, тоді як представник держави — прокурор мав читати свій обвинувальний висновок навстоячки, немов школяр; коли Польман поскаржився, що репортери «лементом та біганиною заважають йому зосередитися», суддя заборонив журналістам залишати зал.

Яку роль відігравав на процесі Польман, чи не найкраіце показує такий епізод. Коли судові потрібно було виїхати, щоб оглянути квартиру Польмана (розв'язувалось питання, чи спроможний був Польман затиснути 20 тисяч марок під тумбочку), поліція щільно перекрила вулицю і виконувала свої службові обов'язки так ретельно, що захисник Польмана і сам суддя Дрейсель не змогли пробитися крізь кордон. Даремно намагався бідолаха-радник втлумачити поліцейським, хто він такий: його не схотіли слухати. Чим би закінчився цей кумедний випадок — невідомо, коли б на той час не з'явився пан Польман, якого поліцейські знали в обличчя, бо газети вміщували щодня цілі серії його портретів.

— Гей, хлопці,— дружньо поплескав він охоронців порядку по плечах, — що ви робите? То ж мій голова суду! Пропустіть, бо ж без нього справа не зрушить з місця!

І поліцейські слухняно розступилися.

Щодо самого процесу, то він був навіть гіршим за фарс: адже обвинувачення цілком було побудовано на піску.