Та хоч якими важливими були всі ці відомості, розслідуванню вони поки що допомогли дуже мало: адже жодна з них не висвітлювала головних питань — коли було вбито Нітрібіт і хто це зробив? «Ненадійне, як павутиння: ось-ось прорветься», — так саркастично охарактеризував свій доробок оберкомісар Брайтер, доповідаючи опівночі тієї ж доби про результати дій комісії шефові франкфуртської кримінальної поліції Альбертові Кальку.

Шеф побіжно погортав документи.

— Справді, Брайтер, небагато, але, сподіваюсь, ви до цього звикли. Адже вбивці дуже рідко залишають на місці злочину свої візитні картки. Отже, доводиться починати майже з нуля. Раджу передусім перевірити знайомих Нітрібіт.

— Господи! — заволав Брайтер. — У цієї дами щонайменше з півтисячі знайомих! З кого ж накажете починати?

— То вже ваша справа, Брайтер. Ви старий нишпорка. Якщо в дами багато знайомих, то її теж повсюдно знають. Значить, треба пройтись відповідними злачними місцями.

Брайтера відверто не втішала подібна перспектива. Він безпорадно махнув рукою, але враз схаменувся.

— Хвилиночку! — повернувся він до Мершеля, що стояв поруч з шефом. — Ви щось казали про блокнотик. І про якісь фото. Чому б нам не почати з них?

Мершель розгублено глянув на Калька.

— Навряд чи, Брайтер, вони стануть вам у пригоді,— непевно відказав той. — У блокнотику є кілька адрес, але позначені там особи не можуть мати з вбивством нічого спільного. Це точно.

— Однак, чого не буває в житті!

Брайтер вичікувально глянув на шефа. Весь час його непокоїла думка, чому це Кальк заради такого дрібного випадку жертвує своїм відпочинком. Дуже несхоже на цього ледацюгу. Нечувано. Найбільше, на що здатний був Кальк — вислухати рапорт і дещо зауважити підлеглим, проте він ніколи не цікавився подробицями роботи комісії. Лише у надзвичайних випадках, про які довго гомоніла преса, Кальк підключався до розслідування, однак, як жартували колеги, тільки задля того, щоб його ім'я з'явилося в газетах. Тому, проаналізувавши поведінку шефа, Брайтер, зрештою, збагнув, що за справою Нітрібіт ховається значно більше, ніж воно здавалося на перший погляд. Кальк ніби прочитав його думки.

— Поки що викинемо з гри цей блокнотик, Брайтер. Коли ж і доведеться повернутися до нього, у що я особисто не вірю, то ми завше матимемо таку нагоду.

І, немов підкреслюючи, що питання вичерпане, витяг з папки горезвісний блокнотик, перед тим переданий йому Мертелем, і замкнув його у шухляді свого столу.

Саме тоді у Брайтера майнула підступна думка: потай сповістити про блокнотик кількох знайомих репортерів. Хай рознесуть по світу, що у вбитої повії знайдено список її клієнтів, ті самі прибіжать до поліції, до нього, Брайтера, лише заради того, щоб не бути привезеними сюди силоміць. Просто й вигідно. Принаймні, значно краще, ніж нишпорити по притонах.

Брайтер лишився дуже задоволений і зі своєї кмітливості, однак промовив лише:

— Гаразд. Хай їй грець, тій книжечці. Будемо сподіватися, що нам, як завжди, допоможе щасливий випадок.

Шеф позіхнув і демонстративно подивився на свого золотого годинника.

— Гадаю, на сьогодні досить, а вранці ще поміркуємо. Принаймні, зрозуміло одне: треба затримати того Польмана. Зробіть це, Брайтер.

Оберкомісар слухняно занотував прізвище до свого пухкого блокнота.

— Так точно, пане директор. Зранку зв'яжуся з магістратом, з житловим відділом і швиденько розшукаю геть усіх Польманів.

Та йому не довелося й пальцем ворухнути, бо першим, хто завітав зранку 2 листопада 1957 року до Брайтерового кабінету, був саме 36-річний комівояжер Хайнц Кристіан Польман.

Оберкомісар вирячився на нього, немов побачив привиддя.

— Так це насправді ви? — зрештою видушив він з себе.

— Тобто? — здивувався Польман. — Хіба ви чекали на мене?

Брайтер ледь усміхнувся.

— Не те, щоб дуже, проте якби ви самі не прийшли, то я десь годинки за дві завітав би до вас. Та сідайте, будь ласка.

Польман опустився на запропонований стілець, старанно підтягнувши при цьому свої відмінно випрасувані холоші. Та тільки він розтулив рота, щоб пояснити причину свого візиту, Брайтер схопив телефонну трубку.

— Пробачте, але мушу сповістити свого начальника. Здається, буде непогано, коли він візьме участь у нашій розмові.

— Будь ласка, нічого не маю проти, — відказав Польман і витяг з кишені портсигар. Брайтер мовчки підсунув йому попільничку, потім попередив Мершеля, що прийшов пан Польман.

— Він зараз прийде. — Брайтер поклав трубку. — Нумо, пане Польман, викладайте, що там у вас на душі.

— Хе! Хіба ви не знаєте, що привело мене сюди? Звичайно, вбивство панночки Нітрібіт. Я прочитав повідомлення у ранковій газеті. Оскільки я добре знайомий з нею, то вирішив негайно прийти до вас. Гадаю, чимось допоможу у вашому розслідуванні. Я знаю її…

Рипіння дверей перервало його слова. Польман підвівся, чемно привітався з Мертелем, назвав себе.

— Пан Польман, — пояснив Брайтер, — добрий знайомий вбитої Нітрібіт. Сьогодні він прочитав, у газеті про цей випадок і одразу ж прийшов до нас.

— Дуже люб'язно з вашого боку, — промовив Мершель, вдаючи наївного, і знов запропонував Польманові сісти. Сам сів трохи осторонь, на стілець, з якого міг непомітно спостерігати відвідувача.

— Смерть панночки Нітрібіт боляче вразила моє серце, — урочисто, навіть патетично промовив Польман приємним низьким голосом, що дуже пасував до його мужнього, трохи грубуватого обличчя.

Брайтер вичавив із себе співчутливу посмішку. Польман йому не сподобався. Пихатий вродливець! Такі бувають або альфонсами, або взагалі цураються жінок.

І він не помилився. Коли трохи згодом Мершель запитав, чи був Польман коханцем Нітрібіт, той різко, немов ображений, відповів:

— Ні. Взагалі не маю з жінками нічого спільного. Щодо суті справи, то під час розмови, яка тривала близько години, Польман докладно розповів, як випадково познайомився з Нітрібіт на якійсь заправочній станції рік тому, як вони потоваришували, які стосунки були між ними. Не приховував і того, що відав, чим займається Нітрібіт, навіть був у курсі «ділових зв'язків» своєї приятельки.

Саме тут Мершель втрутився у розмову: він запитав Польмана, як саме зрозуміти останню його заяву. Коли ж той спокійно відповів, що знає прізвища переважної більшості Нітрібітових клієнтів, оберкомісар квапливо перевів розмову на інше.

— Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили панночку Нітрібіт?

Польманова відповідь дещо розчарувала керівника комісії: його слова збіглися зі свідченнями Ерни Крюгер. Справді, у вівторок, 29 жовтня о 15 годині, він зайшов до приятельки, натрапив на фінал скандалу, чув, що йшлося про розбиту вазу і що Нітрібіт вигнала служницю.

— Гаразд, пане Польман. Але що сталося, коли пані Крюгер пішла? — поцікавився Брайтер.

Польман неквапливо запалив нову сигарету. «Здається, вже шоста», — відзначив для себе оберкомісар Мершель.

— Розповідати детально?

— Наскільки це можливо. Максимум, чого пригадаєте.

— Гаразд. Отже, коли пані Крюгер пішла, Розі сказала мені: «Польманчику, чи не хильнути нам горілочки?». Вона завжди так кликала мене.

— Але таких подробиць не треба, — урвав його Брайтер. — Лише те, що важливо для дальших подій.

— Вибачте, пане комісар. Проте було незвичайним те, що Розі запропонувала випити. Вона була просто хворобливо скупою, тому мені, коли я хотів хильнути, завжди доводилось просити її про це.

— Чому ж цього разу вона розщедрилася?

— Бо сама хотіла випити. Щоб вгамувати нерви.

— Після сварки з Крюгер?

— Та ні. Про це вона, гадаю, тоді вже забула.

— Що ж інше її збентежило?

Перш ніж відповісти, Польман загасив недокурок і негайно запалив нову сигарету. Мершель зареєстрував це, кинувши зацікавлений погляд на попільничку.

— Що саме її збентежило, вона мені не сказала. Але певний, що то був не просто неспокій. То був жах. Бо за два дні до цього вона подзвонила мені, просила терміново прийти й натякнула, ніби йдеться про її життя.